На підставі дослідження публіцистичної, художньої та епістолярної спадщини проланалізовано історіософські погляди історичних романістів другої половини XIX ст., їх самобутність і новаторство в ідейно-естетичній реалізації концепції історичного твору. Розглянуто складові поетики історичної прози зазначеної доби, які ще не були об'єктом дослідження: точку зору автора та "літописця" та художні форми її вираження, інтерпретацію, засоби та прийоми трансформації джерела, "чужу мову" оповідача. Найпоширенішим історичним джерелом у другій половині XIX ст., поряд з козацькими літописами, були науково-публіцистичні історичні монографії М.Костомарова та інших істориків. Досліджено проблему художніх особливостей історичної прози. Зроблено висновок, що в історичній романістиці другої половини XIX ст. утвердився документалізм, про що свідчить ідентичність фабул творів різних авторів і спроби імітації джерела. Відзначено, що насиченість документальної бази та її трансформація може бути різною та тісно пов'язаною зі стильовою манерою автора. Показано, що в аналізованих творах у різних співвідношеннях синтезується документальна основа та художній вимисел. Зазначено, що історична проза даного періоду значною мірою художньо популяризує історичні науки, приводить читача до сміливіших і радикальніших узагальнень, сприяє формуванню національної ментальності.

  Завантажити