Розглянуто значний вплив наукових і філософських ідей І. Ньютона на таких представників британської моральної філософії, як С. Кларк, Д. Г'юм і Д. Гартлі. Відзначено, що на початку XVIII ст. С. Кларк використовував погляди Ньютона на природу гравітації, його уявлення про абсолютний простір і методологічні розробки для обгрунтування теологічних проблем. Д. Г'юм наголошував на значущості для дослідження питань моралі експериментального методу, антигіпотетичність якого вказує на вплив ньютонівської методології. Д. Гартлі використовував теорію ефіру й експериментальну методологію Ньютона з метою фізіологічного обгрунтування моральної системи та релігії.

Виявлено, реконструйовано та пояснено вироблені в історії філософії шість філософських стратегій взаємодії з хаосом - упорядкування, перетворення, уникнення, запобігання хаосу, управління та злиття з хаосом. Показано, що у розробці цих стратегій взяли участь наступні мислителі: З. Бауман, М. Бердяев, Г. Гакен, П. Гассенді, Ф. Гваттарі, Т. Гоббс, Д. Г'юм, Ж. Дельоз, А. Камю, Я. А. Коменський, Е. де Кондільяк, Дж. Локк, К. Мейясу, Ф. Ніцше, X. Ортега-і-Гассет, І. Пригожин, Г. Риккерт, Ф. Шлегель. Встановлено, що вперше філософські стратегії взаємодії з хаосом розроблено у Новий час на основі переосмислення концептів, висловлених в епохи Античності, Середньовіччя, Відродження. Висвітлено основні етапи еволюції філософських стратегій взаємодії з хаосом, а також її закономірності. Проаналізовано перспективи розвитку кожної з шести наявних філософських стратегій взаємодії з хаосом.

Запропоновано цілісне бачення філософської спадщини Декарта, в основі якого лежить наскрізний антропологічний інтерес. Продемонстровано форми прояву інтересу до феномену людини на кожному з етапів його творчої еволюції. Аргументовано всезагальний характер антропологічного запиту епохи Нового часу під час звертання до вчень представників англійського емпіризму (Т. Гобс, Дж. Лок, Дж. Берклі, Д. Г'юм) та Б. Паскаля. Доведено опосередкований вплив наукової революції на спосіб тлумачення Декартом феномену людини. До чинників актуалізації антропології насамперед належать питання щодо спроможності людини виконувати роль вихідного пункту філософії й критерію істинності знань та питання про належні засади людської поведінки. Запропоновано власну періодизацію основних етапів творчості Декарта як розробника антропології, де своєрідність першого етапу (1619 - 1638 рр.) пов'язана з пошуком форм увиразнення антропологічного інтересу, що супроводжується осмисленням методології природознавства та викладом власної позиції у знеособленій формі. Обґрунтовано, що на другому етапі творчості Декарта (1639 - 1650 рр.) домінує посилений інтерес до метафізичної природи людини й вивчення умов можливості її свободи. Виявлено, що "Ранні записи" Декарта є першою формою увиразнення антропологічного запиту епохи. Продемонстровано важливе значення антропологічного мотиву в роботі над "Правилами для керування розумом" та обґрунтовано пріоритетність для автора "Дискурсії" антропологічно-етичного мотиву. Аргументовано правомірність характеристики позиції мислителя на сторінках "Медитацій" як метафізичної антропології, що поглиблюється у його більш пізніх творах у вигляді окреслення способів опанування пасій під час розбудови досконалої етики.