Дисертацію присвячено дослідженню індивідуального авторського стилю Василя Стефаника, його творчого методу, розглянутого крізь призму генологічного аналізу значущості драматургічних категорій у системі художнього мислення письменника й у контексті культурно-історичного та літературно-мистецького процесів кінця ХІХ – початку ХХ століть. Зазначений період – надзвичайно насичений і вагомий в аспекті здобутків і рівня розвитку українського красного письменства, відтак роль і місце Василя Стефаника, як «найбільшого артиста» й «абсолютного пана форми», за І. Франком, у національному літературному процесі має значення не лише суто естетичне, а й історичне. Творчість покутянина не тільки еруптувала на поверхню іманентні закони і закономірності, за якими відбувався розвиток світової та національної літератури зазначеного періоду, але й стала своєрідним орієнтиром і зразком індивідуально-авторського налаштування жанрово-стилістичних «опцій» як для сучасників письменника, так і для численних його послідовників, для прихильників сповідуваних ним ідейно-естетичних принципів, прийомів і засобів художнього зображення. Важливим є також з'ясування відповідності Стефаникового тяжіння до драматургізації епосу тенденціям у розвитку світового літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ століть.У першому розділі дисертації йдеться про те, що проблема дифузії жанрів є однією з найбільш актуальних у сучасній генології. Практично кожен глибокий дослідник у царині генерики змушений був так чи так торкнутися хоча б окремих її аспектів. Йдеться зокрема про праці українських і зарубіжних науковців – І. Денисюка, Н. Копистянської, Т. Бовсунівської, Н. Шумило, Н. Калениченко, Т. Гундорової, С. Хороба, В. Миронюк, Ф. Білецького, А. Ткаченка, М. Кодака, Н. Мафтин, А. Черниш, Н. Бернадської, Р. Сендики, М. Бахтіна, Ц. Тодорова та інших. У сучасній генериці маємо дві, позірно протилежні, але насправді діалектично споріднені тенденції, які й зумовлюють актуальність вивчення явища дифузії жанрів. З одного боку, це створення об'єктивних передумов для розвитку гібридних форм у сучасному літературному процесі; з іншого – це необхідність канонізації, «узаконення» цих форм в оновленому «реєстрі» літературних «ґатунків». Більшість науковців вважають, що типологія жанрів за родами була витримана лише в класицизмі з його вимогою чистоти й канонічності літературних форм, а в таких літературних напрямах, як романтизм, реалізм, модернізм, жанри виникають часто на перехресті лірики, епосу та драми.Вивчення проблеми драматургічності в літературознавчому й мистецтвознавчому дискурсах вимагає чіткої диференціації та ідентифікації семантичних полів понять «драма», «драматургія», «драматизм», «драматичність», «театральність», «сценічність», «драматургічність». Що ж стосується самого терміну драматургічність, то, відзначаючи його полісемантичність і контекстуальну зумовленість, маємо на увазі передусім його номінативну спрямованість на позначення поетики драматургічного тексту загалом і стилістичної майстерності автора зокрема. Відтак, одне з його універсальних визначень – «це система виражальних засобів драматургії як виду мистецтва» (К. Поліщук). Похідним від такого розуміння драматургічності є розгляд її структурних компонентів, які дослідники вбачають «в особливому розвиткові конфлікту, в побудові інтриги, у специфіці «побудови» сцени і характеристики персонажів, їх появи і дій» (М. Федотова); в образі, характері, сюжеті, мотиві, підтексті, цілісності, гармонійності (Г. Клочек) тощо.

Постачальник даних: УкрІНТЕІ (Український Інститут науково-технічної експертизи та Інформації)

  Завантажити автореферат