Розглянуто питання розвитку фотографії, фотосправи та хіміко-фотографічної промисловості в Україні у ХХ ст., а також інституалізація фотографії як архівного документа. Уже з початку ХХ ст. можемо говорити про високий рівень розвитку в Україні фотосправи, сформованість її інфраструктури, швидке розширення напрямів розвитку в багатьох українських регіонах. Розширення функціонально-інструментальних характеристик фотографії, розвиток фотомеханічних процесів друку стали передумовами й каталізаторами становлення професійного фотомистецтва, фотожурналістики, формування і збагачення системи її жанрів, розширення кола фахівців фотосправи. Змінюється рівень сприйняття фотографії і фотодіяльності, з'являється потреба узагальнення і наукового її осмислення, створення теорії фотосправи. Так, з 1914 р. у Києві було вже чимало фотографів-митців і професіоналів-науковців. Активна фотодіяльність викликала до життя і виникнення спеціалізованих періодичних видань. За короткий час розвитку фотогуртків у Харкові засновуються профільні журнали. Зазначено, що на початку 1930 р. з ініціативи професора Олекси Балицького і лікаря Степана Дмоховського було створене Українське Фотографічне Товариство у Львові (з філіями у Станіславі, Тернополі й Рогатині). Товариство мало понад 200 членів, власне приміщення і бібліотеку. У 1960 - 1980-х рр. виникла мережа спеціалізованих архівів кінофотофонодокументів, що включала архіви союзного рівня та архіви союзних республік, у т.ч. України. У державних архівах створюються спеціальні архівні фонди для передачі, зберігання і дослідження фотодокументів, відбувається їхня інституалізація, яка отримала новий розвиток з початку 1990-х рр.

Розглянуто питання формування екосистеми управління персоналом організації. Досліджуються поняття екосистема, цілі, завдання та ключові елементи системи управління персоналом. Обгрунтовано, що сучасна екосистема управління персоналом організації передбачає формування стратегії розвитку організації, HR-стратегії, які містять цінності організації; дає можливість розвитку корпоративної культури та позиціонування кожного працівника відносно розвитку організації; включає соціальну відповідальність, управлінську та комунікаційну єдність; інноваційні підходи у підборі методів навчання та розвитку персоналу; нові системи винагород; переваги залучення до співпраці різних поколінь, в тому числі розширення рамок традиційного "робочого віку"; добробут та стабільність персоналу; важливість персоналу в епоху діджиталізації; розвиток потенціалу особистості та планування кар'єри і т.д. Встановлено, що на формування і розвиток сучасної екосистеми управління персоналом організації мають вплив глобалізаційні та геополітичні аспекти, демографічні фактори, міграція кадрів і боротьба за найкращих кандидатів, рівень розвитку технологій, проблеми з комунікаціями, пандемія COVID-19, а зважаючи на українські реалії, військові дії на території країни. Проведено аналіз трендів HR-управління, серед яких можна виокремити наступні: активне використання штучного інтелекту; розвиток електронних офісів та електронних портфоліо; запровадження методів змішаного навчання та гейміфікації в управлінні та підвищенні кваліфікації персоналу; виявлення талантів та їх ефективне використання. Доведено, що нова управлінська парадигма повинна враховувати сучасні тренди розвитку технологій управління та формувати сучасну систему мотивування персоналу. Такий підхід дозволяє розглядати сучасні технології управління персоналом відповідно основним підфункціям. Серед них: стратегічне планування робочої сили; пошук, підбір персоналу; навчання та розвиток персоналу; управління ефективністю роботи персоналу; мотивація персоналу через визнання та винагороди; кар'єрний розвиток персоналу, мотивація до лідерства. Зазначено, що соціальна відповідальність організації у сфері кар'єрного розвитку та професійного підвищення кваліфікації працівників передбачає виконання наступних кроків: відповідно до корпоративної стратегії визначити необхідні плани для потреб у навчанні персоналу; рівноправні можливості для всіх категорій персоналу, щодо навчання та професійного розвитку; формування актуальних методів та форм розвитку персоналу; визначення особливо перспективних працівників, та розробці індивідуальних програм розвитку та кар'єрного зростання. Сьогодні концепція корпоративної соціальної відповідальності поступово розвивається та впроваджується в системи корпоративного управління провідних українських організацій.

Здійснено порівняльний аналіз розділів Державного реєстру національного культурного надбання, що містять рухомі пам'ятки історії і культури, та визначено проблеми їх формування. Порівняльний аналіз засвідчив найкращий стан щодо внесення до ДРНКН і відображення у ньому унікальних документів НАФ, зокрема їх описування та представлення оцифрованих копій. Існують певні проблеми цієї роботи, зокрема, пов'язані з уточненням поняття "унікальний документ Національного архівного фонду" з точки зору правової визначеності, внесення унікальних сукупностей документів (справ, фондів, колекцій) до ДРНКН, необхідність вилучення зі складу унікальних документів НАФ представників російської культури. Іншим прикладом рухомих пам'яток історії та культури, що містить ДРНКН, є унікальні предмети Музейного фонду України. Більшість описів унікальних предметів Музейного фонду України малоінформативні. Рухомі пам'ятки, такі як привисні печатки та монети, взагалі не представлено. Наявний у цій частині ДРНКН перелік об'єктів є лише незначною частиною унікальних предметів вітчизняних музеїв. Бажано представити в ДРНКН унікальні предмети, що зберігаються в Одеському археологічному музеї НАН України, Художньому музеї імені Богдана та Варвари Ханенків, Національному художньому музеї України, приватному Музеї Шереметьєвих. Наведено приклади предметів, які б могли бути внесені до ДРНКН. Незважаючи на значну роботу великих бібліотек України, зокрема НБУВ, щодо підготовки матеріалів для внесення особливо цінних та рідкісних книжкових пам'яток до ДРНКН, цей розділ відсутній. Основною перешкодою для створення реєстру книжкових пам'яток, на нашу думку, є надмірна кількість об'єктів, що підлягають унесенню до ДРНКН. Автори статті пропонують визначити поетапність у часі формування цього розділу ДРНКН та суттєво обмежити кількість унесених об'єктів із наданням їм статусу "унікальної книжкової пам'ятки".

Розглянуто процеси еволюції діяльності бібліотек закладів вищої освіти під впливом інноваційних трансформацій сьогодення. Формування в бібліотеках ЗВО відкритого інформаційного простору, надання широкого доступу до різноманітної інформації, комплексне поєднання її типів і видів має сприяти створенню гнучкої інфраструктури інформаційного забезпечення діяльності закладу вищої освіти, задоволенню інформаційних потреб науково-педагогічних працівників та здобувачів вищої освіти, активізації сучасного спектру сервісів і послуг бібліотеки як культурно-освітнього центру. Представлено сучасні автоматизовані бібліотечно-інформаційні системи (АБІС), які використовують у своїй діяльності бібліотечні установи закладів вищої освіти України. Визначено їх роль як надійного інструмента створення електронних ресурсів самих бібліотек, а також ефективного засобу підтримки навчальної та наукової діяльності ЗВО. Проаналізовано бібліотечно-інформаційні ресурси бібліотеки Центральноукраїнського національного технічного університету. Акцентовано увагу на запровадженні в університетській бібліотеці ЦНТУ автоматичної бібліотечної системи відкритого доступу, призначеної для підтримки традиційних бібліотечних технологічних процесів. Визначено функціональні можливості цієї системи, її переваги та недоліки, проблеми адаптації та впровадження. Розроблено пропозиції щодо удосконалення інформування користувачів бібліотеки в умовах функціонування автоматизованих інформаційно-пошукових систем, а також окреслено перспективи розвитку бібліотеки в умовах подальшої інформатизації суспільства.

Досліджено проблему впровадження систем електронного документообігу для ефективної роботи інформаційних відділів державних установ. Сучасний електронний документообіг включає в себе використання передових технологій та інструментів для автоматизації та оптимізації процесу обробки документів. Основними складовими процесу електронного документообігу є: створення документів, яке може бути виконано за допомогою текстових процесорів, електронних таблиць, презентаційних програм, спеціалізованих програм. Збереження електронних документів є важливим для безпеки та доступності інформації завдяки здійсненню резервного копіювання, яке включає регулярне створення копій даних і зберігання їх на різних носіях, таких як зовнішні жорсткі диски, хмарні сховища або інші засоби зберігання. Розкрито сучасні системи електронного документообігу, які використовуються в державних установах: Атлас ДОК, Мегаполіс, ДОК ПРОФ, АСКОД, FossDoc, що супроводжують всі цикли життєдіяльності документа: від створення до забезпечення архівного зберігання. Ці системи дозволяють ефективно управляти документами, забезпечують контроль їхнього обслуговування і сприяють забезпеченню прозорості та ефективності роботи державних установ. Впровадження систем електронного документообігу в роботу інформаційних відділів державних установ має такі переваги: ефективність та швидкість передачі документів, контроль роботи з документами, зменшення витрат на канцелярські товари та передачу документів, єдину базу, ефективну систему пошуку. До недоліків електронного документообігу можна віднести: витрати на технічне обладнання та його підтримку, забезпечення конфіденційності, цілісності та доступності інформації, небажання працівників переходити на нові технології. Основними складовими системи електронного документообігу в Україні є кваліфікований електронний підпис (КЕП), електронні документи та електронний обмін, системи управління документами (СУД), інформаційні бази та реєстри, електронний архів. Кваліфікований електронний підпис використовується при підписанні будь-яких електронних документів, сприяє організації електронного документообігу. Визначено нормативно-правову базу електронного документообігу в Україні, яка включає ряд законодавчих актів, які регулюють використання електронних документів, електронний підпис та інші аспекти електронного документообігу. Державне регулювання електронного документообігу спрямоване на впровадження єдиної державної політики щодо електронного документообігу; захист прав та інтересів суб'єктів електронного документообігу; нормативно-правове регулювання технології обробки, створення, передачі, збереження, використання та знищення електронних документів. Досліджено етапи переходу від паперового до електронного документообігу: початковий етап, який характеризується запровадженням автоматизованої системи документообігу (АСД), що включає первинну обробку документа, створення електронної реєстраційної картки документа; розширений етап - під час якого відбувається створення образу електронного документообігу; розвинутий етап - запровадження електронного документообігу.

Диференціація систем документації відповідно до функцій управління та галузевої його належності дозволяє здійснити поділ систем службової документації на дві основні складові: інфраструктурну та галузеву, які відображають функціонування суб'єкта господарювання як на рівні організації, так і на рівні галузі в інформаційному просторі. Дослідженням зазначених систем документації опікується спеціальне документознавство, місце якого, незважаючи на відмінність концепцій провідних науковців, в структурі науки про документ чітко визначено. Наведено авторський погляд на блокову структуру систем галузевої документації з врахуванням останніх публікацій науковців. Деталізовано призначення тієї чи іншої системи галузевої документації, кількість яких обумовлена кількістю напрямів суспільної діяльності, виникненням нових її напрямів, що супроводжується появою нових видів документації. Запропоновано поділ блоків систем галузевої документації на підблоки, системи та підсистеми документації. На підставі розробленої автором кваліфікаційної схеми блоків систем галузевої документації здійснено кількісний та якісний аналіз захищених дисертацій документознавчого спрямування на здобуття відповідного наукового ступеня. З метою консолідації зусиль науковців в напрямі ефективного розвитку галузевого документознавства, раціонального вибору та подальшої розробки дисертаційних тем за фахом, запропонована необхідність впорядкування й активізації процесів підготовки та захисту актуальних дисертацій з систем галузевої документації.

Розглянуто процедуру формування доброчесності як елементу професійно-педагогічної культури в процесі підготовки майбутніх педагогів, як тої еліти, на яку покладена надія по відродженню України. Вважаючи доброчесність одною з основних цінностей сучасності, вагомим елементом професійно-педагогічної культури в формуванні майбутньої української еліти, соціального капіталу, здатного нові технології поставити на службу нації, розглянули процедуру формування доброчесності в ЗВО України. Проаналізували елемент "партнерства" в системі забезпечення якості освіти та в процесі формування доброчесності як вагомої складової професійної культури педагогічної еліти України. Розглянули процес формування доброчесності через механізм проблемного викладу матеріалу в освітньому процесі та в умовах проведення науково-дослідної роботи. Прослідковуючи процес формування культури педагога-науковця, розглянули складові: культуру мислення, культуру комунікації, текстову та стилістичну культуру, бібліографічну культуру дослідника, що забезпечують формування навичок роботи з науковим текстом, полемічних умінь, мовної культури та культури написання різних текстів. Через призму перерахованих складових культури педагога-науковця, розглянули доброчесність як фундаментуючий елемент. Звернули увагу на плагіат, як порушення принципу доброчесності в навчально-науковому процесі; прослідкували процедуру забезпечення принципу доброчесності в ЗВО України через механізм прийняття Положення, Кодексів та Декларацій про академічну доброчесність.

Розглянуто, як маніпулятивні елементи можуть впливати на сприйняття та поведінку людей у сфері комунікаційних технологій, зокрема через засоби масової інформації (ЗМІ), де маніпулятивні елементи можуть бути присутні в змісті новин, рекламі та інших програмах; через соціальні мережі (фейкові новини, спекуляції, маніпуляція з контентом або використання психологічних технік, щоб залучити увагу або змінити думку користувачів); через рекламу, зокрема через використання емоційного маніпулювання, прихованих повідомлень або маніпулятивних технік, щоб викликати в споживача бажання придбати товар або сприяти отриманню недостатньої інформації про реальні наслідки покупки; через політику (маніпуляція інформацією, розповсюдження фейкових новин або використання психологічних технік для впливу на голосування або громадську думку), через онлайн-торгівлю. Визначено, що існують різні техніки, які можуть бути застосовані для психологічного маніпулювання: емоційне маніпулювання, маніпуляція інформацією, соціальна норма і вплив оточення, маніпуляція відчуттям необхідності або дефіциту, маніпуляція авторитетом або статусом. З'ясовано, що важливим завданням сучасного суспільства є боротьба з маніпулятивними технологіями, що актуально в епоху швидкого розвитку технологій та соціальних мереж, де поширюються фейкові новини, дезінформація та інші форми маніпуляцій з метою впливу на громадську думку. Маніпуляції є елементом соціально-політичного управління та боротьби за владу в соціумі. Зроблено висновки, що важливо розвивати медійну грамотність та критичне мислення, щоб розпізнавати маніпулятивні техніки та захищати себе від них. Боротьба з маніпулятивними технологіями вимагає комплексного підходу та залучення різних сфер суспільства. Визначено шляхи боротьби з маніпулятивними технологіями: медійна грамотність та освіта, розвиток правового регулювання, залучення соціальних медіа та підтримка незалежних ЗМі, громадянська освіта та активна участь у житті суспільства, міжнародне співробітництво та розробка технологічних рішень.

Висвітлено роль, ініціативи та стратегічні напрями діяльності Міжнародної федерації бібліотечних асоціацій та установ (далі - ІФЛА) у 2019 - 2022 рр. Встановлено, що зазначений період став новим етапом у діяльності організації, яка в цей час провела низку важливих заходів та прийняла стратегічні програмні документи. Так, у 2019 р. на Всесвітньому інформаційному та бібліотечному конгресі в Афінах була прийнята "Стратегія ІФЛА на 2019 - 2024 роки", в якій були сформульовані чотири стратегічні напрями діяльності: зміцнення голосу бібліотек на глобальному рівні; розвиток та вдосконалення професійної практики; об'єднання та зміцнення професійної галузі; оптимізація організації ІФЛА. У 2020 р. був прийнятий важливий документ - "Заява про бібліотеки та відкрите та ефективне управління", яка підкреслює роль бібліотек у прийнятті ефективних державних рішень. Здійснено спробу проаналізувати діяльність Міжнародної федерації бібліотечних асоціацій та установ з реалізації головних напрямів "Стратегії ІФЛА на 2019 - 2024 роки". Протягом 2020 - 2022 рр. зусилля ІФЛА концентрувалися на проведенні самостійно чи у співпраці з міжнародними партнерами заходів, спрямованих на виконання Цілей сталого розвитку ООН, розвиток адвокації, розширення своєї присутності у роботі міжнародних організацій і на засіданнях міжнародного рівня (партнерство з ЮНЕСКО, участь у засіданнях ООН, сесіях Всесвітнього форуму міст тощо). Спостерігалося активне використання інтернет-платформ і ресурсів, розширена присутність Федерації в соціальних мережах (Instagram, LinkedIn), у 2021 р. запущений новий вебсайт. Значне місце у здійсненні комунікацій ІФЛА зі своїми членами належало проведенню вебінарів, телеконференцій, повідомленням новин на вебсайті, електронному листуванню. Головною інформаційною платформою для підтримки бібліотечного руху, ознайомлення з досвідом бібліотек світу залишається портал "Бібліотечна мапа світу", яка постійно поповнюється новими історіями. 17 - 19 серпня 2021 р. вперше у режимі онлайн був проведений Всесвітній бібліотечний та інформаційний конгрес, який розглянув хід виконання "Стратегії ІФЛА на 2019 - 2024 роки" та актуальність її принципів. Значна увага приділялася перегляду і створенню стандартів: перегляд маніфестів публічних і шкільних бібліотек, 2020; затвердження "Рекомендацій ІФЛА для освітніх програм з бібліотечної справи та інформології", 2022 р. Основною комунікаційною платформою залишився Всесвітній інформаційний бібліотечний конгрес, щорічне проведення якого відновилося у 2021 р. (у 2020 р. внаслідок пандемії COVID-19 не відбувся). Під час його роботи у 2021 та 2022 рр. були представлені щорічні підсумки діяльності ІФЛА з реалізації основних стратегічних напрямів. Проведене дослідження встановило, що діяльність ІФЛА протягом 2019 - 2022 рр. засвідчує поступ у реалізації чотирьох стратегічних напрямів, сприяє підвищенню ролі бібліотек в сучасному світі, більш ефективному використанню їх потенціалу, підвищенню освітнього та загальнокультурного рівня населення.

Розглянуто паломницькі путівники як форму комунікації під час здійснення сакральних подорожей. Розглядаються різні варіанти міжнародних путівників, наводяться приклади реальних мемуарів, ітінерарії із життя паломників, приклади інтерв'ю, щоденників. Вивчення цієї теми свідчить про її відношення до розвитку релігійного туризму на сучасних етапах і еволюціонування туристичної галузі з її інфраструктурою, об'єктами, стежками, шляхами, починаючи з пратуризму (паломництва). Автор наводить конкретні приклади, описи паломництв, пропонує розробити нові паломницькі маршрути шляхами святих апостолів, зосереджує увагу на комунікативній функції путівників. Також у науковій праці розглядається структура путівників, аналізується актуальність інформації щодо сакральних об'єктів, детально описуються художні твори про паломництва реальних особистостей, які здійснили і розповіли про свої манди на сторінках щоденників, мемуарів, путівників. Розповідається також про сакральні місця, де проповідували святі Апостоли і про значення цих шляхів, які користуються популярністю серед паломників, але не мають ніякої актуальної літератури у вигляді путівників для здійснення міжнародних мандрівок. Можливо вони десь і є, але не мають масового поширення і відкритого доступу, а інформація для паломника є досить специфічною і потребує детального вивчення. За допомогою сучасного паломництва, яке перетворилось завдяки розвиненій інфраструктурі і спрощеним шляхам до сакральних об'єктів, відбулась трансформація і у сфері описів цих подорожей. У цій науковій розвідці простежується також науковий шлях від першоджерел до сучасних творів, описів, мемуарів, щоденників. Тому, на думку автора, тема є досить актуальною, має логічне продовження від історії до сучасності і потребує детального вивчення з точки зору наукового паломництва, яке можна простежувати і аналізувати на прикладі спеціалізованої літератури. Тим паче ця тема користується попитом як у наукових колах так і у реальних сакральних мандрівках, які потім описують у своїх путівниках, щоденниках, романах, повістях реальні паломники.

Підкреслено актуальність досліджень у галузі електронного документообігу в бібліотеках у зв'язку зі швидким розвитком технологій та зростанням вимог до захисту даних. Визначається роль бібліотек як мультифункціональних центрів, що пропонують широкий спектр послуг, та необхідність адаптації до нових технологій для забезпечення актуальності та конкурентоспроможності. Основний акцент статті зроблений на електронному документообігу, який спрощує обробку та забезпечує швидкість та ефективність управління документами. Використання хмарних технологій, електронних систем обміну даними та систем керування документами, а також застосування штучного інтелекту та автоматизації дозволяють бібліотекам полегшити доступ до ресурсів, сприяти співпраці з іншими установами та підвищувати продуктивність. Розглядаються переваги електронного документообігу в сучасних бібліотеках, такі як: автоматизація рутинних процесів, зручний доступ до інформації, покращення комунікації, аналітика та звітність, а також забезпечення безпеки та конфіденційності документів. Описуються різні системи захисту інформації, які використовуються в бібліотеках, такі як: шифрування даних, аутентифікація користувачів, контроль доступу, моніторинг та аудит, а також фізична безпека. Застосування цих систем допомагає забезпечити безпеку та конфіденційність документів у бібліотеках. Піднімаються питання покращення захисту інформації в сучасних бібліотеках. Для поліпшення безпеки інформації запропоновано декілька заходів, включаючи регулярне навчання співробітників щодо кібербезпеки, використання багаторівневої аутентифікації, захист мережі та даних, оновлення програмного забезпечення, впровадження принципу найменшого привилегію, проведення аудиту безпеки та партнерства зі спеціалізованими постачальниками.

Робота присвячена формуванню інклюзивного простору в інститутах соціальної пам'яті України, створенню рівних можливостей доступу до історико-культурної спадщини людям з особливими потребами та маломобільним групам населення. Зазначається, що на початку ХХI ст. українське суспільство нарешті прийшло до розуміння цінності кожної людини, заговорило про безбар'єрність і інклюзивне середовище в освіті, культурі, державних структурах, містобудуванні тощо. Це свідоме прагнення України до європейських цінностей та демократії було закріплено в ряді законодавчих актів, загальнодержавних програмах та проєктах. Автор підкреслює, що станом на 1 січня 2020 р. в Україні нараховувалось близько 2,7 млн. людей з різними видами інвалідності. Військова агресія росії щодо України і бойові дії привели до інвалідізації певної частини військовослужбовців та цивільного населення, що суттєво загострило проблему їх доступу до історико-культурної спадщини і культурного середовища сьогодні і в майбутньому. З метою з'ясування стану формування в архівних, бібліотечних та музейних установах інклюзивного середовища автором статті було проаналізовано вебсайти 9 Центральних державних архівних установ і 24 архівів областей, 13 бібліотечних закладів національного та загальнодержавного значення, 24 обласних універсальних наукових бібліотек, 7 музейних установ національного значення та 19 обласних краєзнавчих музеїв України. З'ясовано, що серед названих установ соціальної пам'яті архіви найкраще адаптували свої вебсайти до потреб людей з порушеннями зору, музейні заклади розмістили на своїх інформаційних ресурсах найбільшу кількість матеріалів для людей з інвалідність і мають суттєві напрацювання щодо форм і методів роботи з інклюзивною аудиторією. Для бібліотечних закладів найбільш зручною платформою для організації роботи з особливою аудиторією є інклюзивні читальні зали та бібліотечні хаби. Було досліджено проблеми фізичної доступності приміщень соціокультурних закладів для людей з інвалідністю та організацію науково-практичної підготовки співробітників бібліотек, музеїв та архівів до формування безбар'єрного середовища в установах. Висвітлені в здобутки закладів соціальної пам'ятіщодо формування просторів інклюзії, попри виявлені проблеми і недоліки, свідчать про поворот суспільства обличчям до проблем людей з інвалідністю, поширення ідей безбар'єрності серед працівників соціокультурних установ.

Віддзеркалення документознавчих наукових дискусій у концепціях, структурі та змісті навчальних дисциплін закладів вищої освіти є ознакою тісного взаємозв'язку та взаємовпливу науки й освітнього процесу. Розроблення навчальних і робочих програм, силабусів та викладання окремих дисциплін не лише увиразнюють невирішені проблеми у певних галузях наукових знань, а й стимулюють теоретико-фундаментальні та теоретико-прикладні дослідження. До останніх слід віднести студіювання видової класифікації спеціальної документації. Осмислення структури та змісту навчальної дисципліни "Спеціальні види документації", включеної до переліку компонент освітньої програми підготовки фахівців першого (бакалаврського) рівня вищої освіти за спеціальністю 029 Інформаційна, бібліотечна та архівна справа, визначило коло невирішених/дискусійних питань у документознавстві: сутність понять "вид документації" та "спеціальні види документації"; яка існує видова класифікація систем документації не лише в рамках управлінської документації, а в загальній класифікаційній схемі документації, в якій оприсутнена й сама управлінська документація; які критерії/ознаки диференціації, віднесення систем документації до того чи іншого спеціального виду; чи можна віднести документацію установи, її структурного підрозділу до спеціальних видів документації; які напрями досліджень спеціальних видів документації у галузевому чи спеціальному документознавстві та ін. Накопичення емпіричного матеріалу у вивченні спеціальних видів документації (визначення видового складу документації та факторів впливу на їх формування) виведе на теоретичних рівень студіювань: обгрунтування базових понять щодо видів документації та спеціальних видів документації, розробка класифікаційної схеми видів документації відповідно до законів систематики, міжвидові зв'язки документації та внутрішні зв'язки документів, що формують спеціальні види документації.

Розглянуто актуальну проблему розвитку комунікативних умінь у майбутніх фахівців професійної освіти із використанням медіаосвітніх технологій навчання та урізноманітнення форм організації освітнього процесу засобами традиційних та інноваційних медіаосвітніх технологій. Обгрунтовано можливості застосування медіаосвітніх технологій та доцільність їх використання при розвитку комунікативних умінь майбутніх фахівців професійної освіти. Розкрито сутність понять "уміння", "комунікативні уміння", "комунікативна компетентність". Теоретично обгрунтовано можливості медіаосвітніх технологій та доцільність їх використання у розвитку комунікативних умінь майбутніх фахівців професійної освіти. Визначено специфіку підготовки майбутніх ф ахівців зі спеціальності 015 "Професійна освіта (Охорона праці)" відповідно до Стандартів вищої освіти України. Охарактеризовано особливості використання медіаосвітніх технологій в умовах сьогодення та переваги їх застосування при розвитку комунікативних умінь. Встановлено, що використання медіаосвітніх технологій при фаховій підготовці до майбутньої професійної діяльності - це додаткова можливість для здобувачів вищої освіти до розв'язання складних задач у широких або мультидисциплінарних контекстах у майбутній професійній діяльності. Встановлено, що популярність медіаосвітніх технологій надає можливість викладачам використовувати їх в освітньому процесі. Авторами обгрунтовано переваги організації освітнього процесу із застосуванням медіаосвітніх технологій у розвитку комунікативних умінь майбутніх фахівців професійної освіти. Розроблено модель методичного забезпечення системи розвитку комунікативних умінь майбутніх фахівців професійної освіти із застосуванням медіаосвітніх технологій. Виділено ті медіаосвітні технології, які доцільно використовувати в освітньому процесі при підготовці здобувачів вищої освіти до професійної діяльності. Виокремлено педагогічні умови навчання із застосуванням медіаосвітніх технологій в освітньому процесі для розвитку комунікативних умінь майбутніх фахівців професійної освіти. З'ясовано, що реалізація педагогічних умов потребує застосування моделі методичного забезпечення системи розвитку комунікативних умінь майбутніх фахівців професійної освіти й методики використання медіаосвітніх технологій у професійній підготовці майбутніх фахівців професійної освіти Встановлено, що доречно використовувати медаосвітні технології при підготовці фахівців професійного навчання для здобуття комунікативних компетентностей, нових знань та практичного досвіду, для мотивації та натхнення, для розширення саморозвитку та самореалізації.

Сьогодні соціальні мережі стали потужною зброєю російської пропаганди в інформаційній складовій гібридної війни Росії проти України. Кремлівські інтернет-тролі використовують соціальні мережі для поширення кремлівських наративів, оскільки вони є сприятливою платформою для використання маніпулятивних технологій словесного впливу. З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну кремлівські тролі стали активнішими в англомовному сегменті соціальних мереж. "Фабрика тролів" використовує деякі з найпопулярніших сьогодні соціальних мереж - зокрема, TikTok та Twitter - для поширення кремлівських антиукраїнських наративів, які мають на меті дискредитацію влади та громадян України в очах світової спільноти. Маніпуляції неможливі без використання вербальних засобів маніпулятивного впливу, тому вивчення виявлення стратегій і тактик вербальної маніпуляції, що використовуються для поширення антиукраїнських наративів, є важливим завданням сучасних лінгвістичних досліджень. Мета дослідження - аналіз вербальних засобів маніпулятивного впливу, що використовуються кремлівською "фабрикою тролів" для поширення антиукраїнських наративів в англомовному сегменті соціальних мереж TikTok та Twitter. Для виконання поставлених у роботі завдань використовувалися такі методи дослідження як метод аналізу інформації, метод синтезу, метод безперервного відбору проб, описовий метод. Встановлено, що кремлівські тролі часто використовують такі засоби вербальної маніпуляції, як сьогодні найчастіше застосовують такі засоби вербальної маніпуляції як підміна понять, навішування ярликів, тактика нагнітання паніки, тактика повторення інформації, а також такий риторичний прийом як вотебаутизм. Виявлення та аналіз стратегій, тактик та засобів вербального маніпулювання, що використовуються кремлівськими тролями для поширення антиукраїнської пропаганди в англомовному дискурсі соціальних мереж, є актуальним напрямком досліджень і має наукову перспективу як в мовному, так і в комунікативно-прагматичному аспектах дослідження. Раннє виявлення та аналіз словесних маніпуляцій, що використовуються кремлівськими тролями для поширення антиукраїнської пропаганди в англомовному дискурсі соціальних мереж, є однм із пріоритетних завдань сьогодні для дослідників гуманітарних, соціальних та поведінкових наук, оскільки поширення антиукраїнських наративів за кордоном може підірвати репутацію України.

Роботу присвячено розвиткові та становленню першої україномовної щоденної газети "Громадська думка" та її правонаступниці газети "Рада" на початку ХХ століття. Досліджено, газети виходили в непростий і сповнений цензури час. Імперські російські чиновники спершу надали дозвіл для друку видання, але швидко відмовилися від обіцяних демократичних свобод і перейшли до їх обмежень, тому заборонили вихід "Громадської думки". Наприкінці грудня газета "Громадська думка" все-таки отримала дозвіл на видання. На першій сторінці періодичного видання друкувалися переважно публіцистичні статті, новини з життя Києва, огляди преси, літератури. На другій - історичні екскурси, твори письменників, фольклорні розвідки. На третій сторінці - останні вісті, телеграми, бібліографічні новини, відкриття в науці й техніці. Половину площі четвертої сторінки займала реклама, іншу половину - рубрики-дописи. З'ясовано, що редактори та творчі й технічні працівники "Громадської думки" професійно підходили до процесу видання. Вони робили все для того, аби газетні матеріали привертали увагу якомога більшої частини читачів. Звісно, велика кількість публікацій мала відверте народницьке спрямування, що негативно позначалося на роботі видання, яке надто прискіпливо вичитували цензори. Крім того, газета перебувала під постійним наглядом чиновників і поліції, які часто здійснювали обшуки в редакції та конфісковували номери газет, які порушували цензуру. Працівники київської імперської адміністрації нерідко залякували передплатників газети, шантажуючи їх втратою посади. Врешті через рік видання було закрито. Згодом вийшов перший номер щоденної газети "Рада", яка мала успадкувати ідейні засади "Громадської думки". Однак цей номер було конфісковано через радикальні публіцистичні матеріали. Ця газета проіснувала довше, ніж її попередниця, та все ж її теж було закрито через антиурядові статі. Зроблено висновки, що імперська влада жорстко придушували будь-який розвиток української культури, зокрема й друк періодичних видань українською мовою: газет "Українська думка" та "Рада", які попри тиск, переслідування та арешти їхніх редакторів і дописувачів існували та розвивалися, порушуючи низку важливих українських питань.

Публікація присвячена дослідженню нових підходів до освітнього процесу в умовах побудови суспільства знань, де особлива увага приділена педагогу-новатору, здатному як засвоювати, так і продукувати нові ідеї; використовувати нові форми, методи та прийоми підготовки фахівців у закладах вищої освіти, оскільки інформаційна епоха вимагає від молодого професіонала вмінь роботи з інформацією, навичок комп'ютерної обробки інформації та знань, поповнюваних впродовж життя, для перетворення інформаційного ресурсу в продукт, послугу, нові знання. Висвітлюється питання зміни сучасної освітньої парадигми, пов'язаної з глобальною революцією та трансформаційними суспільно-економічними змінами, зародженням нової інформаційної культури та в зв'язку з утвердженням сприйняття динамічних знань як основної цінності сучасної епохи. Динамічні знання та інтелект працівника стають базовим засобом виробництва, сприяють зміні способу життя, спілкування, мислення, бачення майбутнього та розуміння майбутнього, токож розглянуто напрями та механізми набуття нових знань. В ракурсі зміни освітньої парадигми розглянуто перспективи реалізації компетентнісного підходу в вищій освіті, що передбачає підготовку фахівця, який вільно володіє професією і грунтовно орієнтується в суміжних галузях діяльності, готового до постійного знаннєвого зросту та соціальної мобільності. Проаналізовано досвід співпраці викладач-студент по системі набуття навичок оволодіння існуючими та продукування нових знань, що розвиває здібності самоосвіти, вміння працювати з різноманітною інформацією, даними та формує нову комунікативну культуру. Вказано, що за рахунок педагогіки партнерства на принципах рівності, доповнюваності та рівнозначущості забезпечується ефективність системи активно-проблемного навчання (дискусії, круглі столи, кейс-методи, дебати та ін); розвиваються навички: самостійної пізнавальної діяльності та критичного мислення; використання ІКТ з розумінням сильних і слабких сторін їх застосування; вибудовування ефективної комунікації під час підготовки та в процесі проведення навчальних занять; постійне поглиблення інтелектуального розвитку; організації індивідуального навчального процесу та вибору ефективних стратегій навчання; підготовки себе як фахівця, відповідно до вимог сучасного ринку праці.

У період Радянського Союзу інформаційна політика та ЗМІ відігравали досить вагому роль. Виховання "радянської людини" потребувало значних зусиль та всебічного впливу на свідомість широких народних мас. Вирішити цю проблему допомагала радянська преса та журнальна періодика, яка виконувала досить важливе завдання: пропагувала радянські цінності та усталену модель поведінки у соціумі. У цьому контексті важливо простежити, якою мовою друкувалися періодичні видання на території УРСР, виокремити їх ідеологічну складову та проаналізувати формування явища білінгвізму. Через свідому заміну морфологічної та лексикологічної структури української мови, радянський режим поширював русифікацію, знищував мовно-культурні здобутки народів, що проживали на його території, насаджував атеїстичні погляди та ідеалізував партійних керманичів, відводячи для них роль ідолів у розбудові комунізму. Досить часто укладачі газет та журналів нав'язували радянському суспільству чітко означені ціннісні орієнтири. Таким чином, реалізовувати курс на "злиття націй" було набагато простіше. Часто матеріали, які потрапляли у ЗМІ, пропагували курс на асиміляцію не російськомовних народів СРСР. Звісно, все це відбувалося у завуальованій формі, адже у жодному з нормативно-правових актів партія не визнавала русифікацію, як свідомий крок до нищення мовно-культурних здобутків українців та інших етнічних груп, які проживали на означеній території. Аналізуючи матеріали, що виходили друком у засобах масової інформації, варто відзначити поширення ідей марксизму-ленінізму, "звеличення" досягнень радянської промисловості, особливо в оборонно-технічній галузі, пропаганду досить відомого гасла про "дружбу народів", критику міжнародного сіонізму та українського буржуазного націоналізму, трудового та патріотичного виховання широких народних мас, заклики до соціалістичних змагань та розбудови комуністичної держави. Діяльність сучасних ЗМІ грунтується на принципах свободи слова, думки та віросповідання. Проте, до початку російсько-української війни, у нашій державі існував досить значний відсоток періодичних видань, які друкували об'єкти своєї інтелектуальної власності саме російською мовою. На прикладі преси 60 - 80-х рр. ХХ століття автором здійснено порівняльний аналіз періодичних видань у контексті мовної проблематики та визначено певні чинники, що призвели до поширення русифікаційних тенденцій в українському соціумі, в тому числі до виникнення проблеми білінгвізму.

Розглянуто найважливіші проблеми книговидання в Україні ХIХ ст. з точки зору інформаційно-комунікаційного підходу. Поширення книгодрукування наука визначає як другу інформаційну революцію. Це докорінно змінило суспільство, сприяючи його швидкому розвитку. В умовах переходу України до інформаційного суспільства актуалізується завдання переосмислення історичних процесів, пов'язаних з інформатизацією, для узагальнення накопиченого досвіду. Мета дослідження - висвітлення особливостей книговидання в Україні ХIХ ст. через призму інформаційно-комунікаційного підходу. Завдання - показати специфіку першого та другого етапів розвитку книгодрукування та аналіз його ролі у формуванні інформаційно-комунікаційного простору суспільства. У XIX столітті українське книговидання отримало свій подальший розвиток. Однак на заваді йому в Україні стала колоніальна політика Російської імперії, яка прагнула проводити асиміляторську політику щодо українського народу та його мови. Валуєвський та Емський укази спричинили низку довготривалих негативних наслідків як для українського народу, так і для царського уряду. Українське книговидання виявило свою об'єднуючу інформаційно-комунікаційну властивість. Заборона розповсюдження та видання книг у царській Росії гальмувала поступ України, але це сприяло активізації видань у Західній Україні та за кордоном. Крім того, в Росії продовжувався розвиток друкарства, яким досить добре користувалася прогресивна інтелігенція. Книжкова комунікація створила інформаційний простір, який наблизив єдність України, перетворення українців на європейську націю, прискорив серйозні суспільно-політичні зміни. Царська Росія своїми заборонами сприяла консолідації свідомого українства та створенню широкого руху опору антиукраїнській політиці, що вилилося у визвольні змагання.

Проаналізовано історичні закономірності зародження, фактори впливу, мотиви та основні форми реалізації протягом ХIХ - початку ХХ століття першими університетами Наддніпрянської України - вищими школами Харкова, Києва та Одеси - функції служіння суспільству. В ході дослідження було виявлено, що особливості започаткування взаємного впливу та перших ознак співпраці університетів Наддніпрянської України з місцевими громадами та тогочасним суспільством тісно пов'язані з процесом їх створення та з особливостями перших кроків функціонування відповідних закладів вищої освіти. Дослідження показало, що створення університетів у Харкові та Одесі диктувалося крім різного роду політико-економічними умовами яскраво вираженими бажаннями місцевих громад та адміністрацій, що були викликані стрімким соціально-економічним розвитком міст та усвідомленням необхідності забезпечення цього розвитку кваліфікованими освіченими кадрами. Рішення ж про створення університету в Києві мало виражений політико-ідеологічний характер і було прийняте після придушення Російською імперією національно-визвольного польського повстання для створення в західній частині імперії навчального закладу з метою протистояння польській освітній традиції. З'ясовано, що менеджмент кожного з трьох університетів Наддніпрянської України протягом досліджуваного періоду не виявляв ініціативи у формулюванні чи складанні текстів звернень до суспільства, які давали б пропозиції щодо співробітництва з місцевими громадами. Натомість функція служіння університетів суспільству успішно реалізовувалася завдяки приватній ініціативі професорсько-викладацького складу університетів Харкова, Києва та Одеси у таких формах: формування "професорського стилю життя", в основі якого лежав певний "корпоративний етнос"; організація актових промов для науковців університетів та місцевої громадськості; читання публічних загальнодоступних лекцій; організація наукових читань; залучення до проведення наукових курсів вчителів та жінок; участь у реформуванні шкільної освіти; написання підручників для гімназій, училищ та шкіл; організація природоохоронної, музейної та бібліотечної діяльності; видання наукових, науково-методичних та науково-популярних періодичних та продовжуваних видань; безпосередня участь у підготовці та проведенні соціально-економічних реформ.