Протас М. О. Парадигмальні трансформації мистецтва ХХ–ХХІ століть: стильові стратегії формотворення. — Кваліфікаційна наукова праця направах рукопису.Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства за спеціальністю 26.00.01 — теорія та історія культури. — Інститут проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України. Київ, 2021.Дисертація досліджує чинники й наслідки парадигмальних трансформацій, що призвели від початку ХХ століття до виникнення у світовому масштабіфеномену посткультури. Вперше у вітчизняному науковому дискурсі розкриваються особливості становлення образотворчого мистецтва, зокрема української скульптури, що детерміновані стильовими парадигмами модернізму, постмодернізму та post-постмодернізму, зокрема в аспекті contemporary art, що впросторі вітчизняного культуротворення віддзеркалилося ентропійними процесами реїфікації мистецької свідомості й формотворчих принципів. Аналітичнийфокус на феномені поглиблення кризи мистецтва посткультури детермінована актуальністю в умовах пізньої фази розвитку капіталізму методологічних традицій Франкфуртської філософської школи, та світосістемного аналізу І.Валлерстайна, які ефективно діагностують зміни соціально-історичних і культурно-мистецьких явищ.Дисертація з'ясовує ризики процесів реїфікації, нівелюючих тенденції самоідентифікації національного образотворення, що деформує культурну пам'ять суспільної свідомості, в наслідок чого сучасна світова і вітчизняна скульптура, позбавлена вітальної аури, трансформується у розсудливий дизайн-проект, факт чого маніфестує public art post-постмодернізму, що врешті веде до культурної ентропії суспільства споживання. Між тим протягом історичногошляху еволюції української скульптури регіструються закономірності циклового повторення стильоутворювальних стратегій, що графічно візуалізується еволюційною моделлю на засадах Теорії Ф. Шміта. Це веріфікує у підсумку твердження дисертанта, що еволюційний шлях української скульптури ХХ–ХХІ століть демонструє сталий імператив парадигмально-стильового ресайклінгу, за яким стильовий гештальт доби трансформується і повертається на новому щаблі завдань у загальному русі законоутворювальних енергій методологічної та стилістичної свідомості. Тож знання закономірностей еволюції мистецтва дозволяє кожній національній культурі послідовно опрацьовувати трансцендентні і позитивістські формотворчі стратегії, де саме духовні інтенції формотворенняу свобідному часі складають пріоритетний напрямок творчо-плідного розвитку мистецтва як окремої нації, так і мультикультурної європейської спільноти.Ключові слова: мистецтво посткультури, парадигмальні трансформації, українська скульптура, мистецтво ХХ століття, мистецтво ХХІ століття, стиль, комодифікація, реїфікація стильової свідомості, модель циклічного розвитку.^UProtas M. O. Paradigm transformations of the art of the XX–XXI centuries: style formation strategies. — Qualifying scientific work as a manuscript.Thesis for a Doctor of Arts degree in specialty 26.00.01 — Theory and History of Culture. — Modern Art Research Institute of the National Academy of Arts ofUkraine. Kyiv, 2021.The dissertation examines the factors and negative consequences of paradigm transformations that have led to the emergence of a global phenomenon of post-culture, the process that started at the beginning of the twentieth century. In this con-text, for the first time in the national scientific discourse, thorough attention is paid to the research of the peculiarities of the formation of fine arts (and, in particular, Ukrainian sculpture), which are determined by the stylistic paradigms of modernism, postmodernism and postpostmodernism. The aspect of contemporary art, which in the space of domestic culture-formation processes has been reflected as a process of reification of the artistic consciousness and the formative principles, is, among others, considered especially attentively. The analytical focus on the phenomenon of deepening of the crisis of post-culture art in contemporary visual and theoretical and critical discourses is determined by the relevance, under the conditions of capitalism's late phase, of the traditions of the philosophical and methodological approach developed by the Frankfurt School of Philosophy. The dissertation also takes into account the fact that among the examples of interdisciplinary research, the world-system analysis of I. Wallerstein's “Time-space” is a rather productivemethod of studying the paradigm shift of civilizational culture towards rational techno-identity, as it diagnoses by means of cyclic models of dialecticaldevelopment of transformation of social and his-torical, cultural and artistic phenomena. The consideration of cultural and historical amnesia cultivated bycontemporary artistic practices and of the previous century's Soviet art's transcendental aphasia is car-ried out from the perspective of consistent criticalanalytics of the positive experience of artificially imposed in Soviet times the single method of social realism, which pre-vented the expression of subjective- andindividually-based styles of modern and ear-ly avant-garde of the national plastic school of the first third of the twentieth century, but after the collapse of the USSRthe Soviet totalitarian narratives were superseded by the no less totalitarian on the principle of action technoid system of market ideol-ogy of the cultural industry.Keywords: post-culture art, paradigm transformations, Ukrainian sculpture, XX century art, XXI century art, style, commodification, reification of style consciousness,model of cyclical development.

Дисертація є комплексним дослідженням національної симпозіумної практики межі ХХ–ХХІ ст. в її кореляції з еволюцією світової пластики. Враховуючи активну динаміку українських симпозіумів, мета дослідження – встановити роль скульптурних симпозіумів у процесі формування головних тенденцій еволюції сучасної української скульптури, а саме концептуальних дизайн-об’єктів і творів, орієнтованих на художньо-образну епістему; визначити місце та значення симпозіумного руху України в контексті світової скульптурної практики, зокрема міжнародного симпозіумного руху, на зламі ХХ–ХХІ ст. Зазначена тема потребує подальшого вивчення в українському і закордонному мистецтвознавчому дискурсі, зокрема у контексті негативних наслідків комодифікації культурного продукту під впливом неоліберальної економіки. Атрибуція та систематизація репрезентативної об’єктної бази дослідження оприявнили факт повної втрати або пошкодження деяких пленерних скульптур. Незрозумілим залишається їх стан на тимчасово окупованих територіях України. Вказано, що започаткуванню симпозіумного руху на українських теренах сприяли нові умови містобудівного та соціального характеру, а також поступова еволюція й вихід пластики в публічний простір. Засновником українського симпозіумного руху (1986) став київський скульптор Ю. Синькевич.З’ясовано, що першому (1986-1990-ті) етапу національного симпозіумного руху властивий історизм художньої свідомості скульпторів, спричинений пошуками ними «українського стилю» та активізацією процесу національної самоідентифікації в українському суспільстві. Певні митці поколінь 1960-х і 1970-х оновлювали свою пластичну лексику завдяки праці у твердих матеріалах без проміжних моделей та зверненню до модерністської традиції. Натомість деякі представники молодого покоління, становлення якого припало на більш демократичний період другої половини 1980-х, сприймало актуалізацію національних художніх кодів у постмодерністській площині. Другий етап (2000-ті) характеризується більшою концептуалізацією симпозіумної практики та підпорядкуванням її стратегіям public art і артринку. Цим наративам глобалізації протистояли концепції окремих симпозіумів, орієнтованих на етнонаціональний дискурс і трансцендентальну естетику. Завважено, що еволюція міжнародного симпозіумного руху віддзеркалює перехід від автономної артепістеми модернізму до концептуально-просторового сприйняття скульптури в межах «розширеного поля» постмодернізму. Серед головних світових симпозіумних тенденцій виявлено: уніфікацію та концептуалізацію художньої мови, дизайнизацію та загальну комерціалізацію. Доведено, що сьогодні міжнародний симпозіумний рух не є в авангарді формальних і стилістичних новацій світової скульптурної практики. Утім, його інституціоналізація, динамічне поширення світом, а також сприяння сталому міському розвитку доводить культурно-мистецьку релевантність симпозіумного явища. Попри свою специфіку поступ українського пленерного руху суголосний актуальним процесам у міжнародному симпозіумному русі та світовій скульптурній практиці. Порівняльний аналіз парадигм національних симпозіумів продемонстрував перспективність насамперед приватної та гібридної симпозіумних моделей, котрі взорують на актуальні тенденції світової культуріндустрії та віддають пріоритет проєктам сontemporary art. Проте основа українського симпозіумного руху – муніципальна модель – залишається затребуваною. Національна симпозіумна практика можу бути визначена як мистецтво в публічному просторі / громадських місцях (art in public places), котре має неабиякий соціокультурний потенціал і здатне у межах руху сталого урбанізму сприяти створенню безпечних та інклюзивних міст, що є надважливим у контексті повоєнного відновлення України. Введено в науковий вжиток репрезентативну вибірку ландшафтних творів українських митців, які нині є активними учасниками міжнародного симпозіумного руху. Їхня творчість успішно інтегрується у світовий артпростір, а закордонний пленерний досвід стимулює оновлення їхньої пластичної мови.Українські симпозіуми віддзеркалюють чотири актуальні стильові стратегії національної скульптури: контемпорарну абстрактно-концептуальну редукцію; елліністично-орієнтовану скульптуру з приматом трансцендентальної естетики та українського кордоцентризму; кітч і натуралістичну гаптику. Однак вони вже не грають таку роль у модернізації пластичного мислення скульпторів, як це було у 1980–1990-х.^UThe dissertation is a comprehensive study of the national symposium practice at the turn of the twentieth and twenty-first centuries in its correlation with the evolution of world plastic art. Taking into account the active dynamics of Ukrainian symposia, the objective of the work is to establish the role of sculptural symposia in the process of forming the main trends in the evolution of contemporary Ukrainian sculpture, namely conceptual design objects and works focused on the artistic and figurative episteme; to determine the place and significance of the Ukrainian symposium movement in the context of world sculptural practice, particularly the international symposium movement, in the late twentieth and early twenty-first centuries. This topic requires further study in the Ukrainian and foreign art historical discourse, in particular in the context of the negative consequences of the commodification of cultural products under the influence of the neoliberal economy. The attribution and systematisation of the representative object base of the study revealed the fact of the complete loss or damage of some plein air sculptures. Their condition in the temporarily occupied territories of Ukraine remains unclear. It is noted that the symposium movement in Ukraine was facilitated by new urban planning and social conditions, as well as the gradual evolution and entry of plastic into public space. The founder of the Ukrainian symposium movement (1986) was the Kyiv sculptor Y. Synkevych.It has been found that the first (1986-1990s) stage of the national symposium movement was characterised by the historicism of the sculptors' artistic consciousness, caused by their search for a "Ukrainian style" and the intensification of the process of national self-identification in Ukrainian society. Certain artists of the 1960s and 1970s updated their plastic vocabulary by working in solid materials without intermediate models and by referring to the modernist tradition. On the other hand, some representatives of the younger generation, whose formation took place in the more democratic period of the second half of the 1980s, perceived the actualisation of national artistic codes in the postmodernist plane. The second stage (2000s) is characterised by a greater conceptualisation of symposium practice and its subordination to the strategies of public art and the art market. These narratives of globalisation were opposed by the concepts of individual symposia focused on ethno-national discourse and transcendental aesthetics.It is noted that the evolution of the international symposium movement reflects the transition from the autonomous artepistem of modernism to the conceptual and spatial perception of sculpture within the "expanded field" of postmodernism. Among the main global symposium trends are the unification and conceptualisation of the artistic language, designing and general commercialisation. It is proved that today the international symposium movement is not at the forefront of formal and stylistic innovations in the world sculptural practice. Nevertheless, its institutionalisation, dynamic spread around the world, as well as the promotion of sustainable urban development, proves the cultural and artistic relevance of the symposium phenomenon. Despite its specificity, the development of the Ukrainian plein air movement is in line with current processes in the international symposium movement and world sculptural practice.A comparative analysis of the paradigms of national symposia has demonstrated the prospects of private and hybrid symposium models, which look at current trends in the global cultural industry and give priority to contemporary art projects. However, the basis of the Ukrainian symposium movement, the municipal model, remains in demand. The national symposium practice can be defined as art in public space / public places, which has a significant socio-cultural potential and is able to contribute to the creation of safe and inclusive cities within the sustainable urbanism movement, which is crucial in the context of Ukraine's post-war recovery.A representative sample of landscape works by Ukrainian artists who are now active participants in the international symposium movement is introduced into scientific use. Their work is successfully integrated into the world art space, and their foreign plein air experience stimulates the renewal of their plastic language. Ukrainian symposia reflect four current stylistic strategies of national sculpture: contemporary abstract-conceptual reduction; Hellenistic-oriented sculpture with the primacy of transcendental aesthetics and Ukrainian cordocentrism; kitsch and naturalistic hapticism. However, they no longer play the same role in the modernisation of sculptors' plastic thinking as they did in the 1980s and 1990s.