Наукова новизна одержаних результатів полягає головним чином у тому, що дисертація є першим цивілістичним дослідженням, яке присвячене арбітражному розсуду в Україні. Так, уперше визначено юридичну сутність правових меж розсуду (дискреції) як диспозитивних регуляторів правозастосування та саморегулювання поведінки суб’єктів правореалізації, а також виявлено головне призначення цих меж, що полягає у встановленні міри автономного і розумного волевиявлення (lex voluntatis) таких суб’єктів, виходячи з цього встановлено зміст антонімічного щодо розсуду поняття свавілля в праві як грубого порушення таких меж.У доктрині арбітражу розмежовано поняття «розсуд» та «дискреція» як родове і видове та побудовано білінгвістичну (англо-українську) терміносистему предметної сфери дослідження, до складу якої вперше віднесено легальні терміни, відмінні від «розсуду», але такі, що позначають юридичні конструкції реалізації дискреційних повноважень трьох типів: (а) вибору одного із законодавчо встановлених варіантів дій; (b) узгодження на договірній основі розсуду сторін; (c) вільного розсуду на основі аналогії права.Запропоновано змістовно нову загальну дефініцію розсуду в праві як інтелектуально-вольової форми реалізації природного права на свободу думки і волі, яка здійснюється через морально-правову оцінку та раціональну кваліфікацію конкретної юридичної ситуації, що дозволяє істотно уточнити застосовувану норму права або створити нову норму на основі загальних принципів права, серед яких визначальними є справедливість, розумність, добросовісність.Уперше у вітчизняній правовій науці реалізовано англомовний концепт arbitral discretion у значенні «арбітражний розсуд», який є загальним до понять «розсуд арбітрів» (arbitrators’ discretion) і «розсуд сторін» (parties’ discretion), та побудовано відповідні дефініції. Автором обґрунтовано необхідність розмежування суддівської та арбітражної дискреції в процесі правозастосування; встановлено їх розбіжності за колом суб’єктів, наділених дискреційними повноваженнями.Здійснено аналіз морально-правової природи судової та арбітражної дискреції з позицій герменевтики права, який дозволив установити, що розв’язання дилеми добра і зла в ситуаціях зловживання правом виступає аксіологічним обґрунтуванням необхідності дискреційної нормотворчості, яка реалізується в межах юридичної конструкції аналогії права та репрезентована в практиці прийняття арбітражного рішення ex aequo et bono, яка ще не отримала поширення, достатнього для більш поглибленого її наукового дослідження.Виявлено, що неюридичні (моральні, психологічні, релігійні, політичні тощо) межі розсуду за доктриною, чинним законодавством України та європейських країн романо-германської традиції права мають другорядне значення щодо юридичних (позитивно-правових) меж розсуду і можуть застосовуватися лише субсидіарно в ситуаціях заповнення прогалин у законодавстві та для долання зловживань буквою закону за допомогою аналогії права; водночас за англо-американською культурно-правовою традицією такі морально-правові межі є первинними та визначальними для кожного прецеденту і репрезентуються як приписи здорового глузду (common sense) учасників правовідносин у конкретній юридичній ситуації; встановлено, що саме останній підхід закріплений як провідний у міжнародних конвенціях приватноправового змісту.Доведено, що в порівнянні з усіма іншими юрисдикціями правове регулювання арбітражним законодавством розсуду арбітрів та сторін арбітражної процедури передбачає більш значний обсяг їхніх дискреційних повноважень, а самі межі арбітражного розсуду реалізуються на практиці переважно в договірній формі як узгодження позицій сторін; з огляду на те, що право України досить часто визначається як застосовуване матеріальне право, якщо місце арбітражу знаходиться на території нашої країни, обґрунтовано, що реальному розширенню дискреції в арбітражі має сприяти не збільшення питомої ваги спеціальних норм у Цивільному кодексі України, а, навпаки, – істотне зменшення казуальності матеріальних норм у процесі рекодифікації вітчизняного цивільного законодавства.Було удосконалено класифікацію підходів до розуміння розсуду; виокремлено як найбільш поширений в судовій та арбітражній практиці фіксовано-вибірковий підхід, що передбачає у суб’єкта правореалізації повноваження вибору в певному діапазоні можливих дій тієї моделі поведінки, яка є доцільною з його точки зору. Також зазначено що при такому розсуді не створюється новий нормативний зміст, а здійснюється вибір з декількох фіксованих варіантів, що зумовлює назву пропонованого підходу.

Постачальник даних: УкрІНТЕІ (Український Інститут науково-технічної експертизи та Інформації)

  Завантажити автореферат