Вперше у вітчизняному літературознавстві проведено багатоаспектне дослідження явища автофікціоналізації як неодмінної складової романної нарації від першої особи, що виявляється на свідомому (авторський металепсис) і несвідомому рівнях (переважно дискурс автобіографічного роману). Проаналізовано тематику, структуру та функціонування автофікціональної оповіді італійського жіночого роману кінця XX ст. у контексті сучасних літературознавчих та антропологічних студій. Досліджено романи відомих італійських письменниць Д. Мараіні, С. Верди, М. Беллончі, С. Тамаро, П. Капріоло та С. Петріняні. На підставі аналізу самості та Іншості у романному тексті виявлено діалектику між свідомою інтенцією автора та її реалізацією, що стає на заваді створення художнього образу, тотожного або діаметрально протилежного авторській моделі. Стосунки автор/оповідач досліджено у межах семантики "подібності/неподібності" (Ф. Лежен), що реалізується відповідно в автобіографічному письмі й умисній гомодієгетичній трансформації історичної (награний оповідач) або трансгендерної (фіктивний оповідач) оповіді. Як окремий вид автофікціоналізації проаналізовано адресантний дискурс епістолярного роману, в якому оповідач набуває подвійного фікціонального статусу: протагоніста зображуваних подій та адресанта листів. На підставі дослідження комунікативної спрямованості адресант/адресат визначено амбівалентність статусу італійського жіночого автофікціонального письма, доведено присутність у його структурі фактичного матеріалу, поетичної вигадки й уяви.

  Завантажити