Автор статті, полемізуючи з Г. Грабовичем щодо методології "Історії української літератури" Д. Чижевського, пропонує дослідникам відмовитися від введення наукового доробку вченого в межі гегельянства, відродженого у першій половині ХХ ст. в західноєвропейській культурі. Наголошено на тому, що "Iсторія української літератури", що й нині зберігає своє наукове та евристичне значення, є оригінальною за концепцією та масштабністю змістового матеріалу, вона залишається працею автора-ерудита, методологія якого сформувалася в контексті гуманітарної європейської, переважно німецької, думки першої половини ХХ ст.

Досліджено вплив гегелівських ідей на розвиток філософської думки на теренах Російської імперії (у Росії та Україні) у XIX - на початку XX ст. Висвітлено маловідомі сторінки російської гегеліани, зокрема, вплив ідей великого німецького мислителя на філософські погляди слов'янофілів, на формування російської державної школи історіографії та філософії права, а також вітчизняної історико-філософської науки. Висвітлено стосунки між філософією Гегеля та російською релігійною філософією. Детально проаналізовано інтерпретації основних принципів гегелівської філософії, які були здійснені В.Соловйовим, І.Ільїним та іншими діячами філософсько-релігійного ренесансу кінця XIX - початку XX ст. Досліджено основні форми російського гегельянства та неогегельянства. Охарактеризовано ідеологічні стереотипи радянської історіографії філософського процесу в Росії та Україні у згаданий період, зокрема щодо місця та ролі революційних демократів, а також інших філософських течій і напрямків у рецепції гегелівських ідей філософською свідомістю цих країн.

Розглянуто особливості самобутньої релігійно-філософської традиції Київської школи "академічної філософії", що склалась впродовж ХIХ ст. у Київській духовній академії. Проаналізовано персональний внесок її головних репрезентантів - О. Новицького, С. Гогоцького та П. Юркевича в розробку концептуального змісту православної філософської теології, специфіку їх філософствування про релігію, віру, Бога. Виявлено певну схильність О. Новицького у змісті його історико-філософських нарисів релігії як до гегельянства та кантіанства, так і до шелінгіанства. Представлено особливості православної інтерпретації С. Гогоцьким гегелівської філософської теології. Досліджено специфіку кордоцентричного богопізнання "філософії серця" П. Юркевича.

Мета дослідження - показати зв'язок романтизму з антропологічним вченням, що сходить до гегельянства та кантіанства, і водночас - із концепціями майбутнього, структуралізмом і постмодернізмом. Оскільки проблема людини - центральна у романтизмі, остільки є сенс окремо виділити в антропологічній науці "романтичне людинознавство" як історичну віху в ученні про людину конкретного історико-культурного періоду, відомого у науковій літературі під назвою "епоха романтизму". Художня література цього часу, що тісно пов'язана з філософією та науковим знанням, доводить глибину та актуальність аналітичної думки про людину бінарних станів, вираженої за допомогою багатогранної метафоричної образності й афористично точних висловлювань, які демонструють різнобічність теоретичного та практичного людинознавства. Особливості романтичного світогляду 1820 - 1830-х рр. визначили специфіку романтичного художнього та людинознавчого дискурсу, його суперечностей і парадоксів; а також романтичної думки, що тяжіє до символу та символізму, - одночасно логічною та алогічною, повної ліберального людинолюбства та наділеної песимізмом. Широта матеріалу, який приєднали романтики з історії, філософії, міфології, літератури та мистецтв, необмеженість дослідницьких інтересів, помножених на творчу наснагу та уяву, визначили стрибкоподібне мислення та фрагментарність образу людини. Рефлектуюча людина представлена романтиками не тільки у своїй "подвійності" і в боротьбі з самим собою, але також у різноманітті відносин зі світом, що надає можливість назвати цю область думки "романтичним людинознавством", яке вимагає міждисциплінарних підходів дослідження. Основні ідеї романтиків про людину як суперечливу особистість, романтичні вимірювання індивідуалізму та егоцентризму, "бурхливої душі" та "бунтівного розуму" в епоху "порушеної віри", стали тим коренем, з якого розвинулися психоаналіз та аналітична психологія, філософія "іншого" та постмодерністське вчення про міфи, концепції ілюзії та симулякра, бінаризму та ін. Структурний аналіз численних художніх та естетичних текстів епохи романтизму показує, що письменники першої половини XIX ст. надавали романтичній думці й образам антропологічного смислу та, по суті, заклали основи сучасного "людинознавства" і "суспільствознавства", створили базис для історичної, соціальної, психологічної, культурологічної та психоаналітичної антропології.