Проаналізовано становлення та розвиток світової та національної стандартизації України. Етапами розвитку світової стандартизації є: природний розвиток стандартизації, який бере свій початок із зародження мови, писемності, мір і ваг і тривав до кінця ХIХ ст.; етап зародження стандартизації (кінець ХIХ - початок ХХ ст.); розвиток національних систем стандартизації; міжнародна співпраця в галузі стандартизації почалося в другій половині ХХ ст. і супроводжується створенням та діяльністю Міжнародної організації зі стандартизації (ISO); високий рівень стандартизації передбачав зростання стандартизації інформаційних технологій світового рівня (з 1990 р.). Розкрито основне призначення Міжнародної організації зі стандартизації ISO та Міжнародної електротехнічної комісії MEK (нині IEC), пріоритети їх розвитку. Простежено особливості розбудови національної стандартизації незалежної України, яка активізувалася із прийняттям Декрету Кабінету Міністрів України "Про стандартизацію і сертифікацію" від 10.05.93 р. № 46-93. Становлення Національної стандартизації України відбувалося в контексті світових тенденцій, але мало свої особливості пов'язані з періодом переходу до індустріального суспільства, який супроводжувався економічною нестабільністю. Виокремлено органи державної служби стандартизації України: Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації (Держстандарт України); Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики (Держспоживстандарт), Державну інспекцію України з питань захисту прав споживачів (Держспоживінспекцію України), "Український науково-навчальний центр проблем стандартизації, сертифікації та якості (ДП "УкрНДНЦ"), ДНДІ "Система", Український науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації (УкрЦСМ), технічні комітети, які здійснюють реалізацію державної політики в сфері стандартизації, єдності вимірювань, сертифікації та державного контролю, представляють інтереси України в міжнародних організаціях. Правове технічне регулювання стандартизації та сертифікації в Україні закріплено в Законах України: "Про стандартизацію і сертифікацію" (1993 р.), "Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення" (1993 р.), "Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення" (1993 р.). "Про стандартизацію" (2001), "Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності" (2005); декретах та постановах Уряду України: "Про державний нагляд за дотриманням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення" (1993), "Про заходи щодо поетапного впровадження в Україні вимог Директив Європейського Союзу, санітарні, екологічні, ветеринарні, фінансові норми та міжнародні та європейські стандарти" (1997), "Державна програма стандартизації на 2006-2010 роки" (2006 р.), "Питання Ради стандартизації та технічного регулювання" (2006 р.), а також указах Президента України: "Про вдосконалення державного контролю за якістю та безпекою продуктів харчування, лікарських засобів та виробів медичного призначення" (1999 р.) та ін.

У сучасному сьогоденні одним з пріоритетних напрямків реформування освіти в Україні є забезпечення у кожному закладі вищої освіти відповідних умов для навчання і виховання психічно та фізично здорової соціальної особистості. Проте, на жаль, культура здорового способу життя, лише, останні роки набуває актуальності. Вітчизняні заклади вищої освіти приділяли недостатньо уваги, а в більшості випадків взагалі не приймали до розгляду належну кількість кредитів на викладання дисциплін для формування здорового способу життя сучасної молоді вищої школи. У зв'язку із цим студентська молодь мало приділяла часу фізичному загартовуванню, фізичній активності. Також більшість здобувачів вищої освіти не дбають про своє соціально-психічне здоров'я. Виховання свідомого ставлення до свого здоров'я та здоров'я інших громадян як найвищої соціальної цінності, формування гігієнічних навичок та засад здорового способу життя, зміцнення фізичного та психічного здоров'я сучасних здобувачів вищої освіти та молоді зокрема є одним із пріоритетів українського суспільства та освіти зокрема. З огляду на це, зумовлюється необхідність внесення істотних змін в існуючу систему формування здорового способу життя майбутніх педагогів професійного навчання у закладах вищої освіти (ЗВО). Концептуальні положення щодо формування здорового способу життя підростаючого покоління відображено в Конституції України (2010), "Основи законодавства України про охорону здоров'я" (2014), "Про соціальну роботу з дітьми та молоддю" (2012), Національній стратегії розвитку освіти України на період до 2021 року (2013), Стратегії сталого розвитку "Україна - 2020" (2015), у Статуті Всесвітньої організації охорони здоров'я (1946, 2005). Проаналізовано літературні джерела вітчизняних науковців щодо формування здорового способу життя здобувачів вищої освіти та до визначення понять "здоровий спосіб життя". Визначено найважливіші соціальні та психологічні чинники щодо формування здорового способу життя студентської молоді в сучасних умовах. Виявлено та охарактеризовано соціально-психологічні чинників щодо ставлення здобувачів вищої освіти факультету технологічної і математичної освіти Університету Григорія Сковороди в Переяславі до здоров'я та формування здорового способу життя. Визначено, шляхом анкетування (анкета розроблена авторками наукового дослідження) культуру здоров'я майбутніх педагогів професійного навчання на факультеті технологічної та математичної освіти Університету Григорія Сковороди в Переяславі. Акцентовано увагу, на важливість педагогічних умов соціально-психологічних чинників які мають свої внутрішні можливості, будучи націленими на формування здорового способу життя у майбутніх педагогів професійного навчання. Лише системне поєднання комплексів педагогічних умов дозволяє досягти найкращих результатів і становлять формування здорового способу життя у майбутніх педагогів професійного навчання.

Розглянуто найважливіші проблеми книговидання в Україні ХIХ ст. з точки зору інформаційно-комунікаційного підходу. Поширення книгодрукування наука визначає як другу інформаційну революцію. Це докорінно змінило суспільство, сприяючи його швидкому розвитку. В умовах переходу України до інформаційного суспільства актуалізується завдання переосмислення історичних процесів, пов'язаних з інформатизацією, для узагальнення накопиченого досвіду. Мета дослідження - висвітлення особливостей книговидання в Україні ХIХ ст. через призму інформаційно-комунікаційного підходу. Завдання - показати специфіку першого та другого етапів розвитку книгодрукування та аналіз його ролі у формуванні інформаційно-комунікаційного простору суспільства. У XIX столітті українське книговидання отримало свій подальший розвиток. Однак на заваді йому в Україні стала колоніальна політика Російської імперії, яка прагнула проводити асиміляторську політику щодо українського народу та його мови. Валуєвський та Емський укази спричинили низку довготривалих негативних наслідків як для українського народу, так і для царського уряду. Українське книговидання виявило свою об'єднуючу інформаційно-комунікаційну властивість. Заборона розповсюдження та видання книг у царській Росії гальмувала поступ України, але це сприяло активізації видань у Західній Україні та за кордоном. Крім того, в Росії продовжувався розвиток друкарства, яким досить добре користувалася прогресивна інтелігенція. Книжкова комунікація створила інформаційний простір, який наблизив єдність України, перетворення українців на європейську націю, прискорив серйозні суспільно-політичні зміни. Царська Росія своїми заборонами сприяла консолідації свідомого українства та створенню широкого руху опору антиукраїнській політиці, що вилилося у визвольні змагання.

Процес введення документів НАФ України до наукового обігу (доступу), як відомо, має дві складові: фізичний доступ до первинних документів та доступ до інформації про первинний документ та його зміст. Останнє передбачає отримання необхідної довідкової інформації через документи вторинного рівня. Документальні архівні інформаційні системи мають забезпечувати інтелектуальний доступ до інформації, тобто реалізовувати другу складову доступу до первинної інформації. У сучасних умовах розвитку цифрових технологій цифровізація всіх процесів архівної справи та діловодства є першочерговим пріоритетом роботи Державної архівної служби України. Сучасні дослідження проблем документальних архівних інформаційних систем тісно пов'язані з розвитком вивчення "інформаційного суспільства", зокрема "мережевого". Проведений аналіз інформативності передачі вторинної інформації НАФ України з проблем історії повсякденності мешканців Київщини в ХIХ - на початку ХХ ст. електронними засобами та її доступності на офіційних сайтах трьох державних архівних установах: Центрального державного історичного архіву України в м. Києві, Державного архіву Київської області та Державного архіву міста Києва засвідчив, що сайти указаних архівних установ дають дослідникам доступну і досить повну вторинну інформацію з досліджуваної нами проблеми. У той же час, нині первинні документи НАФ України, на жаль, ще не представлені електронними засобами і з ними необхідно працювати безпосередньо в самій архівній установі.

Досліджено сутність поняття "інформаційна компетентність" та його місце у процесі професійної підготовки майбутніх фахівців за спеціальностями 015 "Професійна освіта", 029 "Інформаційна, бібліотечна та архівна справа". Проаналізувавши праці вітчизняних та зарубіжних науковців, з'ясовано, що під інформаційною компетентністю розуміють сукупність компетенцій, які дозволяють ефективно користуватись інформаційними технологіями у роботі з інформацією як у друкованій формі, так і в електронній. Підкреслено, що важливим чинником формування інформаційно-комунікативної компетентності та забезпечення успішності професійної діяльності майбутнього фахівця є сформована інформаційна культура особистості, яка включає культуру знання оптимальних способів поведінки зі знаками, даними, інформацією, знання механізмів вдосконалення технічних засобів виробництва, зберігання й передачі інформації, вміння працювати з нею та поширювати. Досліджено компоненти інформаційної компетентності з точки зору американських науковців та вітчизняних. В ході дослідження з'ясовано, що вони в цілому мають спільні характеристики. Так американські вчені вбачають складовими інформаційної компетентності: інструментальну, ресурсну, соціально-структурну, дослідницьку та публікаційну грамотність. Вітчизняними науковцями виокремлюються такі складові: інформаційна, комп'ютерно-технологічна та процесуально-діяльнісна компонента. Проаналізовано Стандарти вищої освіти України за спеціальностями 015 "Професійна освіта" та 029 "Інформаційна, бібліотечна та архівна справа" першого (бакалаврського) рівня та визначено їх особливості. З'ясовано, що в процесі професійної підготовки майбутніх фахівців важливе місце займає блок комп'ютерних дисциплін та дисциплін інформаційно-комунікативного циклу. Також доцільно використовувати в освітньому процесі професійно орієнтовані завдання, в ході виконання яких студент не тільки оволодіває новими вміннями і навичками з дисципліни, а й набуває професійних компетенцій, необхідних в подальшій професійній діяльності.

Висвітлено проблему створення та застосування оригінального механізму каталогізації цифрових інформаційних ресурсів ISO 15836: 2003: "Інформація та документація. Набір елементів метаданих Дублінське ядро". На сьогодні існують десятки наборів метаданих, що призначаються для опису ресурсів якоїсь певної галузі чи тематики або мають більш загальний характер. У лютому 2000 р. Європейський комітет із стандартизації CEN започаткував множину метаданих Дублінське ядро (Dublin Core metadata Initiative - DCMI), який використовується для загальносистемного опису електронних інформаційних ресурсів. По суті - це формат опису фактично будь-яких ресурсів у мережі "Інтернет". Мета розробників полягала в тому, щоб запропонувати набір метаданих, який могли б використовувати для опису електронних інформаційних ресурсів співробітники установ різних галузей: бібліотек, музеїв, архівів, органів державної влади, місцевого самоврядування тощо. Можна виділити наступні етапи створення та розвитку міжнародного стандарту метаданих Дублінське ядро: середина - кінець 90-х рр. ХХ ст. (1995 - 1999 рр.) - визначення набору елементів Дублінського ядра, створення схеми "The Dublin Core Metadata Element Set (DCMES)"; - 2000 - 2003 рр. - затвердження набору елементів Дублінського ядра у якості державних стандартів та міжнародного стандарту ISO 15836:2003; - 2003 р. - до сьогодні - розвиток можливостей Дублінського ядра (розробка ширшого набору словників, технічних специфікацій тощо), закріплених у документах ISO 15836:2009, ISO 15836:2009/COR 1:2009, ISO 15836-1:2017, ISO 15836-2:2019. Безперечно, стандарт Дублінського ядра продовжить свій розвиток з огляду на потреби установ-користувачів, які мають власну специфіку і потребують розробки відповідного інструментарію для адекватного опису своїх електронних, насамперед веб, ресурсів. Висвітлено міжнародний та національний досвід використання метаданих Дублінського ядра для опису електронних ресурсів бібліотек, музеїв, архівів. Найширше використання стандарт Дублінського ядра знайшов саме в діяльності бібліотечних установ. Його застосування розглянуто на прикладі публічної бібліотеки Квінсленду (Австралія), бібліотеки університету Альберти (Канада), Кіровоградської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Д. І. Чижевського (Україна) тощо. Стандарт успішно використовується для опису окремих електронних ресурсів, електронних колекцій, у проєктах зі створення електронних бібліотек, дозволяє вирішувати проблему інформаційно-технологічної сумісності в кооперативних проєктах створення електронних ресурсів, у тому числі світових. Значно меншою мірою відображено досвід використання метаданих Дублінського ядра для опису електронних ресурсів архівів і музеїв. Представлено результати реалізації ініціативи CIMI з оцінки стандарту метаданих Дублінського ядра для пошуку ресурсів музейної інформації, а також Quinkan Matchbox Project (Австралія), у ході якого було апробовано кваліфікований набір метаданих Дублінського ядра 2005.

Розглянуто актуальну проблему розвитку комунікативних умінь у майбутніх фахівців професійної освіти із використанням медіаосвітніх технологій навчання та урізноманітнення форм організації освітнього процесу засобами традиційних та інноваційних медіаосвітніх технологій. Обгрунтовано можливості застосування медіаосвітніх технологій та доцільність їх використання при розвитку комунікативних умінь майбутніх фахівців професійної освіти. Розкрито сутність понять "уміння", "комунікативні уміння", "комунікативна компетентність". Теоретично обгрунтовано можливості медіаосвітніх технологій та доцільність їх використання у розвитку комунікативних умінь майбутніх фахівців професійної освіти. Визначено специфіку підготовки майбутніх ф ахівців зі спеціальності 015 "Професійна освіта (Охорона праці)" відповідно до Стандартів вищої освіти України. Охарактеризовано особливості використання медіаосвітніх технологій в умовах сьогодення та переваги їх застосування при розвитку комунікативних умінь. Встановлено, що використання медіаосвітніх технологій при фаховій підготовці до майбутньої професійної діяльності - це додаткова можливість для здобувачів вищої освіти до розв'язання складних задач у широких або мультидисциплінарних контекстах у майбутній професійній діяльності. Встановлено, що популярність медіаосвітніх технологій надає можливість викладачам використовувати їх в освітньому процесі. Авторами обгрунтовано переваги організації освітнього процесу із застосуванням медіаосвітніх технологій у розвитку комунікативних умінь майбутніх фахівців професійної освіти. Розроблено модель методичного забезпечення системи розвитку комунікативних умінь майбутніх фахівців професійної освіти із застосуванням медіаосвітніх технологій. Виділено ті медіаосвітні технології, які доцільно використовувати в освітньому процесі при підготовці здобувачів вищої освіти до професійної діяльності. Виокремлено педагогічні умови навчання із застосуванням медіаосвітніх технологій в освітньому процесі для розвитку комунікативних умінь майбутніх фахівців професійної освіти. З'ясовано, що реалізація педагогічних умов потребує застосування моделі методичного забезпечення системи розвитку комунікативних умінь майбутніх фахівців професійної освіти й методики використання медіаосвітніх технологій у професійній підготовці майбутніх фахівців професійної освіти Встановлено, що доречно використовувати медаосвітні технології при підготовці фахівців професійного навчання для здобуття комунікативних компетентностей, нових знань та практичного досвіду, для мотивації та натхнення, для розширення саморозвитку та самореалізації.

У період Радянського Союзу інформаційна політика та ЗМІ відігравали досить вагому роль. Виховання "радянської людини" потребувало значних зусиль та всебічного впливу на свідомість широких народних мас. Вирішити цю проблему допомагала радянська преса та журнальна періодика, яка виконувала досить важливе завдання: пропагувала радянські цінності та усталену модель поведінки у соціумі. У цьому контексті важливо простежити, якою мовою друкувалися періодичні видання на території УРСР, виокремити їх ідеологічну складову та проаналізувати формування явища білінгвізму. Через свідому заміну морфологічної та лексикологічної структури української мови, радянський режим поширював русифікацію, знищував мовно-культурні здобутки народів, що проживали на його території, насаджував атеїстичні погляди та ідеалізував партійних керманичів, відводячи для них роль ідолів у розбудові комунізму. Досить часто укладачі газет та журналів нав'язували радянському суспільству чітко означені ціннісні орієнтири. Таким чином, реалізовувати курс на "злиття націй" було набагато простіше. Часто матеріали, які потрапляли у ЗМІ, пропагували курс на асиміляцію не російськомовних народів СРСР. Звісно, все це відбувалося у завуальованій формі, адже у жодному з нормативно-правових актів партія не визнавала русифікацію, як свідомий крок до нищення мовно-культурних здобутків українців та інших етнічних груп, які проживали на означеній території. Аналізуючи матеріали, що виходили друком у засобах масової інформації, варто відзначити поширення ідей марксизму-ленінізму, "звеличення" досягнень радянської промисловості, особливо в оборонно-технічній галузі, пропаганду досить відомого гасла про "дружбу народів", критику міжнародного сіонізму та українського буржуазного націоналізму, трудового та патріотичного виховання широких народних мас, заклики до соціалістичних змагань та розбудови комуністичної держави. Діяльність сучасних ЗМІ грунтується на принципах свободи слова, думки та віросповідання. Проте, до початку російсько-української війни, у нашій державі існував досить значний відсоток періодичних видань, які друкували об'єкти своєї інтелектуальної власності саме російською мовою. На прикладі преси 60 - 80-х рр. ХХ століття автором здійснено порівняльний аналіз періодичних видань у контексті мовної проблематики та визначено певні чинники, що призвели до поширення русифікаційних тенденцій в українському соціумі, в тому числі до виникнення проблеми білінгвізму.

Публікація присвячена дослідженню нових підходів до освітнього процесу в умовах побудови суспільства знань, де особлива увага приділена педагогу-новатору, здатному як засвоювати, так і продукувати нові ідеї; використовувати нові форми, методи та прийоми підготовки фахівців у закладах вищої освіти, оскільки інформаційна епоха вимагає від молодого професіонала вмінь роботи з інформацією, навичок комп'ютерної обробки інформації та знань, поповнюваних впродовж життя, для перетворення інформаційного ресурсу в продукт, послугу, нові знання. Висвітлюється питання зміни сучасної освітньої парадигми, пов'язаної з глобальною революцією та трансформаційними суспільно-економічними змінами, зародженням нової інформаційної культури та в зв'язку з утвердженням сприйняття динамічних знань як основної цінності сучасної епохи. Динамічні знання та інтелект працівника стають базовим засобом виробництва, сприяють зміні способу життя, спілкування, мислення, бачення майбутнього та розуміння майбутнього, токож розглянуто напрями та механізми набуття нових знань. В ракурсі зміни освітньої парадигми розглянуто перспективи реалізації компетентнісного підходу в вищій освіті, що передбачає підготовку фахівця, який вільно володіє професією і грунтовно орієнтується в суміжних галузях діяльності, готового до постійного знаннєвого зросту та соціальної мобільності. Проаналізовано досвід співпраці викладач-студент по системі набуття навичок оволодіння існуючими та продукування нових знань, що розвиває здібності самоосвіти, вміння працювати з різноманітною інформацією, даними та формує нову комунікативну культуру. Вказано, що за рахунок педагогіки партнерства на принципах рівності, доповнюваності та рівнозначущості забезпечується ефективність системи активно-проблемного навчання (дискусії, круглі столи, кейс-методи, дебати та ін); розвиваються навички: самостійної пізнавальної діяльності та критичного мислення; використання ІКТ з розумінням сильних і слабких сторін їх застосування; вибудовування ефективної комунікації під час підготовки та в процесі проведення навчальних занять; постійне поглиблення інтелектуального розвитку; організації індивідуального навчального процесу та вибору ефективних стратегій навчання; підготовки себе як фахівця, відповідно до вимог сучасного ринку праці.

Роботу присвячено розвиткові та становленню першої україномовної щоденної газети "Громадська думка" та її правонаступниці газети "Рада" на початку ХХ століття. Досліджено, газети виходили в непростий і сповнений цензури час. Імперські російські чиновники спершу надали дозвіл для друку видання, але швидко відмовилися від обіцяних демократичних свобод і перейшли до їх обмежень, тому заборонили вихід "Громадської думки". Наприкінці грудня газета "Громадська думка" все-таки отримала дозвіл на видання. На першій сторінці періодичного видання друкувалися переважно публіцистичні статті, новини з життя Києва, огляди преси, літератури. На другій - історичні екскурси, твори письменників, фольклорні розвідки. На третій сторінці - останні вісті, телеграми, бібліографічні новини, відкриття в науці й техніці. Половину площі четвертої сторінки займала реклама, іншу половину - рубрики-дописи. З'ясовано, що редактори та творчі й технічні працівники "Громадської думки" професійно підходили до процесу видання. Вони робили все для того, аби газетні матеріали привертали увагу якомога більшої частини читачів. Звісно, велика кількість публікацій мала відверте народницьке спрямування, що негативно позначалося на роботі видання, яке надто прискіпливо вичитували цензори. Крім того, газета перебувала під постійним наглядом чиновників і поліції, які часто здійснювали обшуки в редакції та конфісковували номери газет, які порушували цензуру. Працівники київської імперської адміністрації нерідко залякували передплатників газети, шантажуючи їх втратою посади. Врешті через рік видання було закрито. Згодом вийшов перший номер щоденної газети "Рада", яка мала успадкувати ідейні засади "Громадської думки". Однак цей номер було конфісковано через радикальні публіцистичні матеріали. Ця газета проіснувала довше, ніж її попередниця, та все ж її теж було закрито через антиурядові статі. Зроблено висновки, що імперська влада жорстко придушували будь-який розвиток української культури, зокрема й друк періодичних видань українською мовою: газет "Українська думка" та "Рада", які попри тиск, переслідування та арешти їхніх редакторів і дописувачів існували та розвивалися, порушуючи низку важливих українських питань.

Віддзеркалення документознавчих наукових дискусій у концепціях, структурі та змісті навчальних дисциплін закладів вищої освіти є ознакою тісного взаємозв'язку та взаємовпливу науки й освітнього процесу. Розроблення навчальних і робочих програм, силабусів та викладання окремих дисциплін не лише увиразнюють невирішені проблеми у певних галузях наукових знань, а й стимулюють теоретико-фундаментальні та теоретико-прикладні дослідження. До останніх слід віднести студіювання видової класифікації спеціальної документації. Осмислення структури та змісту навчальної дисципліни "Спеціальні види документації", включеної до переліку компонент освітньої програми підготовки фахівців першого (бакалаврського) рівня вищої освіти за спеціальністю 029 Інформаційна, бібліотечна та архівна справа, визначило коло невирішених/дискусійних питань у документознавстві: сутність понять "вид документації" та "спеціальні види документації"; яка існує видова класифікація систем документації не лише в рамках управлінської документації, а в загальній класифікаційній схемі документації, в якій оприсутнена й сама управлінська документація; які критерії/ознаки диференціації, віднесення систем документації до того чи іншого спеціального виду; чи можна віднести документацію установи, її структурного підрозділу до спеціальних видів документації; які напрями досліджень спеціальних видів документації у галузевому чи спеціальному документознавстві та ін. Накопичення емпіричного матеріалу у вивченні спеціальних видів документації (визначення видового складу документації та факторів впливу на їх формування) виведе на теоретичних рівень студіювань: обгрунтування базових понять щодо видів документації та спеціальних видів документації, розробка класифікаційної схеми видів документації відповідно до законів систематики, міжвидові зв'язки документації та внутрішні зв'язки документів, що формують спеціальні види документації.

Робота присвячена формуванню інклюзивного простору в інститутах соціальної пам'яті України, створенню рівних можливостей доступу до історико-культурної спадщини людям з особливими потребами та маломобільним групам населення. Зазначається, що на початку ХХI ст. українське суспільство нарешті прийшло до розуміння цінності кожної людини, заговорило про безбар'єрність і інклюзивне середовище в освіті, культурі, державних структурах, містобудуванні тощо. Це свідоме прагнення України до європейських цінностей та демократії було закріплено в ряді законодавчих актів, загальнодержавних програмах та проєктах. Автор підкреслює, що станом на 1 січня 2020 р. в Україні нараховувалось близько 2,7 млн. людей з різними видами інвалідності. Військова агресія росії щодо України і бойові дії привели до інвалідізації певної частини військовослужбовців та цивільного населення, що суттєво загострило проблему їх доступу до історико-культурної спадщини і культурного середовища сьогодні і в майбутньому. З метою з'ясування стану формування в архівних, бібліотечних та музейних установах інклюзивного середовища автором статті було проаналізовано вебсайти 9 Центральних державних архівних установ і 24 архівів областей, 13 бібліотечних закладів національного та загальнодержавного значення, 24 обласних універсальних наукових бібліотек, 7 музейних установ національного значення та 19 обласних краєзнавчих музеїв України. З'ясовано, що серед названих установ соціальної пам'яті архіви найкраще адаптували свої вебсайти до потреб людей з порушеннями зору, музейні заклади розмістили на своїх інформаційних ресурсах найбільшу кількість матеріалів для людей з інвалідність і мають суттєві напрацювання щодо форм і методів роботи з інклюзивною аудиторією. Для бібліотечних закладів найбільш зручною платформою для організації роботи з особливою аудиторією є інклюзивні читальні зали та бібліотечні хаби. Було досліджено проблеми фізичної доступності приміщень соціокультурних закладів для людей з інвалідністю та організацію науково-практичної підготовки співробітників бібліотек, музеїв та архівів до формування безбар'єрного середовища в установах. Висвітлені в здобутки закладів соціальної пам'ятіщодо формування просторів інклюзії, попри виявлені проблеми і недоліки, свідчать про поворот суспільства обличчям до проблем людей з інвалідністю, поширення ідей безбар'єрності серед працівників соціокультурних установ.

Сьогодні соціальні мережі стали потужною зброєю російської пропаганди в інформаційній складовій гібридної війни Росії проти України. Кремлівські інтернет-тролі використовують соціальні мережі для поширення кремлівських наративів, оскільки вони є сприятливою платформою для використання маніпулятивних технологій словесного впливу. З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну кремлівські тролі стали активнішими в англомовному сегменті соціальних мереж. "Фабрика тролів" використовує деякі з найпопулярніших сьогодні соціальних мереж - зокрема, TikTok та Twitter - для поширення кремлівських антиукраїнських наративів, які мають на меті дискредитацію влади та громадян України в очах світової спільноти. Маніпуляції неможливі без використання вербальних засобів маніпулятивного впливу, тому вивчення виявлення стратегій і тактик вербальної маніпуляції, що використовуються для поширення антиукраїнських наративів, є важливим завданням сучасних лінгвістичних досліджень. Мета дослідження - аналіз вербальних засобів маніпулятивного впливу, що використовуються кремлівською "фабрикою тролів" для поширення антиукраїнських наративів в англомовному сегменті соціальних мереж TikTok та Twitter. Для виконання поставлених у роботі завдань використовувалися такі методи дослідження як метод аналізу інформації, метод синтезу, метод безперервного відбору проб, описовий метод. Встановлено, що кремлівські тролі часто використовують такі засоби вербальної маніпуляції, як сьогодні найчастіше застосовують такі засоби вербальної маніпуляції як підміна понять, навішування ярликів, тактика нагнітання паніки, тактика повторення інформації, а також такий риторичний прийом як вотебаутизм. Виявлення та аналіз стратегій, тактик та засобів вербального маніпулювання, що використовуються кремлівськими тролями для поширення антиукраїнської пропаганди в англомовному дискурсі соціальних мереж, є актуальним напрямком досліджень і має наукову перспективу як в мовному, так і в комунікативно-прагматичному аспектах дослідження. Раннє виявлення та аналіз словесних маніпуляцій, що використовуються кремлівськими тролями для поширення антиукраїнської пропаганди в англомовному дискурсі соціальних мереж, є однм із пріоритетних завдань сьогодні для дослідників гуманітарних, соціальних та поведінкових наук, оскільки поширення антиукраїнських наративів за кордоном може підірвати репутацію України.

Проаналізовано особливості реалізації мовної політики радянською владою в Україні. Розглянуто одну з найзапекліших дискусій щодо теорії "боротьби двох культур", яка виникла на початку й обговорювалась впродовж 1920-х рр. та відобразилась на всьому культуротворчому процесі даного періоду. З'ясовано, що у 1930-ті рр. ті, хто хотів доступитися до сучасних знань та сучасної думки, мусили дедалі частіше вдаватися до російської мови. Хто ж дотримувався української, не тільки прирікав себе на приниження, а й, навіть, наражався на небезпеку бути проголошеним ворогом народу з усіма наступними наслідками. Після закінчення Другої світової війни знову посилився великодержавний вплив у процесі висвітлення та викладання історії, сталися зміни в ідеологічних формулюваннях, які позначилися на становищі української мови. На хвилі поміркованої десталінізації, спостерігалося деяке пом'якшення у мовній сфері. Проте вже наприкінці 1950-х рр. радянська влада продовжила примусовий курс русифікації, результатом якого стало різке обмеження використання української мови в економіці, суспільно-політичному житті, освіті, науці та культурі. Проти процесів русифікації населення України виступали українські науковці, педагоги, письменники, громадські діячі. Але влада вдавалася до різних заходів, щоб змусити населення користуватися російською мовою. Зменшувався тираж україномовних періодичних видань, книг, підручників. Скорочувалась кількість україномовних шкіл. Можна було навчатися в Україні і не вивчати української мови. В театрах, кінотеатрах та на телебаченні домінувала російська мова. Відчутна перевага національної мови спостерігалася лише в радіопередачах. Встановлено, що влада підступно втручалася в розвиток української мови, спрямовуючи зусилля на її штучне зближення з російською (так зване "злиття"), тобто етнокультурну асиміляцію. Агресивна русифікація в містах починалася з дитсадка. Значна частина українців змушена була навчатися в російських школах, а потім майже всі вступали до закладів вищої освіти з російською мовою навчання. Так, серед громадян України з дитинства формувався стереотип неповноцінності української мови. Вся система освіти закладала підвалини для широкомасштабної денаціоналізації підростаючого покоління.

Контакти населення скіфської доби, як осілого, так і кочового, із греками Північного Причорномор'я залишили корпус різноманітних знахідок, у тому числі й античних монет. Серед корпусу знахідок давньогрецьких монет на території Північно-Східної Кіровоградщини - межі Лісостепу та Степу, особливе місце належить раннім монетам давньогрецьких полісів Керченської протоки. Комплекс дрібних монет Пантікапею та Гермонаси кінця VI - початку V ст. до РХ, як і цілий корпус інших знахідок давньогрецьких монет, свідчать про економічні, зокрема торгові зв'язки населення Степової та Лісостепової зони скіфської доби з античним світом. Знахідка скарбу дрібних срібних монет Пантікапею та Гермонаси на межі Лісостепової зони поряд із іншими відомими одиничними знахідками монет Боспору в цьому регіоні вказують на використання цих дрібних срібних монет у торгівельних операціях представниками грецьких апойкій Північного Причорномор'я із населенням навколишніх територій у період скіфської доби.

Проведено історіографічний аналіз праць сучасних вітчизняних учених з проблеми становлення та розвитку банківського кредитування в Наддніпрянській Україні (друга половина XVIII - початок XX ст.). Увесь комплекс сучасних досліджень проблем становлення й розвитку банківського кредитування в Наддніпрянській Україні запропоновано поділити на два періоди: I. 1729 - 1860 рр. - дореформений період - від зародження банківської кредитної системи до 1860 р., коли будо створено Державний банк Російської імперії; II. 1860 - 1919 рр. - від заснування 31 травня 1860 р. Державного банку Російської імперії та подальшим проведенням реформи усієї імперської банківської системи до падіння російської монархії та руйнації її банківської системи. Останній було поділено за основними тематичними напрямками досліджень: комерційне кредитування Державним банком Російської імперії; іпотечне аграрне кредитування (в т. ч. товариствами взаємного поземельного кредиту, державними Дворянським та Селянським банками, акціонерними земельними банками тощо); комерційне кредитування акціонерними комерційними банками та міськими громадськими банками тощо. Акцентовано увагу на тому, що специфікою наукових досліджень у сфері економічної історії та соціально-економічної історії є застосування міждисциплінарних методів дослідження. У результаті історіографічного аналізу встановлено, що найбільш розробленим напрямком визначеної проблеми є дослідження іпотечного (аграрного) кредитування, тоді як комплексного дослідження розвитку комерційного банківського кредиту Наддніпрянщини не проводилося. Зазначено, що у процесі дослідження проблем становлення й розвитку кредитної системи Наддніпрянської України у будь-якому разі розглядалися питання функціонування банківської системи як тісно взаємопов'язаної орбіти досліджень. Це в комплексі дозволяє через механізм кредитування більш детально дослідити ефективність впливу банківської системи на різні сфери економіки українських земель (торгівлю, промисловість, сільське господарство, ремісництво тощо), а також дає можливість розглянути соціально-економічні аспекти підвищення добробуту та якості повсякденного життя населення, що є перспективними напрямками подальших досліджень.

Розглянуто розвиток та сучасний стан формування фахової мотивації у майбутніх педагогів професійного навчання до подальшої професійної діяльності. У дослідженні проаналізовано думки різних авторів щодо проблеми формування фахової мотивації в процесі професійного становлення особистості. Розкрито сутність понять "мотив", "мотивація" та "професійна мотивація". Фахова мотивація є важливим фактором конкурентоспроможності майбутніх фахівців на ринку праці. Формування фахової мотивації сприяє своєрідному поєднанню студентів із процесом та результатами навчання, безпосередньо впливає на їхній особистісний розвиток упродовж всього навчання у закладах вищої освіти та подальше професійне становлення через запуск механізму професійного самовизначення та саморозвитку. Авторки акцентують увагу на необхідності формування фахової мотивації майбутніх педагогів професійного навчання за допомогою використання методів мотивації педагогічної діяльності в процесі фахової підготовки студентів закладу вищої освіти. Проаналізовано методи формування пізнавального інтересу. Визначено, що сучасний стан формування фахової мотивації у майбутніх педагогів професійного навчання буде успішним при реалізації комплексу різних ефективних педагогічних умов, при формуванні фахової мотивації, формує у здобувачів освіти педагогічну компетентність, професійні уміння; сприяє підвищенню загального рівня фахових знань студентів, розвитку пізнавальних та вольових якостей; вчить здійснювати інформаційно-навчальну та експериментально-дослідницьку діяльність; спонукає до саморозвитку та самовдосконалення. Виділено, що кожна з виявлених педагогічних умов має свої внутрішні можливості, будучи переважно націленою на формування того чи іншого компоненту фахової мотивації у майбутніх педагогів професійного навчання. У той же час, кожна розглянута окремо умова не може повністю забезпечити ефективність формування досліджуваної проблеми. Тільки їх системна єдність дозволяє досягти найкращих результатів і становить комплекс педагогічних умов формування фахової мотивації у майбутніх педагогів професійного навчання в процесі фахової підготовки в закладах вищої освіти.

Зроблено спробу прослідкувати основні умови функціонування на теренах України наукових сільськогосподарських товариств протягом ХХ - початку ХХI ст., зокрема, визначити організаційну модель, структурну побудову та принципи діяльності зазначених громадських об'єднань учених. Встановлено, що вибудовування структури адміністративного керування радянською наукою відбувалося у двох напрямах: перший, - поступове нищення протягом 1920-х рр. громадсько-наукових організацій попереднього періоду; другий - цілеспрямована розбудова нової системи організації науки (створення мережі науково-дослідних інститутів та нових осередків "громадської активності", підконтрольних державі). З'ясовано, що з 1930-х рр. почали виникати нові форми громадських об'єднань учених - наукові товариства всесоюзного значення, які з часом створили розгалужену мережу самостійних республіканських товариств, що долучилися до виконання державних науково-технічних завдань. Більшість з таких товариств проіснували не лише до кінця 1980-х рр., а продовжили діяльність в якості самостійних громадських організацій, перереєструвавшись на початку 1990-х рр. в Міністерстві юстиції України, що свідчить про певну спадковість організаційних і наукових традицій товариств радянського та сучасного періодів. Актуалізовано інформацію про такі товариства радянського періоду, як: Українське науково-технічне товариство сільського господарства, Українське науково-технічне товариство лісової промисловості та лісового господарства, Українське товариство охорони природи та сприяння розвитку природних багатств, а також періоду незалежності - Українське товариство грунтознавців та агрохіміків, Українське товариство генетиків і селекціонерів ім. М. І. Вавилова, Українське фізіологічне товариство ім. П. Г. Костюка, Українське ботанічне товариство, Українське ентомологічне товариство, Товариство мікробіологів України ім. С. М. Виноградського, Українське товариство охорони природи, Українське товариство фізіологів рослин, Українське наукове товариство гербологів, Українське наукове товариство паразитологів, Наукове товариство істориків-аграрників.

Проаналізовано процес державотворення незалежної України крізь призму нормативно-правових документів прийнятих упродовж останніх тридцяти років. Розкрито особливості прийняття актів, які прискорили процес унезалежнення України від СРСР та сформували кістяк майбутньої державності; документів прийнятих у перші роки розбудови молодої держави, які ухвалювалися в процесі гострих суперечностей між різними гілками влади, зокрема Президентом і Верховною Радою України; нормативно-правових актів кінця 1990-х - перших десятиліть 2000-х рр., які чітко розкривають вплив фінансових, геополітичних та цивілізаційних чинників на прийняття відповідних документів. Окрему увагу приділено ролі Конституції України у процесі будівництва держави та іншим нормативним актам покликаним зміцнити самобутність українського народу, вирвавши її ідентичність з ідеологічних лещат Кремля. Показано, що попри наявну широку нормативну базу, багато документів носили суто декларативний характер, що мало вкрай негативні наслідки під кутом зору майбутніх державотворчих перспектив.

Проаналізовано історичні закономірності зародження, фактори впливу, мотиви та основні форми реалізації протягом ХIХ - початку ХХ століття першими університетами Наддніпрянської України - вищими школами Харкова, Києва та Одеси - функції служіння суспільству. В ході дослідження було виявлено, що особливості започаткування взаємного впливу та перших ознак співпраці університетів Наддніпрянської України з місцевими громадами та тогочасним суспільством тісно пов'язані з процесом їх створення та з особливостями перших кроків функціонування відповідних закладів вищої освіти. Дослідження показало, що створення університетів у Харкові та Одесі диктувалося крім різного роду політико-економічними умовами яскраво вираженими бажаннями місцевих громад та адміністрацій, що були викликані стрімким соціально-економічним розвитком міст та усвідомленням необхідності забезпечення цього розвитку кваліфікованими освіченими кадрами. Рішення ж про створення університету в Києві мало виражений політико-ідеологічний характер і було прийняте після придушення Російською імперією національно-визвольного польського повстання для створення в західній частині імперії навчального закладу з метою протистояння польській освітній традиції. З'ясовано, що менеджмент кожного з трьох університетів Наддніпрянської України протягом досліджуваного періоду не виявляв ініціативи у формулюванні чи складанні текстів звернень до суспільства, які давали б пропозиції щодо співробітництва з місцевими громадами. Натомість функція служіння університетів суспільству успішно реалізовувалася завдяки приватній ініціативі професорсько-викладацького складу університетів Харкова, Києва та Одеси у таких формах: формування "професорського стилю життя", в основі якого лежав певний "корпоративний етнос"; організація актових промов для науковців університетів та місцевої громадськості; читання публічних загальнодоступних лекцій; організація наукових читань; залучення до проведення наукових курсів вчителів та жінок; участь у реформуванні шкільної освіти; написання підручників для гімназій, училищ та шкіл; організація природоохоронної, музейної та бібліотечної діяльності; видання наукових, науково-методичних та науково-популярних періодичних та продовжуваних видань; безпосередня участь у підготовці та проведенні соціально-економічних реформ.