Виявлено обмеження й евристичний потенціал філософських парадигм, що визначають функціонування системи сучасного соціально-історичного знання, класики, модернізму й постмодернізму. Обгрунтовано положення, що різноманітність теоретичних уявлень про історію може бути охоплене об'ємним мисленням, у фокусі якого знаходиться особистість. Сформульовано та охарактеризовано гносеологічні й аксіологічні принципи неокласичного філософського підходу: історизм, системність, а також ціннісний універсалізм і його найважливіші конкретизації - гуманізм й етичний трансценденталізм. Шляхом зіставлення смислів основних положень і принципів неокласичного підходу з "верхом" - загальнофілософською проблематикою - та з "низом" - культурно-цивілізаційною схемою виміру історії - уперше обгрунтовано новий погляд щодо напрямку та траєкторії історичного розвитку: у вигляді заплутаної кривої, у численних векторних вигинах якої простежується гуманістична спрямованість угору. Визначено одну з суттєвих характеристик сучасного перехідного етапу соціальної еволюції - дисгармонію взаємодії культурних і цивілізаційних елементів соціокультурних систем, домінування зовнішніх (цивілізаційних) форм діяльності соціальних суб'єктів над внутрішніми (культурними). Відображено неокласичне розуміння конструювання гіпотетичної моделі майбутньої глобальної цивілізації шляхом ствердження універсальних, перш за все етичних, цінностей і норм, формування планетарної свідомості. Обгрунтовано тезу, що місце України в цивілізаційному процесі визначається її подвійною культурно-цивілізаційною належністю, а здійснення виходу країни з кризи залежить від здатності українського народу реалізувати загальнолюдський потенціал власних культурних цінностей.

  Завантажити