Дисертація є комплексним діахронно-синхронним дослідженням розвитку семантичної деривації в загальновживаній релігійній лексиці української мови. За допомогою лексикографічного та контекстного аналізу окреслено основні джерела, напрями і способи наповнення релігійного словника української мови за узуальною та індивідуальною мовною практикою. Визначено головні типи й моделі внутрішньослівного семантичного зв'язку та з'ясовано його роль в оновленні релігійного лексикону. Уведено нову термінологічну опозиціюосакралення / розсакралення на позначення в українській мові процесів термінування й детермінування в лексемах із релігійним значенням.З'ясовано, що під час творення релігійної лексики в сакральній сфері активними є метонімія, семантичне звуження, менше ‒ метафора; позарелігійною сферою переважає метафора, рідше семантичне розширення й метонімія. Помічено характерну появу відтінка урочистості з поступовою нейтралізацією під час осакралення; урочистості, ліричності й іронійності ‒ під час розсакралення (нерідко через енантіосемію, виявлену вже в мові ХVІ –ХVІІ ст. та увиразнену в ХХ ст. при спробі витіснити релігійність на периферію мовної свідомості українців). Підтверджено вирівнювання аксіологічних параметрів релігійної лексики в сучасній українській мові поряд із іронійними інноваціями, які час від часу з'являються як елементи модерного мовомислення.Ключові слова: релігійна лексика, семантична деривація, семантичний дериват, полісемія, полісемант, термінування, повторне термінування, детермінування, енантіосемія.

Постачальник даних: УкрІНТЕІ (Український Інститут науково-технічної експертизи та Інформації)

  Завантажити автореферат