У роботі прослідковано процес формування мережі римо-католицьких монастирів на Волині. Вивчений матеріал дозволив стверджувати, що наприкінці XVIII століття в межах Луцько-Житомирської дієцезії діяло 53 римо-католицькі монастирі (з них 48 чоловічі і 5 жіночі). Переважно вони знаходились у містах і містечках західних і південних повітів Волинської губернії, що було зумовлено густотою населення та локалізацією резиденцій магнатів, котрі домінували серед фундаторів чернечих осередків. Найбільше монастирів виникло у XVII столітті, – 28, дещо менше у XVІІІ столітті – 16. Чисельну перевагу мали домініканці та кармеліти (відповідно 13 і 12 монастирів); дещо менше було бернардинських монастирів (8), францисканських (6), ордену тринітаріїв (5). Інші чернечі ордени (капуцини, августинці, піари, реформати, бригідки, шаритки) були представлені на Волині двома-трьома осідками.Основу життя монастиря становила духовна діяльність, яка передбачала утримування парафій при монастирських костелах або роботу у парафіях, де бракувало священників. На початку ХІХ століття з 53 монастирів Луцько-Житомирської дієцезії парафії мали 36 монастирів. Упродовж першої половини ХІХ століття спостерігався чисельний приріст парафіян монастирських парафій. Місцями паломництва вірян стали Луцький домініканський монастир і Бердичівський монастир босих кармелітів, де були чудотворні ікони Божої Матері, короновані у XVIII столітті. При монастирських костелах діяли релігійні братства або розарії (останні характерні переважно для домініканських монастирів), які активізували участь пастви у духовному житті дієцезії, були однією з форм зав'язків ченців із зовнішнім світом, оскільки статути багатьох орденів передбачали жорстку аскезу для чернецтва.У дослідженні також розкрито функціонування шкіл при монастирях. Зроблено висновок, що волинські католицькі осідки відігравали важливу роль в поширенні шкільної освіти до початку 1830-х років. Монастирі утримували як парафіяльні, так і повітові школи, навчальний процес у яких опирався на освітні традиції, закладені Едукаційною комісією останньої третини XVIII століття. У 1803 році у Луцьку відбулося зібрання римо-католицького духовенства, на якому монастирі зобов'язали утримувати початкові школи або виділяти кошти на їх функціонування. Опрацьовані джерела дали підстави стверджувати, що школи діяли при 33 римо-католицьких монастирях Луцько-Житомирської дієцезії упродовж перших трьох десятиліть ХІХ століття. У парафіяльних школах учили читати і писати польською мовою та арифметики. До шкіл повітового рівня належали школи при монастирях піарів у Дубровиці та Межиріччі Корецькому, босих кармелітів у Бердичеві, а також при тринітарському у Берестечку. Учні були дітьми місцевої шляхти, зрідка – унійних священиків. Цілковита ліквідація монастирських шкіл відбулась після Листопадового повстання 1830 року. У дисертації проаналізовано тематичний та жанровий репертуар монастирських бібліотек. З'ясовано, що бібліотека була невід'ємним атрибутом кожного монастиря. Функції бібліотеки не зводились до суто освітніх. Лише частина літератури у книгозбірнях була призначена для забезпечення навчального процесу, зміст решти книг передбачав задоволення інтелектуальних потреб чернецтва. У дисертації бібліотеки розглядаються, як невід'ємна частина монастирської культури. Монастирське господарство було складовою традиційної господарської культури Волині. У роботі з'ясовано матеріальне забезпечення монастирів, розкриті основні галузі господарства, які розвивались у монастирських фільварках. Зроблено висновок, що ченці у свої маєтках використовували як вільнонайману працю місцевого люду, так і послуговувались працею залежних селян, розміри панщини яких були зафіксовані в інвентарях та візитаціях. Економічна діяльність монастирів базувалась переважно на екстенсивних методах господарювання із слабо розвиненою агрикультурою.У дисертації проаналізовано нормативно-правові акти Російської імперії, які окреслювали поле функціонування Римо-Католицької Церкви в державі. Виділено основні етапи у правовому регулюванні діяльності римо-католицьких монастирів, що переважно збігалися з роками правління російських монархів. Зроблено висновок, що російське законодавство було спрямоване на вироблення такої форми управління усією конфесією, яка склалася щодо Православної Церкви, повністю підпорядкованої державі разом з усіма своїми інституціями. Внаслідок такої правової політики поступово руйнувалися усталені віками традиції внутрішнього життя римо-католицьких монастирів. Жорстких утисків католицькі ченці зазнали за правління імператора Миколи І, який використав як привід Листопадове повстання 1830 року для видання указів про ліквідацію 35 римо-католицьких монастирів у Луцько-Житомирській дієцезії, закриття повітових шкіл при усіх монастирях, передачу власності римо-католицьких монастирів державі і переведення духовенства на державну пенсію із поділом монастирів на штатні та заштатні.

Постачальник даних: УкрІНТЕІ (Український Інститут науково-технічної експертизи та Інформації)

  Завантажити автореферат