Зроблено спробу створити теорію внутрішнього монологу у межах наратологічного дискурсу. Проаналізовано внутрішній монолог як форму літературного викладу внутрішньго мовлення персонажа. Здійснено певні теоретико-естетичні узагальнення на висновки на підставі текстів української та інших світових літератур. Сформульовано дефініцію внутрішнього монологу, а також запропоновано міждисциплінарний погляд на внутрішній монолог як оповідну форму, акцентуючи увагу на сутнісних зв'язках цього літературознавчого поняття з психологічною категорією внутрішнього мовлення. У контексті теорії діалогізму М. Бахтіна та концепції автокомунікації Ю. Лотмана внутрішній монолог проаналізовано як складну різновекторну комунікативну модель. Розширено літературно-родове поле використання цієї наративної форми, визначено особливості функціонування внутрішніх монологів у творах епічного та драматичного родів різних літературних стилів, а також актуалізовано проблему реалізації цього способу викладу в ліричних текстах. Відповідно до оновленого трактування цього літературного поняття суттєво доповнено перелік основних і додаткових функцій внутрішнього монологу. Уперше в наратології визначено критерії для типології цього способу викладу, за якими здійснено якісно нову класифікацію внутрішніх монологів. На підставі використаного різнорідного ілюстративного матеріалу показано необхідність грунтовного дослідження проблеми походження й еволюції внутрішнього монологу як форми літературного викладу.

  Завантажити