Західна філософія з питань свободи індивіда засвідчує розрив і абсолютизацію філософськими течіями внутрішньо невіддільних моментів цілого: переривчастості на шкоду неперервності, загального всупереч одиничному, логічного за рахунок історичного, спокою на противагу руху. Запропоновано тезу, що структуралістський підхід, редукуючи одну зі сторін й абсолютизуючи другу - внутрішню чи зовнішню, незмінну чи історично обумовлену, - не відтворює суть природи людини, що є єдністю буття до себе й буття до іншого та тим джерелом, із якого розгортається вся сукупність суспільних відносин людей. Зазначено, що обгрунтування ідеї свободи в структуралізмі відбувається в контексті протиставлення власної методології класичній раціоналістичній (сократівсько-гегелівській) традиції філософування, шляхом заперечення метафізичного смислу категорії "свобода". Зроблено висновок, що відмовляючи у метафізичній суті людській природі, структуралісти приходять або до заперечення людини як такої (леві-стросівська проекція "універсальних законів" крізь несвідому структуру розуму на "всі форми соціального життя" та теза М.Фуко про "смерть суб'єкта"), або змушені константувати заперечення власних засад як необгрунтованої методології.