В експериментах на 34 білих щурах-самцях досліджено інтеграцію реакцій неспецифічної резистентності (НР) у випадку асептичного запалення та його корекції тимопентином (ТП - 100 мкг/кг внутрішньочеревинно за 30 хв до введення флогогенного агента). Вивчено 25 загальносоматичних, цитологічних, цитохімічних і біохімічних показників лімфоїдних органів і крові, оцінено їх взаємозв'язки за допомогою методу кореляційних плеяд. Показано, що ТП у інтактних щурів посилював інтеграцію показників НР, підвищував роль наднирників у сітці корелювальних ознак. Асептичне запалення характеризувалось виникненням зв'язків між клітинними реакціями у запальному вогнищі та реакціями на рівні всього організму. ТП під час запалення знижував інтеграцію показників НР стрес-синдрому, індукованого місцевим патологічним процесом, і не впливав на кількість кореляцій, що характеризують запальне вогнище. Активність кірки наднирників за цих умов підвищувалась.

На підставі реєстрації та аналізу акумульованого кисневого дефіциту за спеціальних умовах, що стимулюють стомлення, визначено додаткові можливості оцінки анаеробного резерву організму.

Оценено влияние специфического утомления на анаэробный резерв организма по показателю аккумулированного кислородного дефицита (на материале академической гребли). На основании регистрации и анализа аккумулированного кислородного дефицита в специальных условиях, стимулирующих утомление, показаны дополнительные возможности оценки анаэробного резерва организма.

On the basis of registration and analysis of the accumulated oxygen deficit in special conditions challenging fatigue the padding capabilities of an estimation of an anaerobic reserve of an organism are rotined.

Вивчено можливості алопатичного та гомеопатичного методів лікування хворих на синдром хронічної втоми (СХВ). Жоден з сучасних алопатичних методів лікування СХВ не є повністю патогенетично обгрунтованим і доказово ефективним. Шляхом аналізу даних літератури зроблено оцінку можливості лікування хворих з цією патологією за допомогою гомеопатичних лікарських засобів.

Изучены возможности аллопатического и гомеопатического методов лечения больных синдромом хронической усталости (СХУ). Ни один из современных аллопатических методов лечения СХУ не является полностью патогенетически обоснованным и доказательно эффективным. Путем анализа данных литературы оценены возможности лечения больных этой патологией с помощью гомеопатических лекарственных средств.

Possibilities of allopathic and homoeopathic methods of treatment of patients by the chronic fatigue syndrome (CFS) come into question in the article. none of now existent allopathic methods of treatment of CFS is fully anisotropic grounded and evidential effective. Analyzing these literatures, possibilities of treatment of patients by this pathology are estimated by homoeopathic medications.

Індекс рубрикатора НБУВ: Р252.314

Рубрики:

Втома

Шифр НБУВ: Ж26810 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Індекс рубрикатора НБУВ: Р252.314

Рубрики:

Втома

Шифр НБУВ: Ж26810 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Індекс рубрикатора НБУВ: Р252.314

Рубрики:

Втома

Шифр НБУВ: Ж26810 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Індекс рубрикатора НБУВ: Р252.31

Рубрики:

Неспецифічна резистентність організму та її зміни

Шифр НБУВ: Ж14683 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Індекс рубрикатора НБУВ: Р28 я431 + Р252.31 я431

Рубрики:

Фармакологія. Фармація. Токсикологія

Неспецифічна резистентність організму та її зміни

Шифр НБУВ: Ж14683 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Даны общие современные представления об эндогенных оксидантах и антиоксидантной системе человеческого организма, показано их участие в неспецифической защите организма от инфекционных агентов.

Мета роботи - дати аналітичний огляд найважливіших джерел літератури та викласти матеріали власного 15-річного досвіду дослідження проблеми синдрому хронічної втоми (СХВ). СХВ - системне захворювання, що характеризується тривалою вираженою втомою, когнітивною дисфункцією, больовими відчуттями різної локалізації, погіршенням працездатності і якості життя, і поширеність якого у світі невпинно зростає, завдаючи істотних збитків міжнародній спільноті. Цю хворобу вважають одним з нових викликів сучасній медицині світу. Вченими провідних наукових центрів встановлено, що СХВ - це висококонцентрована стійка і тривала гіпометаболічна відповідь організму на зовнішні стресові чинники, що системно проявляється на рівнях від центральних нервових структур до мітохондрій. Ця недуга супроводжується значними і стійкими імунними порушеннями, цитокіновою дизрегуляцією, низькорівневим системним запаленням, ступінь яких корелює з тяжкістю проявів СХВ та тривалим перебігом. При СХВ часто виявляють різні типи герпесвірусів, вірус хвороби Борна, однак більшість науковців у патогенетичному аспекті розглядають їх як тригери загострень СХВ. Вбачається, що проведені дослідження відкриють нові перспективні шляхи вдосконалення лікування СХВ. Дискутуються різні назви СХВ: "міалгічний енцефаломієліт", "системна хвороба непереносимості напруження". Зазначено, що на сьогодні не існує надійних лабораторних критеріїв діагностики СХВ та ефективних схем лікування. Наведено орієнтовну схему патогенезу СХВ та діагностичний і диференційно-діагностичний алгоритми цієї хвороби. СХВ - це недостатньо досліджена та маловідома широкому загалу лікарів хвороба, частота якої в світі невпинно зростає; методи її діагностики та лікування є низькоефективними та потребують удосконалення.

Синдром хронічної втоми (СХВ) є важливою медико-соціальною проблемою з огляду на великий вплив на якість життя й інвалідність у сучасній людській популяції. Слід розрізняти власне СХВ від аналогічного за клінічними проявами синдрому, зумовленого хронічною реактивованою лімфотропною герпесвірусною інфекцією, викликаною вірусом Епштейна - Барр, вірусом герпесу 6-го і 7-го типу і рідше - цитомегаловірусом. Вірусасоційована хвороба має двофазний перебіг із переважанням імунозапальних розладів протягом перших місяців/років і розвитком нейродегенерації за типом скроневого медіанного склерозу в подальшому. Оскільки загальновизнані нині критерії діагностики СХВ, запропоновані Centers for Disease Control and Prevention, не надають змоги відрізнити ці дві різнорідні хвороби, наріжним каменем діагностики є ідентифікація реактивованого герпесвірусу за результатами полімеразної ланцюгової реакції лейкоцитів крові (однак не сироватки крові) або виявлення специфічних антитіл до певних молекул вірусу, асоційованих з реактивацією. Другий важливий компонент діагностики - оцінка імунного статусу й ідентифікація на підставі одержаних даних імунодефіцитної хвороби, що є причиною підтримання хронічного реактивованого стану опортуністичного вірусу в організмі людини внаслідок послаблення імунного нагляду. Згідно з результатами контрольованих клінічних досліджень, за СХВ, асоційованого з герпесвірусною інфекцією, оптимальною є комбінована терапія, що включає ациклічний аналог гуанозину для пригнічення вірусної активності й агент адресної імунотерапії для компенсації причинної імунодефіцитної хвороби. Даний огляд присвячений всебічному висвітленню нагромадженої доказової бази щодо етіології, патогенезу, діагностики і лікування СХВ, асоційованого з герпесвірусною інфекцією.

Нині актуальним і невирішеним залишаеться питання етіології та патогенезу синдрому хронічної втоми (СХВ) з імунною дисфункцією. Багато лікарів розглядають дану проблему лише з точки зору нервово-психічних порушень, що потребують лише психокорекції і немедикаментозного лікування. Однак синдромокомплекс СХВ включає не лише нервово-психічні порушення, але і синдром фіброміалгії, лихоманку неясного генезу, лімфаденопатію, неспецифічну поліартралгію. Суперечливою є також доцільність лікування герпесвірусів 6-го та 7-го типів. Деякі автори розглядають необхідність противірусної терапії лише при реактивації герпесвірусної інфекції, трансплантації органів і тканин. Проте часто HHV-7 та HHV-6 віремія залишається стійкою до ганцикловіру, на відміну від CMV та EBV, віремію яких успішно контролюють.

Синдром хронічної втоми (СХВ) - патологічний стан, частота ураження яких у світі невпинно зростає, але надійних лікувально-профілактичних програм реабілітації донині не розроблено. Висвітлено дані вітчизняних і зарубіжних джерел літератури щодо наявних методів профілактики, лікування та реабілітації хворих на СХВ та здійснено спробу окреслити ймовірні перспективи у цьому напрямі. Констатовано, що лікування та реабілітація хворих на СХВ має базуватися на застосуванні немедикаментозного (мінімізація факторів ризику, дозовані фізичні навантаження, когнітивна поведінкова терапія, оздоровче харчування) та медикаментозних (болевтамувальних, антидепресантів, активаторів метаболізму, імунокорегувальних і засобів альтернативної медицини) комплексів. Наведено загальні принципи лікування хворих на СХВ згідно міжнародної практики. Основний етап лікування складає 12 тиж із застосуванням полікомпонентних фармакосумісних засобів різноспрямованої метаболітотропної, імунокорегуючої дії як базових чинників на тлі наведених немедикаментозних і медикаментозних підходів. Подальші етапи реабілітації плануються персоніфіковано з урахуванням факторів ризику, засобів соціальної підтримки, навчання та мотивації хворих до активної участі у лікувальному процесі. Подальші етапи реабілітації можуть тривати місяці, роки. Повне виздоровлення спостерігається нечасто, тривалі ремісії - часті, рецидиви СХВ залежать від правильно побудованих програм лікування та ступеня їх виконання хворими. Відображено вдосконалення зазначених методів за останні 10 років та окреслено можливі перспективи в аспекті реабілітації таких хворих. Вбачається зміна парадигми лікування цієї недуги з нинішньої, симптоматичної терапії до, в майбутньому, патогенетичної. Синдром хронічної втоми - складний патологічний стан, що тяжко піддається лікуванню, а існуючі лікувально-профілактичні методи підлягають удосконаленню.

Наведено результати застосування препарату ентроп (фенілпірацетам) у період ранньої реконвалесценції у разі менінгіту та лептоспірозу з метою корекції проявів астенічного синдрому. Використання ентропу засвідчило вірогідне покращання стійкості уваги, слухової пам'яті, покращання самопочуття, активності та настрою, зменшення рівня фізичного та психічного виснаження у хворих на менінгіт. У пацієнтів із лептоспірозом після застосування ентропу відзначено статистично значуще покращання активної уваги, довготривалої слухової пам'яті та активності. У 97,7 % хворих переносимість ентропу оцінено як хорошу. Одержані результати надають змогу рекомендувати препарат для корекції астенічного синдрому у хворих на менінгіт та лептоспіроз.

Мета роботи - підвищити ефективність комплексного лікування хворих на синдром хронічної втоми (СХВ) із використанням фіксованих полікомпонентних ліків різноспрямованої метаболіто- та імунотропно-адаптогенної дії. У дослідженні взяли участь 48 хворих на СХВ, серед яких домінували жінки (35 (72,02 %) осіб). Оцінювання ефективності лікування здійснювали згідно клінічної динаміки проявів СХВ, змін показників прооксидантної, антиоксидантної систем крові, С-реактивного протеїну (С-РП), імунограми. Встановлено, що в період клінічних виявів СХВ у крові мають місце виражені явища оксидативного стресу, підвищені рівні С-РП та зниження всіх параметрів імунограми. Доповнення комплексного лікування СХВ (дозовані фізичні навантаження, варіанти психотерапії, оздоровче харчування, нестероїдні протизапальні препарати, антиоксиданти, антидепресанти) полікомпонентними метаболіто- та імунотропно-адаптогенними засобами відносно хворих групи порівняння значно прискорило регрес проявів СХВ, достовірно зменшило прояви оксидативного стресу, рівні С-РП та покращило параметри імунограми. Залежно від давності СХВ, віку пацієнтів, ступеня зменшення факторів ризику цієї хвороби, тривалість основного етапу лікування коливалась в межах 2,5 - 3 міс, потреба в підтримуючому протирецидивному застосуванні упродовж року спостереження вимагала 2 - 4-тижневих курсів. Пацієнти з давністю СХВ більше 2,5 року, старше 45 - 50 років, особи жіночої статі потребували тривалішого лікування і вони є контингентом ризику рецидивів. Висновки: підвищення ефективності комплексного лікування хворих на СХВ можна досягти шляхом додаткового застосування фіксованих полікомпонентних засобів метаболітотропної дії, зокрема тих, що містять адеметіонін, L-аргінін та тіоктову кислоту, а також імунотропно-адаптогенного препарату з екстрактами ехінацеї, елеутерококу та звіробою.

Постінсультна втома (ПІВ) - часте, "німе" ускладнення гострого порушення мозкового кровообігу (ГПМК). Мета роботи - оцінити потенційні зв'язки між характеристиками амбулаторної фармакотерапії з моменту виписки пацієнтів зі стаціонару та особливостями виникнення і подальшого перебігу ПІВ протягом однорічного періоду після інсульту. Обстежено 318 пацієнтів. Використовувалися шкали оцінки втоми: MFI-20, FAS, FSS. Визначалися часові параметри розвитку та перебігу ПІВ. Якісні характеристики фармакотерапії аналізувалися за допомогою спеціального алгоритму. Ні будь-яка група препаратів, ні їх кількість не мали достовірних асоціацій з розповсюдженістю ГПВ (згідно FAS та FSS) та окремих її компонентів (згідно MFI-20) протягом усього однорічного періоду спостереження. Були відсутні будь-які достовірні кореляційні зв'язки між кількісними характеристиками фармакотерапії та інтенсивністю ПІВ. Не виявлено будь-яких достовірних асоціацій між кількістю препаратів, що приймалися пацієнтами та ймовірністю пролонгації ПІВ. Жодна з груп препаратів (за виключенням бета-адреноблокаторів) не асоціювалася з достовірними змінами інтенсивності ПІВ протягом усього однорічного періоду спостереження. Прийом бета-адреноблокаторів асоціювався з підвищеними показниками ПІВ (згідно шкали FAS) та окремих її компонентів (згідно шкали MFI-20) протягом усього періоду спостереження. Висновки: кількісні та якісні характеристики амбулаторної фармакотерапії не мають будь-яких достовірних зв'язків з показниками розповсюдженості та персистування ПІВ протягом першого року після розвитку ГПМК. Прийом бета-адреноблокаторів протягом першого року після розвитку ГПМК може бути одним з факторів, що сприяє збільшенню інтенсивності ПІВ.

Мета роботи - підвищити ефективність комплексного лікування хворих на синдром хронічної втоми (СХВ) із використанням фіксованих полікомпонентних ліків різноспрямованої метаболіто- та імунотропно-адаптогенної дії. У дослідженні взяли участь 48 хворих на СХВ, серед яких домінували жінки (35 (72,02 %) осіб). Оцінювання ефективності лікування здійснювали згідно клінічної динаміки проявів СХВ, змін показників прооксидантної, антиоксидантної систем крові, С-реактивного протеїну (С-РП), імунограми. Встановлено, що в період клінічних виявів СХВ у крові мають місце виражені явища оксидативного стресу, підвищені рівні С-РП та зниження всіх параметрів імунограми. Доповнення комплексного лікування СХВ (дозовані фізичні навантаження, варіанти психотерапії, оздоровче харчування, нестероїдні протизапальні препарати, антиоксиданти, антидепресанти) полікомпонентними метаболіто- та імунотропно-адаптогенними засобами відносно хворих групи порівняння значно прискорило регрес проявів СХВ, достовірно зменшило прояви оксидативного стресу, рівні С-РП та покращило параметри імунограми. Залежно від давності СХВ, віку пацієнтів, ступеня зменшення факторів ризику цієї хвороби, тривалість основного етапу лікування коливалась в межах 2,5 - 3 міс, потреба в підтримуючому протирецидивному застосуванні упродовж року спостереження вимагала 2 - 4-тижневих курсів. Пацієнти з давністю СХВ більше 2,5 року, старше 45 - 50 років, особи жіночої статі потребували тривалішого лікування і вони є контингентом ризику рецидивів. Висновки: підвищення ефективності комплексного лікування хворих на СХВ можна досягти шляхом додаткового застосування фіксованих полікомпонентних засобів метаболітотропної дії, зокрема тих, що містять адеметіонін, L-аргінін та тіоктову кислоту, а також імунотропно-адаптогенного препарату з екстрактами ехінацеї, елеутерококу та звіробою.

Постінсультна втома (ПІВ) - часте, "німе" ускладнення гострого порушення мозкового кровообігу (ГПМК). Мета роботи - оцінити потенційні зв'язки між характеристиками амбулаторної фармакотерапії з моменту виписки пацієнтів зі стаціонару та особливостями виникнення і подальшого перебігу ПІВ протягом однорічного періоду після інсульту. Обстежено 318 пацієнтів. Використовувалися шкали оцінки втоми: MFI-20, FAS, FSS. Визначалися часові параметри розвитку та перебігу ПІВ. Якісні характеристики фармакотерапії аналізувалися за допомогою спеціального алгоритму. Ні будь-яка група препаратів, ні їх кількість не мали достовірних асоціацій з розповсюдженістю ГПВ (згідно FAS та FSS) та окремих її компонентів (згідно MFI-20) протягом усього однорічного періоду спостереження. Були відсутні будь-які достовірні кореляційні зв'язки між кількісними характеристиками фармакотерапії та інтенсивністю ПІВ. Не виявлено будь-яких достовірних асоціацій між кількістю препаратів, що приймалися пацієнтами та ймовірністю пролонгації ПІВ. Жодна з груп препаратів (за виключенням бета-адреноблокаторів) не асоціювалася з достовірними змінами інтенсивності ПІВ протягом усього однорічного періоду спостереження. Прийом бета-адреноблокаторів асоціювався з підвищеними показниками ПІВ (згідно шкали FAS) та окремих її компонентів (згідно шкали MFI-20) протягом усього періоду спостереження. Висновки: кількісні та якісні характеристики амбулаторної фармакотерапії не мають будь-яких достовірних зв'язків з показниками розповсюдженості та персистування ПІВ протягом першого року після розвитку ГПМК. Прийом бета-адреноблокаторів протягом першого року після розвитку ГПМК може бути одним з факторів, що сприяє збільшенню інтенсивності ПІВ.