Однією з малодосліджених сторінок становлення тоталітарного режиму в Україні є проблема діяльності класових політичних організацій сільської бідноти - комітетів незаможних селян (КНС). Адже саме вони, об'єднавши пролетарські і напівпролетарські верстви селянства, слугували соціальною опорою більшовиків при насадженні радянського режиму на селі. З їх діяльністю більшовики пов'язували забезпечення успіху у боротьбі з незалежними сільськими товаровиробниками, шляхом розшарування села за майновою ознакою та посилення протистояння між різними соціальними верствами. Недостатність всебічного та об'єктивного аналізу діяльності комнезамів зумовлена пануванням в радянській історичній науці догматичного класового підходу. На прикладі даного, достатньо спеціалізованого регіонального дослідження та аналізу значної кількості документів, висвітлюється антиселянський характер діяльності комнезамів, які під керівництвом державної партії виступили безпосередніми провідниками комуністичної ідеї, зокрема у проведенні соціалістичного землеустрою та їх діяльність по усуспільненню одноосібних селянських господарств.

Розглянуто економічні відносини радянської України з Кремлем. Підкреслено, що економіка радянської України в 1918 - 1919 рр. не існувала окремо від загальноросійської. На базі архівних джерел уперше в історіографії детально проаналізовано дві спроби українського радянського керівництва запровадити власну грошову одиницю та причини категоричного заперечення Кремлем таких намірів. Акцентовано увагу на тому, що саме завдяки економічному визиску українського села Кремлю вдалося зберегти власну диктатуру в Росії та поширити свою владу на інші регіони колишньої Російської імперії. Наголошено, що більшовики України почали усвідомлювати несправедливість нерівноправних економічних відносин радянської України з центром.

Здійснено деконструкцію концепту Великої Жовтневої соціалістичної революції. Проаналізовано дії трьох основних політичних сил - ліберально-соціалістичної партійної коаліції, рад робітничих і солдатських депутатів, а також партії більшовиків. Події в національних регіонах Росії не розглядаються як такі, що мали самостійне значення. Революційний процес 1917 р. оцінено як цілісний, без поділу на Лютневу та Жовтневу революції. Підкреслено, що у боротьбі політичних сил перемагали ради, спочатку - в союзі з соціалістичними партіями, а потім (на етапі жовтневого перевороту) - з більшовиками. Зроблено висновок про те, що союз із ленінською партією змінив природу рад: більшовики перетворили їх на філію власної партії. Завершення революції пов'язується з розгоном Установчих зборів. Здійснено спробу довести відсутність генетичного зв'язку між Російською (Русской) і комуністичною революціями.

Досліджено діяльність меншовиків в Україні у другій половині 1907 р. - на початку Першої світової війни, а саме: стратегію та тактику СДРП (меншовиків) в Україні, діяльність місцевих соціал демократичних осередків, їх організаційну структуру та форми роботи, а також роль меншовиків у цій діяльності, відносини РСДРП з українськими соціал-демократами. Наголошено, що стратегічною метою соціал-демокраії залишалося повалення самодержавства, але були різними підходи до вирішення цієї проблеми у більшовиків і меншовиків. У 1907 - 1914 рр. меншовики шукали шляхи поступового реформування суспільно-політичного руху. Зазначено, що меншовики були винахідливими у використанні традиційних форм роботи, а творчий підхід меншовиків до пошуку найбільш дійових форм роботи свідчив про їх творчий потенціал, намагання постійно посилювати саме свій вплив у робітничому середовищі. Зроблено висновок, що у досліджений період меншовики складали більшість серед членів РСДРП в Україні. Вони намагалися політично виховувати робітничу масу, не ставили завдання її безумовного підкорення партійному керівництву, чого прагнули більшовики.

Досліджено процес ліквідації загальноросійських соціалістичних партій есерів та меншовиків в Україні наприкінці 1919 - 1924 рр. З'ясовано, що події Української національно-демократичної революції 1917 - 1920 рр. затримали ліквідаційні заходи більшовиків проти організації опозиційних загальноросійських соціалістичних партій есерів та меншовиків до встановлення радянської влади в Україні. Доведено, що співробітництво правих есерів та меншовиків з денікінською владою у 1919 р. в Україні більшовики використали як головний привід для посилення ліквідаційних дій проти цих партій. Встановлено суттєвий вплив боротьби за представництво в органах місцевої влади та профспілках на характер та особливості діяльності партій есерів та меншовиків за умов напівлегальності у період 1920 - 1922 рр. Розглянуто репресивні заходи радянської влади, які займали головне місце в арсеналі боротьби РКП(б) - КП(б)У з опозиційними партіями меншовиків та есерів за підтримки спецслужб, судової системи та інших правоохоронних органів. Вперше визначено причини, хід та наслідки одного з основних методів ідейно-організаційної боротьби більшовиків з партіями соціалістичної опозиції - публічних судових процесів у справі меншовиків у березні 1920 р. в Києві, а також московського процесу над лідерами есерівської партії в червні - серпні 1922 р. Доведено, що, так звана, "самоліквідаційна кампанія", а також ліквідаційні з'їзди колишніх есерів і меншовиків, які офіційно ліквідували партію есерів у березні 1923 р. та партію меншовиків у лютому 1924 р., були ретельно підготовлені заходами більшовиків щодо

У хронологічній послідовності проаналізовано тактичний курс РСДРП(б)-РКП(б) щодо самовизначення України, формування новоімперських ідеологічних штампів, насадження радянського режиму. Досліджено методи встановлення більшовицької диктатури в Україні - ідеологічний, військовий, політичний. Доведено, що більшовики закріпили свою владу за допомогою російської Червоної армії, надзвичайних революційних органів, місцевих більшовиків. Відзначено, що під тиском зовнішньополітичних обставин, успіхів і прорахунків у боротьбі національно-свідомих українських сил, московський партійний центр змушений був погодитися на офіційне визнання незалежності України, однак, їй було нав'язано систему радянської влади, знищено її національний суверенітет та включено до складу СРСР.

На підставі аналізу даних різноманітних джерел показано, що економічний колапс та політична криза початку 1920-х рр. змусили правлячу партію відступити від комуністичної доктрини й запровадити ринкові відносини до радянського господарства. Доведено, що заздалегідь розробленої програми реформування економіки більшовики не мали, нова економічна політика була політикою імпровізації. РКП(б) використала історично вивірені форми організації економіки. З'ясовано внесок учених-ринковиків дожовтневої школи у відновлення ринкового господарства. Висвітлено процес запровадження ринкових відносин у сільське господарство, промисловість, кредитно-банківську сферу, торгівлю. Розкрито зв'язок радянської економіки зі світовим господарством, зокрема, з європейським ринком. Доведено, що генезис ринкових відносин відбувався паралельно з процесом становлення та зміцнення системи планування, яка розглядалася більшовиками як перспективна форма господарювання. Розкрито суперечності та особливості реалізації нової економічної політики в Україні. Обгрунтовано, що ринкові відносини використовувалися у господарстві для збереженя більшовиками влади. Показано домінування комуністичної ідеології, політики над економічною доцільністю.

Висвітлено причини виникнення української політичної еміграції, особливості збереження за умов еміграції ідентитетів "Україна - батьківщина" та "український громадянин". Розглянуто діяльність урядів УНР і ЗУНР в еміграції. Відзначено, що правовий статус і соціальна адаптація українських політичних емігрантів зумовлювалась їх політичним вибором. Політико-ідеологічні форми вияву громадянської позиції розглянуто на підставі аналізу партійного структурування, вироблення політичних доктрин, зміни політичних орієнтацій, радянофільства галицьких політичних діячів. Доведено, що більшовики у боротьбі з українською еміграцією використовували методи дискредитації українських політичних діячів, фальсифікування джерел, підтасовування фактів, здійснювали провокаторську роботу у їх середовищі з метою ліквідації конкурентів у боротьбі за владу в Україні. Лідери української політичної еміграції, усвідомивши свою належність до української спільноти, продовжували відстоювати політичний вибір - існування незалежної української держави. Їх ціннісні орієнтації були спрямовані на збереження етнокультурної спадкоємності та історичної пам'яті. Здійснено комплексне дослідження вияву громадянської позиції лідерів української політичної еміграції 1920-х рр., яку охарактеризовано на інституційному, культурно-просвітницькому, доктринальному та поведінково-спонукальному рівнях.

Осмислено рецепцію Макcімом Горецьким проблем білоруської ідентичності, образ "Іншого". М. Горецький був одним з ідеологів концепції прикордонного положення Білорусі. "Інший" у М. Горецького - це не тільки представник іншої національності (поляк, єврей, росіянин, литовець, німець), але й представник іншої соціальної групи. М. Горецький продовжує традицію, започатковану Ф. Богушевичам: ототожнення білоруського з більш низькими соціальними верствами. "Чужим" у творах письменника 20 - 30-х рр. виступають більшовики. У творах М. Горецького надано механізми колонізації. Згадує М. Горецький і деякі національні стереотипи.

Досліджено особливий період в модерній історії України, в ході якого були реалізовані перші в XX ст. українські державотворчі проекти: Українська Народна Республіка, Українська Держава, Західноукраїнська Народна Республіка, Українська Соціалістична Радянська Республіка. Розкрито соціальні, політичні та культурні аспекти революційного часу. Узагальнено великий історіографічний доробок сучасних українських істориків, які займалися вивченням Української революції. Показано, що революційні здобутки в Україні були настільки вагомими, що їх не могли не визнати фактичні переможці - більшовики. Створення Української соціалістичної радянської республіки, а згодом Радянського Союзу було вимушеною поступкою переможців переможеним. Яким би квазідержавним утворенням не бачилась сьогодні УСРР, але за тих умов це був значний крок вперед у порівнянні з бездержавним статусом України в дореволюційний час. Українська революція 1917 - 1921 рр. вивела на авансцену історії нову політичну еліту України, виявила потенційні можливості мобілізації української нації, мала потужний вплив на процес національної самоідентифікації та свідомості, а разом с тим продемонструвала і слабкі сторони, спричинені деформованістю соціальної структури, нечисельністю еліти, зародковим станом націотворчого процесу.

Розглянуто питання організації книго- та пресовидання основних етнічних меншостей (німців, поляків, євреїв, болгар, молдаван та ін.) підрадянської України в міжвоєнний період, тобто в умовах проросійського більшовицького режиму у формі маріонеткової Української соціалістичної радянської республіки (УСРР). Оскільки більшовики були змушені реагувати на прагнення етнічних меншин до відродження різних сфер свого національного життя, важливою складовою тогочасного національно-культурного будівництва стала так звана політика коренізації, а фактично - спроба очолити непідконтрольні стихійні процеси розвою національного життя різних неросійських народів колишньої Російської імперії. Одним з основних елементів політики коренізації в Україні стала видавнича справа, адже книга й преса були важливою ідеологічною зброєю у вихованні відданих радянській державі та комуністичній партії громадян. Активний розвиток книговидання й преси національних меншин України припадає на 1923 - 1933 рр. - десятиліття, від початку коренізації до поступового її згортання на початку 30-х рр. ХХ ст., коли лідерам національних меншин стали чіпляти ярлики "буржуазних націоналістів". Зроблено висновок, що незважаючи на обмежений характер політики коренізації, вона все ж позитивно відбилася на розвитку національно-культурного життя етнічних меншин загалом і їх видавничої справи, зокрема. Від моменту проголошення політики коренізації і до піку її розвитку кількість назв відповідних неперіодичних та періодичних видань постійно зростала. Особливо це стосувалось видань єврейської меншини.

Проаналізовано сепаратистську політику більшовиків у південноукраїнському регіоні, який в контексті імперської політики щодо України сприймався як "Новоросія". Доведено, що у ставленні до південноукраїнського регіону більшовики продовжили традицію царської влади та Тимчасового уряду. Південь України вони вважали "Новоросією" - частиною етнічної Росії. Більшовики пішли шляхом створення у регіоні радянських республік, які підпорядковувалися радянському російському центру і виявилися нежиттєздатними. На 1919 р. більшовики відмовилися від ідеї відновлення радянських республік, а південноукраїнський регіон став частиною Радянської України.

Проаналізовано фінансову складову політики "воєнного комунізму" та її особливості. Розглянуто дискусійні питання цієї соціально-економічної доктрини, яка реалізовувалася радянською владою впродовж 1918 - 1921 рр. Автор намагається подати власний погляд на причини запровадження "воєнного комунізму". Особливу увагу закцентовано на впливі і значенні цього аспекту у перемозі більшовиків над своїми противниками у Громадянській війні.

Розглянуто питання організації видавничої справи в підрадянській Україні у міжвоєнний період - після встановлення на цих землях влади російських більшовиків і виникнення маріонеткового утворення УСРР. Розглянуто вплив політики українізації на розвиток українськомовного книговидання та роль, яку відводили більшовики видавничій справі у реалізації цієї політики.

Розглянуто події початку XX ст. - лютневу революцію у 1917 р. в Росії та її значення для України; В. Чумак як поет і його суспільно-громадська діяльність; російський шовінізм: більшовики та білогвардійці на заваді українській незалежності; перші оборонці української незалежності та їх трагічна доля.

Розглянуто роботу української соціалістичної фракції у ході проведення надзвичайного Катеринославського губернського земського зібрання, яке проходило на фоні загострення військово-політичної ситуації на рубежі 1917 - 1918 років. Проаналізовано дискусії гласних навколо питань організації центральної та регіональної влади, ставлення до Всеросійських та Українських Установчих зборів, організації просвітницьких заходів, видання земської газети та інше. Частково реконструювано кадровий потенціал української фракції.

На основі архівних джерел та історіографії здійснено аналіз репресивної політики радянської влади проти церкви й релігії як складових ліквідації традиційного світогляду українського селянства. Проаналізовано різні прояви боротьби більшовиків проти церкви і селянства як носія релігійних цінностей: закриття храмів, вилучення церковних цінностей, антирелігійна кампанія, репресії проти віруючих. З'ясовано реакцію селянства на антицерковну політику влади, піднесення релігійного руху у 1920-х роках.

Проаналізовано особливості репресивної діяльності більшовиків в Україні в 1921 році. На базі архівних джерел досліджено практику застосування більшовиками репресій проти українського населення в різних регіонах України. Охарактеризовано основні методи боротьби більшовиків з українським національним рухом. Висвітлено репресивну політику більшовиків щодо польських організацій в Україні. Приділено увагу використанню більшовиками репресій проти їхніх політичних опонентів. Розглянуто реакцію більшовиків на зловживання радянськими репресивними органами своїми повноваженнями. Окрему увагу зосереджено на застосуванні більшовиками терору з метою придушення українського повстанського руху.

Проаналізовано еволюцію політики більшовиків щодо образотворчого мистецтва 1920-х - початку 1930-х рр.

Розглянуто події, пов'язані зі створенням у Криму радянської республіки.