Дисертаційна робота є першим в сучасній українській науці кримінального процесу комплексним дослідженням концептів істини у кримінальному провадженні відповідно до чинного кримінального процесуального законодавства України та окремих іноземних держав. За результатами проведеного дослідження обґрунтовано низку положень теоретичного і практичного характеру, пов’язаних із концептами істини у кримінальному процесуальному праві та їх реалізацією у кримінальному провадженні, а також сформульовано науково обґрунтовані висновки та рекомендації щодо удосконалення чинного кримінального процесуального законодавства України та практики його застосування в межах предмету дослідження. Концепт істини у кримінальному провадженні визначено як відносно автономну, взаємоузгоджену та взаємозумовлену систему поглядів на поняття та характер істини як мети та результату пізнання у кримінальному провадженні, яке здійснюється суб’єктами доказування у передбаченій кримінальним процесуальним законом формі та реалізується як засаднича ідея у системі засад та інститутів як доказового права зокрема, так і кримінального процесу в цілому. Проведений аналіз історичного розвитку українського кримінального процесу і, насамперед, його доказового права засвідчив наявність як його домінанти намагання досягти об’єктивної істини. Національний законодавець у різні часи ставив перед правосуддям завдання пізнати (встановити) під час його здійснення правду (істину) про обставини кримінального делікту. Але при цьому по-різному трактувалися її критерії, і не завжди в реальній практиці вона встановлювалася, оскільки існує тісний зв’язок істини (правди) з оцінкою доказів – формальною чи вільною. Запропоновано авторське визначення об’єктивної (матеріальної) істини у кримінальному провадженні як повного та достовірного знання суду про обставини, які підлягають встановленню (доказуванню) у конкретному кримінальному провадженні, сформованого на підставі перевірених та оцінених ним належних, допустимих, достовірних доказів у їх взаємопов’язаній сукупності, для формування у судді внутрішнього переконання про наявність чи відсутність цих обставин, не залишаючи при цьому розумних (неспростовних) сумнівів. Під формальною (процесуальною, судовою) істиною запропоновано розуміти відповідність кримінального провадження (судового процесу), а отже і його результату, тобто висновків про належні до справи факти та обставини справи конкретним, заздалегідь встановленим законом формальним умовам, незалежно від того, чи відповідають ці висновки дійсності. На підставі аналізу чинного кримінального процесуального законодавства України зроблено висновок про те, що національний законодавець не відмовився від принципу встановлення об’єктивної істини як такого, а лише оминув його безпосереднє формальне закріплення. Натомість ідея встановлення матеріальної (об’єктивної) істини визначає зміст та спрямованість процесуальної діяльності суб’єктів, що здійснюють кримінальне провадження (перш за все, органів досудового розслідування, прокурора та суду), зобов’язуючи останніх всебічно, повно і неупереджено встановити усі факти та обставини, які мають значення для правильного вирішення кримінального провадження; надати їм належну правову оцінку за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на їх всебічному, повному й неупередженому дослідженні; а також прийняти на цій основі законне, обґрунтоване, вмотивоване та справедливе процесуальне рішення. Аргументовано, що встановлення об’єктивної істини має бути закріплено у кримінальному процесуальному законі на рівні нормативного як загальну ідею і можливість її реалізувати у кожному кримінальному провадженні, що потребує внесення відповідних змін та доповнень до чинного КПК.

Постачальник даних: УкрІНТЕІ (Український Інститут науково-технічної експертизи та Інформації)

  Завантажити автореферат