Дисертацію присвячено патогенетичному обгрунтуванню фармакокорекції гіпоксичного синдрому (ГС), що формується за умов впливу на організм сполучення гострої гіпоксичної гіпоксії та гіпертермії, похідними ксантину. Встановлено, що найбільш високу фармакопрофілактичну ефективність у випадку даного патологічного стану серед усіх вивчених похідних ксантину виявляє пентоксифілін за умов його перорального введення експериментальним тваринам у дозі 150 мг/кг за 1 годину до впливу екстремальних факторів, завдяки чому середньоефективна доза препарату складає 120 мг/кг. Показано, що в основі антигіпоксичної дії препарату лежить його спроможність запобігати активації процесів перекисного окислення фосфоліпідів мембран, що виявляється у зниженні вмісту первинних, проміжних і кінцевих продуктів ліпідпереокислення. Важливу роль у реалізації препаратом антигіпоксичної чинності відіграють його антирадикальні властивості, які виявлено за допомогою засобу біохемілюмінесценції (БХЛ). Важливе значення має спроможність пентоксифіліну підвищувати в тканинах рівень ендогенних протекторів гіпоксії - циклічного аденозинмонофосфату і простацикліну. Значний вплив на формування і протікання ГС виявляє спроможність пентоксифіліну запобігати порушенню антиоксидантно-прооксидантної рівноваги за рахунок зберігання активності компонентів антиоксидантної ситеми захисту організму - каталази, супероксиддісмутази, глутатіону і відвертання зниження вмісту функціонально активних SH-груп, а також забезпечувати достатній рівень захисту організму від впливу екстремальних факторів внаслідок мембраностабілізуючої дії, яка оцінюється за перекисною резистентністю мембран еритроцитів.

  Завантажити