У контексті соціальної та ментальної історій досліджено українське селянство, яке мешкало у Наддніпрянщині у другій половині XIX - на початку XX ст. Дану історико-культурну спільноту запропоновано розглядати як самобутнє явище, презентоване езотеричними "наслідками" - пам'яттю, спогадами, легендами. Це спостережено у духовній, соціально-виробничій, побудовій, громадській, політичній, інтелектуально-освітній, родинній царинах. Зазначено, що латентним підгрунтям світоглядних уявлень, побутового мислення селян були архетипи та похідні від них настанови, норми, цінності. Вони визначали інтереси, манери та тенденції еволюції соціальної поведінки. Відзначено активізацію процесів модернізації у посткріпосний період, у який життєдіяльність кількох поколінь хліборобів тривала до певної міри осторонь їх "окремих рядів" - капіталізації економіки, переструктуризації соціальної сфери, реформування політико-правової системи. Дуже низький, але мінімально достатній рівень добрубуту зумовив "імперативну безсмертність" традиційного укладу. Доведено, що на початку XX ст. локальна модернізація села суттєво прискорилася, проте традиційний стиль мислення та поводження виявляв унікальну живучість. Старі смисли не зникали, а перепліталися з новими. Збереження соціоментальної цілісності дало змогу селянству оригінально відповідати на прояви урбанізації, індустріалізації, русифікації, відбувалось націотворення.

  Завантажити