У роботі комплексно досліджено роль та місце судової влади в житті правобережної спільноти України, яка сформувала в складі Речі Посполитої цілісну судову мережу. У роботі представлено судження, що місцева людність, спираючись на Литовський статут і сеймові конституції, з’ясовувала спірні питання власності, залагоджувала соціальні конфлікти та встановлювала порядок співжиття в краї, примирившись із російським пануванням.У дисертації системно висвітлено здобутки зарубіжної та вітчизняної історіографії з теми дослідження, виявлено й уведено до наукового обігу значний масив неопублікованих джерел із семи архівних установ України.Визначено, що, захопивши правобережні території, Російська імперія отримала європейську станову судову систему з судами для шляхетства. Проте Катерина ІІ заради підтримки інших суспільних прошарків створила суди для всіх категорій вільного населення згідно з «Учреждениями для управления губерний Всероссийской империи» 1775 р. Павло І заради надійнішого порозуміння верховної влади й місцевої еліти відновив окремі елементи річпосполитської судової процедури, що значно полегшувало поглинення краю й давало змогу шляхті відчувати свою значимість. Для містян було сконструйовану окрему вертикаль судової влади із залученням єврейського населення. Для контролю за судовою системою було створено губернські головні суди, Волинський надвірний суд, а також інститут фіскалів. Досліджено, що в процесі формування кадрового складу повітових судових установ верховна влада й місцеві адміністратори дали змогу шляхетській корпорації «зберегти обличчя» перед нижчими станами. Кадровий склад посадовців формувався з маєтної локальної шляхти. Під час формування кадрового складу магістратів і ратуш заможним містянам дали змогу самостійно обирати склад судових установ. Для контролю за діяльністю судових структур верховна влада задіювала не лише принцип бюрократичної ієрархії, але й вибудувала ще одну структуру з призначуваних до судів секретарів і канцелярських службовців, як правило, вихідців із безземельної шляхти. Окреме місце в тогочасній судовій владі відводилося інституції адвокатури, що дозволяло зробити більш кваліфікованою позицію позивача або відповідача.Зауважено, що ефективний і справедливий розгляд судами майнових справ був чи не найголовнішим запитом із боку всіх соціальних станів. При цьому для судових органів не відігравали вирішального значення соціальний і матеріальний стан сторін, їхнє віросповідання чи стать. Основним для них було правильне оформлення документів, а для суспільства – можливість з’ясування фінансових питань і збереження та охорона прав власності. Урегулювання поземельних відносин потребувало від верховної влади обережності, тому держава не втручалася в партикулярні справи землевласників. Основну роль у регулюванні кримінально-правових відносин відведено кримінальному департаменту й цивільному губернаторові. Верховна влада згодна була йти на поступки елітам у судовій сфері, але зберегла за собою розгляд кримінальними департаментами проступків і зловживань чиновників, посадовців.Констатовано, що завдяки поступливості й поступовості влади в судовій сфері, що проявлялося в інтегруванні окремих норм судової культури місцевої еліти до російської державної системи, вдалося забезпечити лояльність нобілітету. Якщо річпосполитська судова мережа захищала передусім інтереси шляхти, то сконструйована центром судова влада, при збереженні окремих елементів попереднього судочинства, стала диференційованою, надаючи судову підтримку як привілейованому, так і непривілейованому населенню.

Постачальник даних: УкрІНТЕІ (Український Інститут науково-технічної експертизи та Інформації)

  Завантажити автореферат