Досліджено особливості релігійності суспільства в постсоціалістичній Україні, виявлено детермінанти та характерні риси її сучасного стану. Аргументовано, що сучасний стан релігійності в українському соціумі детермінований мега-, макро- та мікрорівневими явищами. На підставі емпірії зроблено висновок, що сучасна релігійність як духовний феномен характеризується неоднорідністю, незавершеністю, неоднозначністю, поліфункціональністю, багатоконфесійністю (за домінування християнської традиції) та дисгармонійністю між кількісним піднесенням і невідповідним якісним наповненням, а її основними рисами є суперечливий дуалізм, що проявляється у відкритості, адогматичності, демократичності, синкретизмі, толерантності, лояльності, приватизації, а також у духовній ентропії, еклектиці, невизначеності, фрагментарності, популізмі, конформізмі, обрядовості, прагматизації. Висвітлено еволюційні тенденції релігійності, зокрема абстрактизацію та розмитість ідеї надприродного, етизацію релігії, імморталізацію релігійного світорозуміння, активний розвиток позаконфесійної та позацерковної релігійності, детрадиціоналізацію релігійних постулатів, релігійне пристосовництво тощо.

  Скачати повний текст

Дисертація є першим комплексним дослідженням процесів творення політичних рішень у контексті постдемократичних трендів розвитку суспільно-політичних процесів. Розроблено та апробовано новий концептуально-методологічний підхід на основі комбінування вихідних принципів мережевого аналізу й теорії хаосу, що дозволяє розкрити динаміку трансформацій, складових процесу творення політичних рішень, таких як практики політичної участі, репрезентація інтересів і політична легітимація, та з'ясувати причини делегітимаційних тенденцій. Методологічний доробок включає авторські визначення понять «участь», «представництво інтересів» у контексті ухвалення політичних рішень, розрізнення їх «легітимації» та «легітимізації» на основі понятійно-категоріальної матриці мережевого аналізу. Розкрито типи плебісцитарних пасток («пастки суспільного розколу», «пастки російської рулетки», «пастки популізму», «фасилітації проблеми», «пастки автократії») для обґрунтування амбівалентності застосування форм прямої участі громадян в ухваленні політичних рішень. Надано авторське визначення ефекту «партисипаторного плацебо» як індиферентності конвенціональних форм політичної участі відносно впливу на ухвалення політичних рішень. Запропоновано інтерпретувати цілепокладання і представництво інтересів в ухваленні політичних рішень на основі концепції партикуляризму, з урахуванням можливості його як конструктивного, так і деструктивного ефекту для політичного урядування. Визначено ключові фактори, що вливають на творення політичних рішень в умовах постдемократичного перебігу політикотвірних процесів: деетатизація і девертикалізація політичного урядування внаслідок фрагментації державних функцій між учасниками мережевих мультиакторних форматів вироблення рішень; зміщення делегованих повноважень з рівня державного управління до міжнародних структур, де у процедурах ухвалення рішень домінує вузьке коло учасників з найбільшими квотами голосів; неврегульованість функціонування цифрової економіки, у якій виробництво продуктів і послуг деінституціоналізується та індивідуалізується; формування прекаріату, який не має чітко визначеної політичної афільованості для делегування своїх інтересів у процеси вироблення політичних рішень і є джерелом соціальних фрустрацій; інтенсифікація використання нековенціональних практик участі у політикотвірних процесах, спричинена неефективністю конвенціональних форм залучення громадян у вироблення політичних рішень; доступність онлайнових форм комунікації, що забезпечує можливості маніпулювання громадською думкою шляхом миттєвого й масштабного поширення дезінформації. Доведено, що інкапсуляція ухвалення рішень всередині глобальних владних мереж спричиняє збільшення ентропії та несе дестабілізаційні ризики сучасним системам політичного урядування та світовому порядку.^UThe dissertation is the first comprehensive study of political decision-making in the context of post-democratic trends in the development of socio-political processes. The new conceptual and methodological approach сomprised a combination of the basic principles of network analysis and chaos theory is developed and tested that revealed the dynamics of transformations occurring inside the political decision-making components, namely the practices of political participation, political representation and political legitimation and the causes of delegitimation tendencies. The methodological input includes author's definitions of “participation” and “representation of interests” in political decision-making, as well as distinguishing between their “legitimation” and “legitimization” based on the conceptual and categorical matrix of network analysis have been proposed. The types of plebiscite traps have been classified (“society-split trap”, “Russian roulette trap”, “populism trap”, “trap of over-facilitating the issue”, “autocracy trap”) in order to substantiate the ambivalence of forms of citizens' direct participation in political decision-making in post-democratic politics. The author's definition of the effect of “participatory placebo”, meaning the indifference of conventional forms of political participation in relation to the influence on political decision-making, has been formulated. It has been proposed to interpret the goal-setting and representation of interests in political decision-making via the concept of particularism, considering the possibility of its constructive or destructive effects on the political governance. The key factors influencing political decision-making in the context of post-democratical policy-making were determined: the de-etatization and de-verticalization of political governance due to fragmentation of state' functions among participants of multi-stakeholder formats of decision-making; the increase of delegated powers from the level of the sovereign governing to international structures, where a narrow circle of participants with the largest quotas of votes dominates in the decision-making procedures; the unregulated functioning of the digital economy, in which the production of goods and services is deinstitutionalized and individualized; emerging precariat, which does not have a clearly defined political affiliation to delegate its interests to political decision-making processes and becomes a source of social frustration; increasing intensity of unconventional practices of participation in policy-making caused by the ineffectiveness of conventional forms of citizens engagement into political decision-making; the availability of online forms of communication, which provides opportunities for manipulating of public opinion by instant and large-scale dissemination of misinformation. It was proved that the encapsulation of decision-making within global power networks leads to the increase of the entropy and carries the risks of destabilisation for modern political governance systems and world order.

Дисертація є першим комплексним дослідженням процесів творення політичних рішень у контексті постдемократичних трендів розвитку суспільно-політичних процесів. Розроблено та апробовано новий концептуально-методологічний підхід на основі комбінування вихідних принципів мережевого аналізу й теорії хаосу, що дозволяє розкрити динаміку трансформацій, складових процесу творення політичних рішень, таких як практики політичної участі, репрезентація інтересів і політична легітимація, та з'ясувати причини делегітимаційних тенденцій. Методологічний доробок включає авторські визначення понять «участь», «представництво інтересів» у контексті ухвалення політичних рішень, розрізнення їх «легітимації» та «легітимізації» на основі понятійно-категоріальної матриці мережевого аналізу. Розкрито типи плебісцитарних пасток («пастки суспільного розколу», «пастки російської рулетки», «пастки популізму», «фасилітації проблеми», «пастки автократії») для обґрунтування амбівалентності застосування форм прямої участі громадян в ухваленні політичних рішень. Надано авторське визначення ефекту «партисипаторного плацебо» як індиферентності конвенціональних форм політичної участі відносно впливу на ухвалення політичних рішень. Запропоновано інтерпретувати цілепокладання і представництво інтересів в ухваленні політичних рішень на основі концепції партикуляризму, з урахуванням можливості його як конструктивного, так і деструктивного ефекту для політичного урядування. Визначено ключові фактори, що вливають на творення політичних рішень в умовах постдемократичного перебігу політикотвірних процесів: деетатизація і девертикалізація політичного урядування внаслідок фрагментації державних функцій між учасниками мережевих мультиакторних форматів вироблення рішень; зміщення делегованих повноважень з рівня державного управління до міжнародних структур, де у процедурах ухвалення рішень домінує вузьке коло учасників з найбільшими квотами голосів; неврегульованість функціонування цифрової економіки, у якій виробництво продуктів і послуг деінституціоналізується та індивідуалізується; формування прекаріату, який не має чітко визначеної політичної афільованості для делегування своїх інтересів у процеси вироблення політичних рішень і є джерелом соціальних фрустрацій; інтенсифікація використання нековенціональних практик участі у політикотвірних процесах, спричинена неефективністю конвенціональних форм залучення громадян у вироблення політичних рішень; доступність онлайнових форм комунікації, що забезпечує можливості маніпулювання громадською думкою шляхом миттєвого й масштабного поширення дезінформації. Доведено, що інкапсуляція ухвалення рішень всередині глобальних владних мереж спричиняє збільшення ентропії та несе дестабілізаційні ризики сучасним системам політичного урядування та світовому порядку.^UThe dissertation is the first comprehensive study of political decision-making in the context of post-democratic trends in the development of socio-political processes. The new conceptual and methodological approach сomprised a combination of the basic principles of network analysis and chaos theory is developed and tested that revealed the dynamics of transformations occurring inside the political decision-making components, namely the practices of political participation, political representation and political legitimation and the causes of delegitimation tendencies. The methodological input includes author's definitions of “participation” and “representation of interests” in political decision-making, as well as distinguishing between their “legitimation” and “legitimization” based on the conceptual and categorical matrix of network analysis have been proposed. The types of plebiscite traps have been classified (“society-split trap”, “Russian roulette trap”, “populism trap”, “trap of over-facilitating the issue”, “autocracy trap”) in order to substantiate the ambivalence of forms of citizens' direct participation in political decision-making in post-democratic politics. The author's definition of the effect of “participatory placebo”, meaning the indifference of conventional forms of political participation in relation to the influence on political decision-making, has been formulated. It has been proposed to interpret the goal-setting and representation of interests in political decision-making via the concept of particularism, considering the possibility of its constructive or destructive effects on the political governance. The key factors influencing political decision-making in the context of post-democratical policy-making were determined: the de-etatization and de-verticalization of political governance due to fragmentation of state' functions among participants of multi-stakeholder formats of decision-making; the increase of delegated powers from the level of the sovereign governing to international structures, where a narrow circle of participants with the largest quotas of votes dominates in the decision-making procedures; the unregulated functioning of the digital economy, in which the production of goods and services is deinstitutionalized and individualized; emerging precariat, which does not have a clearly defined political affiliation to delegate its interests to political decision-making processes and becomes a source of social frustration; increasing intensity of unconventional practices of participation in policy-making caused by the ineffectiveness of conventional forms of citizens engagement into political decision-making; the availability of online forms of communication, which provides opportunities for manipulating of public opinion by instant and large-scale dissemination of misinformation. It was proved that the encapsulation of decision-making within global power networks leads to the increase of the entropy and carries the risks of destabilisation for modern political governance systems and world order.

У дисертації проаналізовано ігрову скульптуру як елемент художньої системи постмодернізму. Зокрема, уточнено дефініцію «ігрова скульптура» саме у культурологічному та мистецтвознавчому значенні з урахуванням художньо-естетичних особливостей, привнесених постмодерністськими практи-ками, та удосконалено розуміння функціональної специфіки ігрової скульптури. Детально простежено культурні та соціально-історичні умови, що розкривають генезу, специфіку еволюції та основні практичні досягнення у формотворчій функціональності ігрової скульптури. Проаналізовано ігрову скульптуру як закономірний етап розвитку художньої культури постмодерну. Досліджено основні мистецькі форми, характерні для ігрової скульптури часів модер-ністського експерименту з функціональністю скульптури як простору для ризику, відкриттів, розвитку та розваг дитини. Вивчено основні характерні риси ігрової скульптури в річищі постмодерністських тенденцій та сучасної концепцій формотворчості скульптурної форми як симбіозу мистецтва і популізму. Як характерні риси сучасної ігрової скульптури у дослідженні розглянуто синтез елементів архітектури, ландшафту та дизайну, а також застосування нових матеріалів.^UThe dissertation analyzes play sculpture as an element of the artistic system of postmodernism. In particular, the definition of the concept of “play sculpture” in the cultural and art sense was clarified, considering the artistic and aesthetic features introduced by postmodern practice that led to a better understanding of the functional specifics of play sculpture. Detailed account of the cultural, social and historical conditions reveals the genesis, evolution, and specificity of the main practical achievements in introducing the functions of play into sculpture. Play sculpture is analyzed as a natural stage of development of the art culture of postmodernism. The main art forms characteristic of the play sculpture (modernist experiment with the functionality of sculpture) are explored presenting modernist sculpture as a space for risk, openness, and development of a child. The key features of play sculpture formed under postmodern tendencies are studied, as well as the contemporary concepts of formation of creativity in sculptural form as a symbiosis of art and national creative spirit. As characteristic features of modern play sculpture, the study examines the synthesis of elements of architecture, landscape and design, as well as the use of new materials. The general playful tone of artistic discourse was the result of modernist fascination with primitive art. Such art was perceived as an opposition to culture and civilization. Experimenting with form and materials, simplification, generalization, and abstraction in primitivism deconstructed the form and image into their basic elements and morphological units, the latter process later produced general polymorphism in art. The attitude of artists to the play as a strategy of transformation allowed to combine play methods and artistic experiments, which led to the destruction of the academic figurative tradition and established notions of art. The broader use of play strategies in the art of modernism conceptually transformed the phenomenon of play, made it possible to perceive it outside the play mode of the work. This created a favorable artistic and aesthetic background, which contributed to the emergence of playable sculpture. The most important methods of turning art into play are: deconstruction, dehumanization, conceptual pluralism, radical metaphor, ironic reflection, etc. The postmodernist plays covered other spheres of cultural space, carnivalized everyday life, and allowed the spectator-player to go beyond it, to break the rules and roles of everyday life. In art, the play compensated the lack of content in the artwork, transformed the artistic narrative into performative actions. The play created a new concept of a large-scale synthesis of fine art and other types of creative activities. The experiments of avant-garde artists with the functions of the artworks formed a basis for adaptation of sculptural composition to children's dynamic games. The creative discoveries of E. Möller-Nielsen, the author of the first play sculptures, inspired many artists to experiment with the play functions of the sculptural form. Play sculpture of that time combined the style of modernist artworks and the functionality of design. Scenario of the children's play in the space of sculpture became the basis for the creation of plastic composition. During the time, the features of the play sculpture were location at the playground and focus on the children's anthropometric data. The composition provided a zone of play communications and spaces, half-hidden from the observers. The sculpture had an abstract or figurative-stylized form and was made of affordable materials. Thus, it was recognized as beneficial for child development.Since the late 1960s, the form of play sculpture for children's motor development has been in crisis. In a few years, such sculpture disappeared from the playgrounds altogether. The adoption of regulations regarding the standardization of playgrounds and stricter requirements to the functional safety of equipment were the key cause of this crisis of play sculpture. For the artists, the opportunity to experiment with form disappeared, therefore, the creation of a play sculpture that was complicated by the safety requirements and standards became a rather technical than artistic task. Thus, in development of play sculpture two major stages of may be defined: the first one — before the regulations on safety and standardization were introduced, and the second — after this event. The use of play functionality in the creation of neo-avant-garde sculpture proves that the play functions of many neo-avant-garde artworks were focused on the task of playful communication between adults, therefore, such pieces are proposed to be considered the play sculpture.

Об'єкт – соціально-політичний феномен популізму. Мета – розглянути інформаційно-безпековий аспект соціально-політичного феномену популізму (на прикладі українського суспільства). Методи – системний, компаративного аналізу, структурно-функціональний. Теоретичні і практичні результати – виявлення специфічних характеристик і детермінантів феномену популізму, які можуть бути актуальними, як для пояснення «агресивної експансії» політичного простору сучасними політиками-популістами, так і для вирішення проблеми пошуку адекватних й ефективних інструментів протидії популістським практикам ХХІ століття. Новизна – уперше доведено «демократичний геном» популізму; запропоновано визначення «універсальних» маркерів популізму; запропоновано розширити горизонти пізнання природи та сутності соціально-політичного феномену популізму; доведено, що популістські практики перманентно присутні в українській політиці; уточнено твердження, що зростання популістських рухів та практик в сучасному світі значною мірою обумовлено наслідками глобалізації, економічного спаду, культурної уніфікації та масифікації суспільної свідомості; набули подальшого розвитку аргументи, щодо перспективності та багатовекторності подальших досліджень феномену популізму в сучасній політології та аргументи стосовно того, що колосальним «антипопулістським» потенціалом наділено політичну освіту, медіаосвіту та загалом, політичну культуру; обґрунтовано твердження про пріоритетність національної інформаційно-безпекової політики. Ступінь упровадження – розробка конкретних рекомендацій щодо аналізу впливу популізму на сучасний політичний процес, зокрема, в Україні. Сфера використання – владні структури; органи державної безпеки і оборони; політичні партії; аналітична та навчальна діяльність.^UThe object is a social and political phenomenon of populism. The objective is consider the information and security aspect of the social and political phenomenon of populism (on the example of Ukrainian society). The methods - system, comparative analysis, structural and functional. Theoretical and practical results - identification of specific characteristics and determinants of the phenomenon of populism, which may be relevant both to explain the "aggressive expansion" of political space by modern populist politicians and to solve the problem of finding adequate and effective tools to counter populist practices of the XXI century. Novelty – for the first time the «democratic genome» of populism has been proven; the definition of «universal» markers of populism are suggested; it is suggested to expand the borders of cognition of the nature and essence of the socio-political phenomenon of populism; it has been proved that populist practices are permanently present in Ukrainian politics; the statement that the growth of populist movements and practices in the modern world is largely due to the consequences of globalization, economic recession, cultural unification and massification of public consciousness has been clarified; arguments on the prospects and multi-vector nature of further research on the phenomenon of populism in modern political science and arguments that the enormous "anti-populist" potential is endowed with political education, media education and political culture in general; the statement about the priority of the national information and security policy is substantiated. The rate of implementation - development of specific recommendations for the analysis of the impact of populism on the modern political process, in particular, in Ukraine. The scope of application - power structures; state security and defense structures; political parties; analytical and educational activities.

У першому розділі «Теоретико-методологічні аспекти дослідження політико-управлінської еліти в умовах постіндустріального суспільства» розглянуто еліту як протоелітну групу глибинної держави, що концентрує та використовує ресурси й можливості держави та суспільства для задоволення власних потреб, будує відносини на патрон-клієнтських засадах і для якої характерні популізм, дисфункціональність.Взаємозв'язок формальних і неформальних інститутів функціонування політичної еліти дає змогу оцінити ефективність її діяльності й особливості розвитку, проаналізувати систему її формування, що є складною та включає такі елементи:а) механізми рекрутування, які мають інституційні особливості укомплектування складу політичної еліти через успадкування, кровну спорідненість, володіння власністю, професійну компетентність, рівень освіти, партійну приналежність, особисту відданість та вислугу років;б) канали рекрутування, які являють собою шляхи просування вгору у владній ієрархії. Обидва елементи не можуть бути в статичному положенні, вони завжди перебувають у динаміці й здатні змінюватисяУ другому розділі «Адміністративна реформа в Україні: державно-управлінський аналіз» наголошено на тому, що реформування державного управління відіграє важливу роль у регулюванні переходу від командної економіки до ринкової, що відбувся в багатьох постсоціалістичних країнах протягом останніх кількох десятиліть після розпаду державного управління Радянського Союзу. Виявилося, що значного соціально-економічного прогресу досягли ті країни, які зуміли зробити свій державний сектор більш чутливим до стратегічних потреб суспільства.Децентралізація, передача влади від центру до нижчих рівнів влади, означала б вертикальний перерозподіл влади. Однак простої передачі потужності недостатньо для того, щоб отримати вищу ефективність державного управління; сам національний уряд має бути переформатований. Україні необхідно було терміново реформувати застарілий чотирирівневий адміністративно-територіальний устрій, успадкований з радянського минулого. До теперішнього часу всі спроби втілити в життя адміністративно-територіальну реформу були невдалими й не виходили за межі опрацювання концепцій, які були досить суперечливими за своєю природоюУ третьому розділі «Політико-управлінська еліта в умовах адміністративної реформи в Україні» встановлено, що структура та штат центрального уряду відрізняються від країни до країни. У деяких країнах усі службовці центрального уряду є державними службовцями; в інших адміністративний допоміжний персонал є державними службовцями, або лише той, хто виконує оперативні завдання. Однак в інших країнах ця сама організація включає державних службовців, а також працівників із трудовим договором. Деякі уряди призначають невелику групу державних службовців на вищу державну службу (ВДС). Цю елітну групу вважають ядром державної служби, що розташоване дуже близько до виконавчої влади й утворює прошарок між політиками та державною службою в цілому. Таким чином, систему вищої державної служби (ВДС) стали запроваджувати приблизно через десятиліття після початку перехідного періоду в країнах Центральної та Східної Європи^UIn the first section «Theoretical and methodological aspects of the study of political and managerial elite in a post-industrial society» the elite is seen as a proto-elite group of deep state, concentrating and using resources and capabilities of the state and society to meet their own needs. populism, dysfunction.The relationship between formal and informal institutions of the political elite allows us to assess the effectiveness of its activities, the peculiarities of development, to analyze the system of formation. Elite formation is a complex system consisting of the following elements: a) recruitment mechanisms, which are characterized by institutional features of the political elite through inheritance, blood relationship, property ownership, professional competence, education, party affiliation, personal devotion and seniority; b) recruitment channels, which are ways to move up in the hierarchy of powerThe second section, «Administrative Reform in Ukraine: Public Administration Analysis», emphasizes that public administration reform has played an important role in regulating the transition from a command to a market economy in many post-socialist countries in the decades following the collapse of Soviet governance. It turned out that those countries have made significant socio-economic progress, which have managed to make their public sector more sensitive to the strategic needs of society.Decentralization, the transfer of power from the center to the lower levels of government, would mean a vertical redistribution of power. However, a simple transfer of power is not enough to obtain higher efficiency of public administration; the national government itself must be reformatted. Ukraine urgently needed to reform the outdated four-tier administrative-territorial system inherited from the Soviet past. To date, all attempts to implement administrative-territorial reform have been unsuccessful and have not gone beyond the development of concepts that were quite contradictory in natureThe third section, «Political and Administrative Elites in the Conditions of Administrative Reform in Ukraine», emphasizes that the structure and staff of the central government differ from country to country. In some countries, all central government officials are civil servants; in others, administrative support staff are civil servants, or only those who perform operational tasks are civil servants. However, in other countries, the same organization includes civil servants as well as employees with an employment contract. Some governments appoint a very small group of civil servants to the senior civil service (SBS). This elite group is considered the core of the civil service, located very close to the executive branch, forming a layer between politicians and the civil service as a whole. Thus, the introduction of the system of higher civil service (SBS) appeared about a decade after the beginning of the transition period in the CEE countries

Нині демократичні суспільства стикаються з низкою глобальних викликів, одним із яких є поширення популістських рухів та ідеології популізму в цілому. Причому зазначені проблеми характерні для всіх демократичних країн – незалежно від ступеня розвитку політичної системи, її національних особливостей, ефективності функціонування системи парламентаризму тощо. Великий «вибух» популізму початку ХХІ століття актуалізував проблему ефективності представницьких демократій в цілому тапредставницького правління зокрема, їх здатності реагувати на зміни, що відбуваються всередині громадянського суспільства, а також ступеня адаптивності політичних інститутів, спроможних враховувати нові запити та, паралельно, зберегти традиційні механізми узгодження інтересів в суспільстві.У дисертації здійснено науково-теоретичне обґрунтування феномену популізму у контексті історії, ідеології, технології, аналізу особливостей його застосування у сучасному політичному дискурсі та специфіки його функціонування у політичній системі України.Обґрунтовано теоретичні засади політичного популізму у контексті сучасного політичного дискурсу, що включають: уточнені дефініції, типи, цілі, передумови, результати, етапи, класифікацію, методи, технології; базові концепти в ідеологіях лібералізму, соціалізму, націоналізму; напрями зменшення негативного впливу політичного популізму під час виборів в Україні, що ґрунтуються на міжнародному досвіді та їх застосування з метою утвердження демократичних цінностей у сфері політичного управління.^UToday, democratic societies face a number of global challenges, one of which is the spread of populist movements and the ideology of populism in general. Moreover, these problems are characteristic of all democratic countries, regardless of the degree of development of the political system, its national characteristics, the effectiveness of the functioning of the parliamentarism system, etc. The big"explosion" of populism at the beginning of the 21st century actualized the problem of the effectiveness of representative democracies in general and representative government in particular, their ability to respond to changes occurring within civilsociety, as well as the degree of adaptability of political institutions capable of taking into account new requests and, in parallel, preserving traditional mechanisms coordination of interests in society.The dissertation provides a scientific and theoretical justification of the phenomenon of populism in the context of history, ideology, technology, analysis of the features of its application in modern political discourse and the specifics of its functioning in the political system of Ukraine.The theoretical foundations of political populism in the context of modern political discourse are substantiated, including: clarified definitions, types, goals, prerequisites, results, stages, classification, methods, technologies; basic concepts in the ideologies of liberalism, socialism, nationalism; directions for reducing the negative impact of political populism during elections in Ukraine, based oninternational experience and their application for the purpose of establishing democratic values in the field of political governance.

Соціально-економічні процеси кінця ХХ – початку ХХІ століття спричинили в політичному просторі світу складні зміни, в результаті яких популізм став однією з причин кризи демократії, що спостерігається як в країнах, що формують демократичні інституції, так і в державах з давніми демократичними традиціями. Суспільний дискурс став значно агресивнішим,радикальнішим, сповненим суспільних протиріч, оскільки політична популістська риторика та рухи посилили власні впливи. Політична агітація та мова ненависті призвели до злочинів на ґрунті ксенофобії, особливо проти вразливих груп, таких як біженці та мігранти. Має місце відчутний негативний вплив на згуртованість суспільств та ущемлення прав і свобод різних груплюдей та об’єднань. Популізм розгортає негативну динаміку, яка підриває саму структуру та існування ліберально-демократичного публічного простору, спотворюючи базові норми й цінності суспільства та його демократичні надбання. Створюються перешкоди для критичного соціального та політичного дискурсу, а тактика виключення перешкоджає значущій участі учасників політичного процесу.^UAs a result of the socio-economic processes of the late 20th and early 21st centuries, caused by complex changes in the political space of the world, populism became one of the causes of the democracy crisis, which is observed both in countries forming democratic institutions and in states with long-lasting democratic traditions. Public discourse has become much more aggressive, more radical, and full of social contradictions, as populist rhetoric and movements have strengthened their influence. Political campaigning and hate speech lead to xenophobic crimes, particularly against vulnerable groups such as refugees and migrants. There is a tangible negative impact on the cohesion of societies and infringement of the rights and freedoms of various groups of people and associations. Populism develops a negative dynamic that undermines the very structure and existence of public space,distorting the basic norms and values of society and its democratic assets. Barriers to critical social and political discourse are created, and exclusionary tactics prevent meaningful participation by subjects of the political process.

У дисертації розглянуто політичне представництво з точки зору богословської антропології. У дослідженні розкриваються наступні проблеми: (1) питання ролі політичного представництва в антропології; (2) питання ролі політичного представництва в історії європейського врядування; (3) питання ролі політичного представництва в християнській церкві. Актуальність теми дослідження визначається необхідністю досягнення ясності у визначення демократії в контексті зростання осі автократичних режимів, які позиціонують себе як більш демократичні, ніж ліберальні демократії, оскільки представляють людей більш безпосередньо. З цією метою, в дослідження побудована “антропологія представницької демократії”, що виходить з "ортодоксальній" теорії політики, заснованій на "конститутивній теорії представництва", та протипоставленій "неортодоксальній" теорії політики, заснованій на "інструментальній теорії представництва". Актуальність цієї роботи зумовлена ризиком того, що хвиля популізму на Заході призведе до перетворення ліберальних демократій на "масові" "плебісцитарні" демократії, змодельовані на основі "неортодоксальної" теорії політики, де успіх представництва вимірюється безпосередністю копіювання "волі" народу. Щоб запобігти цьому сценарію, розроблено нюансовану антропологію політичного представництва, яка дозволяє оцінити, чи є "народ" значуще присутнім в діях уряду. Доказано, що сучасна представницька демократія є продуктом вчення і дисципліни християнської Церкви – практичним застосуванням "високого" соборного богослов'я репрезентації, яке стверджує, що незрівнянно різні реальності можуть представляти одна одну, і політичним застосуванням "духовної вправи", яка є конститутивною для Церкви – життя в "ім'я" іншого, за умови, що політики діють в "ім'я" народу, а згідно з народною "волею", оскільки "воля" – це те, що володіє вже наявними благами та бореться проти ворогів, які претендують на ті ж самі блага; тоді як "ім'я" об'єднує різні вольові акти в логічну історію розвитку. Політичне представництво, центральним референтом та субʼєктом якого є "ім'я", варте свого часу, тому що "ім'я" є тією частиною людини, що живе в мові, тобто бере участь в грі з ненульовою сумою, яка творить з нічого, а тому перетворює політику на "будівництво міста словами" ("Держава" 369a); тоді як акцент на народній "волі" сакралізує вже чинні визначення інтересів, унеможливлює переговори, і, таким чином, зводить політику до безпосереднього зіткнення між волями – "друзями" і "ворогами". Загальний висновок дисертації полягає у позиціюванні представницької демократії як системного наслідку вчення і практики християнської церкви. Стверджується, що теологічно грамотна антропологія свідчить про конститутивну теорію представництва. Тобто, вона розглядає політичне представництво не як щось, з чим потрібно покінчити якомога швидше, не кажучи вже про те, щоб обійти його на користь прямої демократії, а як діяльність, яка є абсолютно вартою свого часу, тому що вона є синонімічною з освітою та очищенням – і чим більша відстань, тривалість та різниця між представниками та представленими, тим більше є простору для мислення та любові, що і є найвищою духовною вправою; а отже, представництво є прекрасним і веселим - адже представництво не є засобом зробити так, щоб наші бажання були почуті, це процес виховання наших бажань, кінцем якого є усвідомлення, що саме представництво і є наше кінцеве бажання – вчитися пізнавати і любити те, що є іншим, знаходити місце (χώρα) для іншого всередині нас та для нас всередині іншого, дисципліна "взаємопроникнення" (περιχώρησις). Представницька демократія просто робить це взаємопроникнення сувереном. Таким чином, якщо Церква конституюється актом представництва – життям-в-іншому, то політика, яке природно з нього випливає, розуміється не як визначення та нейтралізація ворога, але як божественний акт впізнавання-себе-в-іншому, навіть у ворогові, акт солідарізації задля благ, які можна здобути лише в координації та скуштувати лише в спільноті.^UThis dissertation is a critical study of the concept of political representation from the vantage point of theological anthropology. The following problems are treated in the study: I. The question of the role of political representation in anthropology; II. The question of the role of political representation in the European history of governance; III. The question of the role of political representation in the Orthodox Church. The relevance of the research topic is determined by the need for clarity in the definition of democracy in the time of the rise of the axis of the autocracies across the world which present themselves as more democratic than the liberal democracies by virtue of representing people in a more immediate fashion. For this purpose, a dichotomy is developed between the “orthodox” theory of politics, based on the “constitutive theory of representation” and the “unorthodox” theory, based on the “instrumental theory of representation”. The urgency of this research is the looming risk that the rise of populism within in West will reduce liberal democracies to mass “plebiscitary” democracies, thereby causing the demise of the democratic world from within. The scientific novelty of this study consists of (1) a nuanced anthropology of political representation which delineates the criteria that allows scholars to assess whether a “people” is substantially present in the acts of their government; (2) a theory of modern representative democracy as a legitimate “learning outcome” of the orthodoxy and orthopraxy of the Christian Church; and (3) an “orthodox” theory of politics based on the practical application of what can be called the “high” conciliar theology of representation that posits that irreducibly different realities can “stand for” each other and the “spiritual exercise” that constitutes the Church – the practice of living in another’s “name”. Political representation whose cornerstone is the “name”, a democracy where politicians act in the “name” of the people and not according to the popular “will”, since the “will” is that which possesses extant goods and coercers rival claimants of selfsame goods, whereas the “name” unites various acts of volition into an intelligible developmental timeline, is worthwhile because the “name” is a part of language, a non-zero-sum game that creates from nothing, attunement to which turns politics into “building a city with words” (Republic 369a), whereas the emphasis on the “will” of the people makes negotiation impossible by sacralising the popular definitions of rival interests and therefore reducing politics to the immediate clash of the warring wills. The overall outcome of the dissertation is a theory of representative democracy as a “learning outcome” of the teaching and practice of the Christian Church. It is claimed that the theologically literate anthropology organically endorses the constitutive theory of representation. That is to say, it treats political representation not as something to be done with as quickly as possible, let alone circumvented in favour of ostensibly preferable direct democracy, but as the activity which is ultimately worthwhile because it is coextensive with education and redemption – and the farther the distance, the longer the duration, and the bigger the difference between the constituent and constituted powers, the more there is learning and loving to do – which is the ultimate spiritual exercise; and hence it is beautiful and fun – for representation is not a means to make our desires heard, it is the process by which we learn to desire better until we recognise that our ultimate desire is representation itself – knowing and loving what is other as other without end, finding a place (χώρα) within us for the weirdo, queer, and stanger – and within them for us; the discipline of “interpenetration” (περιχώρησις). By turning this interpenetration into the law of the land, representative democracy makes language sovereign over the whole of human life. Thus, if the Church is constituted by the act of representation – by the act of being-in-the-other, then the politics that naturally emerges from it ought to begin not with defining and neutralising the enemy but with the divine act of recognising oneself in the stranger, even in the enemy; the act of solidarisation for the sake of the good which is impossible to attain without coordination and enjoy without company.