Доведено, що в українській філософії другої половини XX ст. наукова культура формувалась як комплексно-світоглядне явище, що забезпечувало функціонування науки в духовному та соціальному вимірах людського буття у когнітивних модусах, а саме: "наукова концепція", "наукова картина світу", "науковий метод", "логіка наукового дослідження", "методологія науки", "цілепокладання та ідеали науки". Обгрунтовано, що наукова культура є чинником евристичного оновлення дослідницького апарату науки, формуванням наукової ідеології, методологічної та світоглядної культури дослідника. З'ясовано, що у згідно з тезами, наведеними у дослідженнях українських філософів другої половини XX ст., зокрема, Г.М.Доброва, Г.А.Заїченка, П.В.Копніна, С.Б.Кримського, М.В.Поповича, В.Г.Табачковського, В.І.Шинкарука, наукова культура формувалась у статусі чинника цілісного світорозуміння, що мало відображення в усіх сферах життя суспільства у контексті духовних, аксіологічних і морально-етичних детермінант. Визначено, що у вимірах наукової літератури, що базується на знанні природи та меж наукового пізнання, здійснюється аналіз норм, цінностей, світоглядних орієнтирів науки та ідеалів наукового методу, спрямовуючи розгляд останніх у контексті проблеми розвитку людини. Виявлено, що специфіка дослідження українськими філософами наукової культури грунтувалась на висвітленні питань логіки наукового дослідження, наукового знання, орієнтованих на антропоцентричний ідеал розвитку науки, внутрішні процеси когнітивної творчості людини, її духовне самовизначення. Установлено, що формування норм та ідеалів наукової культури сучасності базується на раціональності науковій, але