У дисертації досліджено генезу, динаміку та типові ознаки Пекінської опери як парадигмального маркера епохи, що є відбитком національнокультурної традиції вокально-сценічного мистецтва Китаю ХХ-початку ХХІ ст. Пекінська опера як синтетичне явище, що поєднало у синергетичній єдності регіональні складові вокально-сценічної традиції, розглянуто з позицій соціально-ідеологічного чинника національної ментальності. Специфічність вокально-сценічного мистецтва Китаю пояснюється опосередкованою єдністю національних філософсько-естетичних підходів, що визначають місце та роль музики у конфуціанській традиції. Це власне й дозволяє стверджувати місце вокально-сценічного мистецтва в контексті балансу музичної лексики та діалектичного відношення технічних та емоційних складових музичного мистецтва Китаю. Висвітлено, що філософське розуміння мистецтва, зокрема музики, з позицій конфуціанства, сприяє розвитку цілісності китайської культури та її регіональної специфіки, що акумульовано у Пекінській опері. Вокально-сценічне мистецтво Китаю відображає типові ознаки, що випливають з ідей конфуціанства, яке є одним з ключових елементів китайської ментальності. У роботі розглянуто властивості китайського вокально-сценічного мистецтва де через традиційність виокремлюються найважливіші складові, які хоча й перегукуються з європейським мистецтвом мають змістовно інше наповнення та значення. Виявлено, що розвиток вокального мистецтва Китаю 3 має такі ознаки, як лінеарність мислення, залежність звуку від ресурсів звуковидобування та змістового навантаження, тяжіння до евфемізму. Акцентовано на бінарному просторі існування мелодичної лінії з позиції статичного та дієвого аспектів, тяжіння до фреймової репрезентації, де відображаються основні складові традиційної музичної партії з урахуванням потенційних змін, що залежать від виконавця. У вокально-сценічному мистецтві Китаю також визначено відсутність уніфікованої індивідуальності творця (композитора або виконавця), зосередження на музиці незалежно від її ресурсного забезпечення. Такі особливості трактовано як прояв національної ментальності щодо процесуальності та використання імпровізації у виконавській культурі. У роботі окреслено специфічні ознаки вокальної майстерності, де сценічне втілення є симбіозом таких понять, як почуття, звук, ритм і слово, що існують в інтегральній єдності змісту вокального твору. Голос розглядається як засіб звуковидобування (ресурсно-технічний) та вираження емоційно-розумової діяльності людей. Досліджено специфічні підходи до виконавської практики. Зокрема, були виділені технічні аспекти вокального виконавства, такі як уважне ставлення до пауз (звукових порожнин), римування та співання з урахуванням тембру регістра, виконавця та його ставлення до мови та специфіки мовлення. Ці елементи сприяють формуванню ритмічних каденцій національної вокальної музики, надають виконанню музичну експресію та художню привабливість. Особлива увага була приділена значенню сенсу у створенні якісного звучання та системи дихання, а також їх впливу на формування образу та передачу змісту твору, що виконуєься. У контексті соціального мультикультурного розвитку було встановлено, що традиційний китайський вокальний спів сформував власну унікальну теоретичну систему, засновану на характеристиках вокалізації, артикуляції, римування, видиху та всебічного розуміння тембру та якості звуку. 4 У дослідженні було детально розглянуто вплив соціокультурних чинників на виникнення, розвиток та формування китайської музичносценічної драми протягом тривалого історичного періоду. Було встановлено, що вокально-сценічне мистецтво Китаю має свої коріння у давніх ритуалах, танцях та народних оповіданнях, що згодом еволюціонували у вистави байсі. Ці вистави втілювали в собі характерні риси соціально-історичного контексту, ідеології та психології народу, стаючи виразником емоційного багатства людської природи та сприйняття світу. Детально було розглянуто та проаналізовано сицюйський театр, який включав у себе спів, речитатив, пантоміму, жести, акробатику та бойові мистецтва. Цей театр відігравав важливу роль у формуванні та розвитку Пекінської опери. Виокремлено основні регіональні форми музично-сценічної драми, які передували Пекінській опері. Розглянуто значення Сунсько-юаньської драми наньсі та Юаньської драми цзацзюй у процесі формування амплуа основних персонажів (мо, данина, цзин) і визначення сценічного простору та сценографії з їх характерними рисами лаконічності та умовності. Була проведена аналітична робота щодо виявлення специфіки чуаньці, з фокусом на структуризації вистави, актів, дій та включенні танцювально-пісенних сюїт дацюй та подібних музично-поетичних форм ци, що нагадують ліричний романс.

Постачальник даних: УкрІНТЕІ (Український Інститут науково-технічної експертизи та Інформації)

  Завантажити автореферат