Обгрунтовано, що культурно-історична значущість принципів дидактики обумовлена тим, що вони виступають одночасно і пропедевтикою теорії пізнання, і умовою становлення цілісного образу людини. З'ясовано, що в історії філософії засади принципів дидактики виникли на перетині онтологічних, антропологічних та гносеологічних уявлень, які характерні для античності, середньовіччя, Нового часу та сучасності. Шляхом інтерпретації ейдетики Платона, ентелехії Арістотеля, антитези "сакральне-секулярне" Августина Блаженного, пансофізму Я.А. Коменського визначено, що трансформація принципів дидактики здійснюється динамічно через поступовість, послідовність, від простого до складного і статично - через доступність, наочність, цілісність. Уточнено, що причиною розподілу теорії пізнання та навчання у філософії XVII - XX ст. є бурхливий розвиток наукового знання, у зв'язку з цим, як необхідність для навчання, його логізація та формалізація, редукція до "sensus communis" або здорового глузду. На підставі історико-філософського аналізу творчості К.Д. Ушинського, С.Й. Гессена, В.А. Сухомлинського показано, що вітчизняна дидактика, з одного боку, виникає на перетині раціоналізму, позитивізму, а з іншого - хтонізму, кордоцентризму та визначена бінарним характером парадигми "Захід - Схід".

  Завантажити