Представлено критичний огляд основних положень колективної монографії "Управління об'єктами державної власності: методичне та інформаційно-аналітичне забезпечення", виданої за редакцією І. Г. Манцурова та О. Ю. Рудченка в Інституті системних статистичних досліджень у 2021 р. Стисло висвітлено і охарактеризовано результати зробленого авторами аналізу процесів реформування вітчизняного державного сектору, приватизації, моніторингу управління об'єктами державного сектору, можливостей використання стратегічно важливих для економіки та безпеки держави підприємств. Розкрито суть основних пропозицій дослідників щодо стратегії реформування державного сектору; напрямів удосконалення механізму управління об'єктами державної власності; особливостей подальшого проведення приватизації під кутом зору її соціально-економічної ефективності; методичних положень щодо визначення раціонального розміру і структури державного сектору залежно від цілей та завдань розвитку країни; організації системи моніторингу й оцінювання ефективності управління об'єктами державного сектору; засад формування стратегічно важливих для економіки і безпеки держави підприємств з точки зору забезпечення ними стійкості національної економіки та пріоритетів її розбудови.

Запропоновано бачення основ інклюзивної індустріалізації, підходів до формування політики її проведення виходячи з розуміння змісту концепту інклюзивного розвитку, аналізу моделей та досвіду індустріалізації під кутом зору теорій про інклюзивні та екстрактивні інститути, соціальні порядки, структурні та фундаментальні фактори розвитку, а також з огляду на негативні соціальні ефекти, зумовлені науково-технічним прогресом.

Висвітлено результати дослідження українських і зарубіжних вчених, присвячені науковому обгрунтуванню змін, які відбулися в економічній, соціальній сферах, а також на окремих підприємствах. Досліджено перспективи розвитку металургійної галузі України в умовах економічної інтеграції. Охарактеризовано обмеження та драйвери інвестиційно-інноваційного забезпечення ревіталізації вітчизняної промисловості. Розглянуто теоретичні основи формування й управління венчурним капіталом як перспективним фінансовим інститутом для економіки України. Досліджено процеси євроінтеграції вітчизняної банківської системи. Увагу приділено фінансовим механізмам розвитку житлового фонду Києва в умовах євроінтеграції, впливу глобальних ризиків сучасності на функціонування підприємств, особливостям коопераційних зв'язків промислових підприємств на інноваційних засадах.

З'ясовано основні детермінанти, які зумовили деіндустріалізацію у світі та в Україні, а також форми й результати їх прояву у глобальній і національній системах господарювання. Використано два підходи до ідентифікації вказаних детермінант. За першим - ресурсним, який розглядає лише ступінь забезпечення розвитку ресурсами і який використовується ЮНІДО, проаналізовано характер деіндустріалізації в розвинутих країнах. Показано, що вона зумовлена, насамперед, технологічною детермінантою, а її особливістю є наростаючий соціальний регрес суспільства на фоні технологічних прогресу та лідерства розвинутих країн, пов'язаних з науково-технічними досягненнями Третьої та Четвертої промислових революцій, серед негативних асоціальних наслідків яких - виведення людини з процесу господарської діяльності та створення нової вартості. Показано обмеженість ресурсного підходу до ідентифікації детермінант деіндустріалізації економік інверсійного типу, до яких належить економіка України. Запропоновано альтернативний - інституційно-структурний, - підхід, згідно з яким виникнення та взаємозумовленість прояву детермінант подано у інституційному контексті з точки зору не лише факту наявності у суспільства ресурсів для розвитку, але й рівня ефективності його інституційної системи в управлінні цими ресурсами. За таким підходом виокремлено інституційно-політичні, організаційно-управлінські, зовнішньоекономічні, структурно-виробничі, фінансово-інвестиційні, інноваційно-технологічні та соціальні детермінанти деіндустріалізації в Україні, розкрито логіку, ієрархію, варіації та результати їх взаємодії для економіки й суспільства. Серед основних рис зазначених детермінант - деформації інституту власності, що зумовили формування олігархії та підпорядкування держави її інтересам; незахищеність і розмитість прав власності на фоні надмірної зовнішньої відкритості економіки та, як наслідок, структурна примітивізація виробництва разом із зростаючими запитами на споживання і формуванням боргової моделі споживання у держави, бізнесу і населення; зміна інтеграційних векторів розвитку країни разом із зміною її індустріальної спеціалізації на зовнішніх ринках на аграрно-сировинну; унеможливлення комерціалізації соціуму на інноваційних засадах з формуванням неефективної патерналістської системи соціального захисту населення. Дано рекомендації щодо врахування виявлених детермінант при визначенні напрямів розбудови національної економіки.

Акцентовано увагу на проблемі міжрегіональної диференціації в Україні та пов'язаних з нею ризиків. Вказано на законодавчі прогалини у формуванні державної регіональної політики щодо ефективного усунення міжрегіональних дисбалансів. Відзначено обмеженість використання індексу регіонального людського розвитку для встановлення рівня міжрегіональних розривів - неефективність базових дотацій регіонам для їх подолання. З огляду на світовий досвід, обгрунтовано можливості застосування спеціальних економічних зон (СЕЗ) у подоланні вказаної диференціації та депресивності територій. Розкрито причини невдач у використанні СЕЗ в Україні законодавчого, методичного, організаційно-управлінського характеру, які перетворили ці зони з фактора розвитку територій на фактор поглиблення міжрегіональних розривів і пригнічення внутрішнього виробництва. Обгрунтовано доцільність застосування спеціального правового режиму економічної діяльності в СЕЗ як сукупності форм державної допомоги в рамках відповідного законодавства для реалізації завдань регіональної політики і модернізації виробничого апарату країни. Вказано на доцільність створення в СЕЗ виробництв, які б виконували функцію "полюсів зростання". Встановлено напрями розширення участі та відповідальності центральної та місцевої влади у створенні СЕЗ і забезпеченні ефективності їх діяльності. Запропоновано засади організаційної моделі управління та фінансового забезпечення розвитку СЕЗ, удосконалення системи надання преференцій на основі застосування понять "нові інвестиції" та "інтенсивність допомоги". Удосконалено підходи до ідентифікації та критерії оцінки депресивності територій на основі використання виробничих, відтворювальних, соціально-демографічних та екологічних показників, зведених в інтегральний індекс депресивності території, необхідність використання якого диктується завданнями імплементації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.

Запропоновано варіант антикризової моделі державної промислової політики в Україні на основі обгрунтування можливої вигідної для країни спеціалізації у світовому поділі праці. Встановлено цільові індикатори розбудови промисловості на середньо- і довгострокову перспективу. Виходячи з них, окреслено пріоритети розвитку галузі. Обгрунтовано систему відносно нових для вітчизняної практики заходів організаційно-управлінської, інноваційно-технологічної та інвестиційної підтримки пріоритетних секторів.

Акцентовано увагу на проблемах трансформації відносин власності в Україні. Підкреслено необхідність дотримання дуалістичного характеру в реформуванні зазначеного інституту, який стосується змін, з одного боку, у доступі суб'єктів до обмежених ресурсів, а з іншого - у перерозподілі одержаного в суспільстві доходу, у зв'язку з чим показано невиправданість спрощеного підходу до реформування інституту власності (ІВ) як до номінальної заміни державного власника на приватного. Викрито недоліки роздержавлення, які призвели до формування олігархії та інституційної пастки олігархізму. Вказано на зміцнення зв'язку влади та бізнесу внаслідок роздержавлення, що зумовило загострення проблеми м'яких бюджетних обмежень; на формування екстрактивних політичних і економічних інститутів; автономізацію держави у відношенні до суспільства; укріплення "фасадної демократії"; приватизацію держави олігархією; формування феноменів неефективного та нелегітимного власника, "розмитих" прав власності, тіньової економіки, відторгнення суспільством офіційної держави. Розглянуто загрози формування внаслідок існування цих явищ неефективної стійкої довгострокової інституційної рівноваги, поглиблення майнового розшарування суспільства і зростання ризиків соціальних катаклізмів. Розкрито джерела й види непродуктивних і "неінноваційних" рентних доходів олігархії та бюрократії, зумовлених деформаціями ІВ. Критично переосмислено погляди на політику дерегуляції бізнесу під кутом зору олігархізації та деформованих відносин власності. Зазначено причини неефективності традиційного інструментарію економічної політики держави щодо стимулювання діяльності суб'єктів при існуванні "розмитого" режиму власності та олігархії. Дано рекомендації щодо варіантів реформування ІВ, в основу яких покладено принцип його "демократизації", ідею формування раціонального співвідношення державної та приватної форм власності зокрема, а також інклюзивного розвитку суспільства в цілому.

Розроблено основи соціально-ендогенної стратегії розвитку промисловості й обгрунтовано напрями та механізми державної політики структурно-технологічної модернізації галузі як засобу реалізації стратегії. Проаналізовано зміст категорії "модернізація" й запропоновано розглядати її як специфічний предмет суспільного договору з приводу політичних і господарських трансформацій в країні. Виділено соціальну, інституційну та технологічну складові модернізації, показано їх діалектичну єдність. Висвітлено світовий досвід застосування промислової політики у забезпеченні технологічної модернізації, простежено еволюцію моделей політики на різних стадіях суспільного розвитку та обгрунтовано необхідність урахування стадійного підходу у процесі розроблення вітчизняної модифікації політики. Викрито вади вітчизняної промислової політики, що зумовили деіндустріалізацію країни. З'ясовано інституційні обмеження модернізації, пов'язані з інститутами держави та власності. Акцентовано увагу на доцільності застосування державою спеціальних інститутів для стимулювання попиту та пропозиції у пріоритетних секторах. Висвітлено засади використання інститутів розвитку фінансового, виробничого і просторово-територіального спрямування для стимулювання пропозиції, а також напрями впровадження інституту державної контрактної системи для підвищення ролі державного замовлення у стимулюванні попиту.

Розкрито роль та особливості застосування держзамовлення (ДЗ) в економічній політиці розвинутих країн. Показано специфічні риси державних контрактів, які дозволяють реалізувати стимулюючу функцію ДЗ. Розкрито зміст цієї функції. Звернуто увагу на необхідність розрізняти поняття "закупівлі для державних потреб" і "закупівлі для суспільних потреб". Показано підпорядкованість категорії "державні закупівлі" у відношенні до категорії "державне замовлення". Висвітлено нові концепції розвитку системи ДЗ. Серед них виокремлено систему "sustainable procurement", в основу використання якої покладено принципи ефективності, екологічності та соціальної корисності ДЗ. Показано нові форми контрактів між державою та бізнесом у рамках зазначеної концепції (зокрема, так звані "контракти "нового покоління"", які закріплюють довгострокову співпрацю між сторонами з приводу залучення інвестицій у створення соціально значущих об'єктів та їх подальшого обслуговування). Поглиблено розглянуто різновиди вказаних контрактів - такі, як контракти життєвого циклу та довгострокові партнерські угоди. Особливу увагу приділено розкриттю специфіки технології управління єдиним технологічним циклом реалізації ДЗ у рамках спеціально створеного інституту - державної контрактної системи. Окремо розглянуто практику застосування ДЗ та особливості контрактної системи у США та в деяких країнах ЄС. Показано структуру Федеральної контрактної системи США, коротко висвітлено правові основи використання і види ДЗ в цій країні, розкрито схему його формування та виконання у рамках названої системи. Наведено приклади застосування ДЗ у США як інструменту, що стимулює розвиток окремих категорій бізнесу та секторів економіки. Детально висвітлено типологію державних контрактів, яка дозволяє підвищити гнучкість і ефективність такого інструменту. Вказано основні тенденції розвитку Федеральної контрактної системи США. Розкрито специфічні риси і відмінності систем ДЗ у таких країнах ЄС, як Великобританія, Німеччина і Франція. Коротко викладено причини нерозвинутості та неефективності в Україні інституту ДЗ. Зроблено висновок про необхідність спрямувати основний вектор реформування зазначеного інституту в Україні на створення державної контрактної системи, використовуючи для цього досвід найкращої зарубіжної практики.

Розкрито чинники втрати стимулюючої функції державного замовлення в Україні. Виявлено автономність систем державного замовлення і державних закупівель відносно одна одної. Показано потенціал державного замовлення для стимулювання вітчизняного виробництва за умов інтеграції у нього державних закупівель і створення єдиного технологічного циклу задоволення суспільних потреб. Обгрунтовано напрями формування в Україні державної контрактної системи як господарського механізму реалізації державного замовлення на основі зазначеного циклу.

Проаналізовано існуючі положення теорії приватизації, що розвивалась у світовій економічній думці в останню чверть століття. Показано результати емпіричних оцінок наслідків приватизації для ряду країн. Поставлено під сумнів домінуючі у вітчизняній практиці урядування погляди щодо безумовно вищої ефективності приватного сектору порівняно з державним. З огляду на світовий досвід використання державного сектору в економічних перетвореннях, а також на довгострокові перспективи зміцнення і поширення у світі моделі державного капіталізму, показано, що держсектор може відіграти провідну роль у модернізації країни, ставши її ключовим "агентом".

Проаналізовано існуючі положення теорії приватизації, що розвивалась в світовій економічній думці впродовж останньої чверті століття. Показано результати емпіричних оцінок наслідків приватизації для ряду країн. Поставлено під сумнів домінуючі у вітчизняній практиці управління щодо безумовно вищої ефективності приватного сектору порівняно з державним. З огляду на світовий досвід використання державного сектору в економічних перетвореннях, а також на довгострокові перспективи зміцнення і поширення в світі моделі державного капіталізму, показано, що держсектор може відіграти провідну роль у модернізації країни, ставши її ключовим "агентом".

Розкрито концептуальні засади стратегії розвитку вітчизняної промисловості. Обгрунтовано її місію, стратегічні та структурні пріоритети. Запропоновано заходи щодо інноваційно-інвестиційної підтримки для їх досягнення.

Розкрито концептуальні засади стратегії розвитку вітчизняної промисловості. Обгрунтовано її місію, стратегічні та структурні пріоритети. Запропоновано заходи щодо інноваційно-інвестиційної підтримки для їх досягнення.

Проаналізовано зміст категорії "модернізація", виділено її соціальну, інституційну та технологічну складові, показано їх діалектичну єдність. Висвітлено напрацьовані в світі підходи до формування промислової політики як засобу технологічної модернізації. Простежено еволюцію моделей політики на різних етапах суспільного прогресу. Виявлено протилежність тенденцій у розвитку промисловості світу та України, розкрито вади вітчизняної промислової політики, що зумовили деіндустріалізацію країни. З'ясовано інституційні обмеження модернізації, пов'язані з інститутами держави та власності. Показано можливості використання інститутів розвитку та державного замовлення в активізації структурно-технологічних змін у виробництві. Викладено основні положення стратегії розвитку української промисловості, обгрунтовано модель і заходи реалізації державної політики.

Розкрито вади діючої в Україні промислової політики з точки зору здатності забезпечувати бажані структурні зміни в економіці, а також порівняно з поширеними у світі моделями такої політики. Запропоновано деякі напрями усунення цих вад на основі відновлення активної господарської ролі держави.

Розкрито проблему формування в Україні ефективної моделі банку розвитку, діяльність якого має бути спрямована на інвестиційну підтримку розв'язання завдань структурної та технологічної модернізації економіки. Окреслено відмінності БР від звичайних комерційних банків, обгрунтовано напрями і сфери його діяльності, джерела ресурсного забезпечення, ймовірні ризики, підходи до вибудовування організаційної структури та системи управління.

Розкрито вади інституту держави в Україні, що обмежують можливості для формування й реалізації ефективної промислової політики і прогресивних структурно-технологічних трансформацій у виробництві.

Показано, що ключовим обмеженням для модернізації вітчизняної промисловості та її розбудови відповідно до цілей розвитку українського суспільства є відсутність виваженої промислової політики. На базі вивчення світового досвіду обгрунтовано рекомендації щодо формування прогресивної моделі такої політики в Україні.

Показано, що ключовим обмеженням для модернізації вітчизняної промисловості та її розбудови відповідно до цілей розвитку українського суспільства є відсутність виваженої промислової політики. На основі вивчення світового досвіду обгрунтовано рекомендації щодо формування прогресивної моделі такої політики в Україні.