На підставі документальних фактів викладено повоєнну історію України, максимально правдиво відтворено історичний процес, переосмислено події вітчизняної історії. Висвітлено широкомасштабний ідеологічний наступ сталінізму, що перешкоджав духовному збагаченню народу, розвитку суспільної думки та суспільних процесів. Проаналізовано "соціалістичні перетворення" на західноукраїнських землях: ліквідацію Греко-католицької церкви, масові репресії проти корінної нації, депортації тощо. Значну увагу приділено питанням вступу України до Організації Об'єднаних Націй, переходу Криму до складу УРСР, реформаційних заходів у сільському господарстві, державному управлінні, а також соціально-культурній сфері. Охарактеризовано реформаторський потенціал хрущовської "відлиги", що стала поштовхом розкріпачення творчого потенціалу українського народу, сприяла піднесенню гідності та самосвідомості українців, збереженню та примноженню духовних і моральних сил для подальшої боротьби. Зауважено, що поворот до неосталінізму, що бере початок у середині 1960-х рр., спричинив радикалізацію політичних настроїв частини шістдесятників і виникнення явища дисидентства. Розглянуто консервативний курс Л.Брежнєва, спрямований на "стабілізацію" радянського суспільства, а також діяльність П.Шелеста, В.Щербицького, К.Черненка, Ю.Андропова та М.Горбачова. Зроблено висновок: на рубежі 1980-х - 90-х рр. радянська тоталітарна система пережила всеохопну формаційну кризу й зазнала остаточного краху. З розпадом СРСР Україна знову повернулася на шлях самостійного демократичного розвитку.

Включено документи та матеріали обласної та районної преси із фондів Державного архіву Дніпропетровської області, Дніпропетровського національного історичного музею імені Д. І. Яворницького, Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, які характеризують геноцидні механізми організації хлібозаготівельних кампаній 1931-1933 рр. у Дніпропетровській області, які призвели до тотального вилучення продовольства у селян, а відтак до Голодомору 1932-1933 рр. Більшість представлених документів збережено під грифом «Таємно» та після розсекречування публікується вперше. Вміщено вступну статтю, археографічну передмову, коментарі до документів, покажчики. Розкрито історію України XX ст., аграрну складову та історичне краєзнавство. Зазначено, що хлібозаготівельну політику сталінського режиму 1931-1933 рр. докладно досліджено вітчизняними й зарубіжними науковцями в контексті встановлення причин Голодомору. Однією з перших розвідок із цієї теми стала стаття М. Панчука "Злочин Сталіна та його оточення", що підготовлено на основі розсекречених архівних матеріалів партійного архіву Інституту історії партії при ЦК Компартії України (нинішнього Центрального державного архіву громадських об’єднань України). У роботі охарактеризовано роль у хлібозаготівлях надзвичайної комісії, очолюваної В. Молотовим, і перебіг гучної "Оріхівської справи". На основі аналізу "хлібозаготівельних" рішень комуністичного режиму М. Панчуком зроблено висновок, що "репресії проти колгоспного активу, особливо комуністів, а також районної керівної партійно-радянської ланки як засіб проведення хлібозаготівлі", узаконено постановою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14 грудня 1932 р. У статті розглянуто й такі форми репресій проти селянства, як занесення на "чорну дошку" колгоспів, депортації сімей "саботажників" заготівлі.

Мета дослідження - висвітлення основних напрямів діяльності духівництва та вірян УГКЦ після депортації українського населення на західні та північні землі Польщі в 1947 р. Використано методи історичного дослідження, зокрема критичний (щодо архівних та опублікованих джерел), усталених поглядів у сучасній історіографії, бібліографічний аналіз (в основному щодо польської історіографії), а також статистичні, географічні, соціологічні. У сучасній Україні обмаль праць, в яких висвітлюється становище греко-католиків у Польській Народній Республіці та їх прагнення до відновлення діяльності Української греко-католицької церкви. У Польщі цією темою цікавляться історики українського походження. Однак цілісного висвітлення долі греко-католицької конфесії в період комуністичного правління немає. Висновки: по Другій світовій війні польська влада наслідувала приклад СРСР, прагнучи ліквідувати на своїй території Українську греко-католицьку церкву. Після акції "Вісла" поширилося уявлення щодо остаточного розв'язання проблеми УГКЦ. Юридично влада її не визнавала, утім вона існувала фактично - без структур, ієрархів, майна. Вірні та окремі священики намагалися відновити діяльність своєї церкви не тільки на нових місцях поселення після депортації, але також і на рідних землях. Однак комуністична держава чинила перешкоди, допомагаючи Польській православній церкві "перехоплювати" греко-католиків. Натомість римо-католицьке духівництво та ієрархи ставилися до греко-католицького питання по-різному: одні виступали за ліквідацію цього обряду, а інші допомагали в його відродженні. Велику роль відіграв особисто Папа Римський Іван Павло II, який сприяв греко-католикам, а також деякі римо-католицькі ієрархи і священики. Завдяки цим факторам стало можливе не тільки юридичне відновлення Української греко-католицької церкви в Польщі після 1989 р., але також її розвиток.

Висвітлено історію депортацій цивільного населення із Західної України 1944 - 1953 рр., започаткованих радянською владою як засіб боротьби з повстанським рухом. Зауважено, що це розповідь про колосальну наругу над жителями західноукраїнських земель, про страшні випробування, які випали на долю вигнанців у місцях заслання. Подано реконструкцію деталей інституту сімейного заручництва, організації позасудових репресій, показано виконавців та жертв. Акцентовано, що це дослідження є науково-документальним доведенням патології сталінського режиму, який у намаганні досягти безмежної влади, упокорити "непевний" регіон перетворив незбагненну ненависть та зневагу до людської особистості на складник державної ідеології.

Мета дослідження - визначення правових підстав і аргументів інкорпорації Галичини СРСР у 1939 р. місця "Пакта Молотова-Ріббентропа", а також особливостей радянізації новоприєднаних територій. Визначаються також ідеологічні та історичні причини інкорпорації новоприєднаних територій радянською державою, специфіка геополітичної ситуації в тогочасній Європі, правове трактування процесу "возз'єднання". Методика. Методика включає комплексний аналіз та узагальнення теоретичного та джерельного матеріалу і подальшого формулювання відповідних висновків та рекомендацій. Під час дослідження використовувались принципи об'єктивності та системності, а також загальнонаукові, спеціально-юридичні та спеціально-історичні методи наукового пізнання: аналізу, синтезу, компаративний, функціонально-юридичний, системно-історичний. Результати. Встановлено, що процес інкорпорації західноукраїнських земель до складу УРСР відбувся на підставі "Пакту Молотова-Ріббентропа". З юридичної точки зору Німеччина та СРСР не порушували чинних на той час норм міжнародного права. Крім того, окупацію Галичини обгрунтовували з історичної та ідеологічної точок зору. Незважаючи на жорстку політику радянізації, репресії та депортації, мали місце і позитивні наслідки, відроджено підстави соборності українських земель. Починаючи з жовтня 1939 р., впроваджувалися радянські норми права та нову адміністративно-територіальну систему, яка опиралася на силові органи та норми кримінального права, що кваліфікували усіх противників влади як "ворогів народу". Наукова новизна. Вперше прослідковано правові засади формулювання інкорпорації західноукраїнських земель до складу СРСР, ідеологічні, юридичні та історичні аргументи радянської влади, які використовувалися для нападу на Польщу. Практична значимість. Результати дослідження може бути використано у подальших історико-правових дослідженнях, підготовці спецкурсів.

Дисертація присвячена дослідженню особливостей операції "Запад" ("Захід") - масової депортації українського населення з території Західної України у жовтні 1947 р. Проаналізовано інформаційний потенціал фондів ГДА СБУ, у яких зберігається комплекс архівних документів МДБ (безпосередньо відповідальної інституції). Встановлено, що депортація засвідчила трансформацію політики - повернення до практики проведення масових операцій. Розкрито механізм прийняття рішень, розглянуто етапи операції від розгортання, підготовки і планування до безпосереднього проведення. Простежено перебіг польового етапу примусового виселення, окреслено особливості організації контролю та координації проведення депортації. На основі архівної інформації "органів" МДБ районного рівня встановлено приклади типових і нетипових випадків перебігу операції. Розглянуто завдання та діяльність "органів" МДБ на завершальному етапі операції "Запад", визначено потенційно остаточні кількісні результати проведеної депортації та її наслідки. Встановлено, що операція призвела до ескалації збройного протистояння та збільшення активності антирадянського збройного Руху Опору.

Мета дослідження - проаналізувати політичні мотиви та наслідки депортації українців із Польщі в Українську PCP у 1944 - 1950-х рр., діяльність радянських і польських державних структур, що ініціювали й організовували таке переміщення людей, їх розселення в Україні, шляхи інтеграції в економічне і суспільне життя. Методологія грунтується на принципах історизму, системності, неупередженого підходу до оцінки об'єктивності джерел, їх комплексного використання та репрезентативності, звернення особливої уваги до виявлення нового пласту джерельної бази з теми дослідження. Виділено й комплексно проаналізовано питання політичних аспектів та соціально-демографічних наслідків переселення українців із Польщі в УРСР у 1944 - 1950-х рр. Уточнено географію розселення і подальшу міграцію переселенців в Україні, висвітлено їх побутове облаштування й соціальну адаптацію в суспільстві. Висновки: переселення українців у 1944 - 1946 pp. в УРСР з етнічних земель, що у післявоєнний час опинилися у складі польської держави, було здійснено насильницькими засобами без урахування волі місцевого населення. Переміщення мас українців і поляків було пов'язано з неймовірними людськими стражданнями духовно-психологічного й матеріального характеру, які досі дають про себе знати у свідомості сотень тисяч депортованих. Незважаючи на плани органів радянської влади спрямувати основну масу переміщених із Холмщини, Надсяння та Лемківщини у східні райони УРСР, на початку 1950-х рр. у шести західних областях республіки (Волинській, Дрогобицькій, Львівській, Рівненській, Станіславській, Тернопільській) знайшла постійне місце мешкання 98 651 родина переселенців із Польщі, тобто майже 80 % від їх загального числа.

Досліджено питання насильницької депортації (етнічних німців УРСР) громадян німецької національності, що відбулася на підставі цілком таємних, засекречених на довгі роки постанов Державного комітету оборони СРСР, у серпні 1941 року з Криму, у вересні 1941 року із Запорізької, Сталінської, Ворошиловградської та інших областей у віддалені райони Радянського Союзу. Проаналізовано умови та наслідки насильницької депортації, правовий статус і реальне становище німців у трудових таборах, трудармійців, мобілізованих на роботу до таборів НКВС. Простежено довгий і обтяжливий шлях та непомірні труднощі, що були пов'язані з відновленням німецького етносу й історичної справедливості у період існування СРСР та у сучасну добу сходження незалежної України.

Наприкінці березня 1944 р. у західних областях УРСР, практично відразу після того, як територіями, де діяла УПА, а ОУН мала розгалужену мережу осередків, пройшла лінія фронту, радянські органи держбезпеки відновили проведення депортацій. Упродовж кількох років звідси було примусово виселено 14 729 сімей (36 609 осіб], члени яких перебували в підпіллі, відзначалися антирадянськими настроями або жуже були заарештовані. Мета статті - аналіз особливостей, динаміки та головних цілей депортаційних заходів органів держбезпеки в 1944 - 1946 рр. Дослідницькі завдання фокусуються на розгляді нововиявлених документів НКВС, НКДБ, МВС, МДБ, які регламентували проведення виселення, а також зіставлення їх зі статистичними показниками результатів "чекістсько-військових" заходів. Методологія дослідження грунтується на загальноісторичному компаративному підході із залученням елементів історико-правового аналізу. Наукова новизна полягає в уведенні до наукового обігу виявлених актів репресивних органів як союзного, так і республіканського рівнів, а також у детальному аналізі особливостей застосування репресій проти місцевого населення шляхом депортування родичів учасників антирадянського руху. Порівняльний аналіз 29 наказів, директив, указівок "чекістського" керівництва з наслідками їх реалізації засвідчує важливість застосування методу примусового виселення в антиповстанській боротьбі. Висновки: кампанія примусового виселення 1944 - 1946 рр. стала одним з елементів боротьби проти українського визвольного руху. Попри низку вад та прорахунків, керівництво партії й органів держбезпеки визнавали ефективність і результативність таких заходів у справі деморалізації націоналістичного підпілля. Примусове виселення передувало проведеній у жовтні 1947 р. масовій депортаційній операції "Захід".

На основі аналізу архівних слідчих справ НКВС із фондів вітчизняних і зарубіжних документосховищ, а також матеріалів приватних колекцій висвітлено сутність нацистської та радянської політики стосовно віденських євреїв, вивезених у жовтні 1939 р. на ст. Нисько колишнього Люблінського воєводства. Наукова новизна полягає в тому, що вперше зібрано та систематизовано матеріал щодо перебування віденських євреїв в УРСР на початковому етапі Другої світової війни. Серед завдань статті: окреслити соціальні групи вивезених із Відня євреїв та обставини перетину ними німецько-радянського кордону; охарактеризувати радянську політику щодо легалізації біженців, їх працевлаштування; виявити настрої віденців на новому місці, плани щодо інтеграції в радянське суспільство, повернення додому або еміграції до третіх країн, реакцію на ці прагнення з боку нацистської та радянської влади. При аналізі архівних документів авторка послуговувалася передусім структурно-джерелознавчим та ретроспективним методами. Просопографічний метод дозволив реконструювати біографію осіб, що перебували під слідством. Наголошено, що доправлені на ст. Нисько віденські євреї, яким удалося уникнути радянських депортацій на північ Росії, та які залишилися в Україні, із початком німецько-радянської війни знову опинилися в нацистській пастці, що практично не залишило їм можливості вижити в полум'ї Голокосту. Утім доля тих віденців, які потрапили вглиб СРСР, виявилася зрештою не менш трагічною. Багато разів безпідставно заарештовані, звинувачені й депортовані як нацистами, такі радянцями, звільнені з таборів лише наприкінці 1946 р., вони мали набагато менше шансів пережити Другу світову війну, ніж євреї-громадяни Польщі, яких теж було вивезено на північ Росії.

Висвітлено деякі питання національного та міжнародного права, а саме: правового статусу правоохоронних органів на різних етапах розвитку української держави, тенденцій розвитку та заходів протидії кіберзлочинності, шляхів активізації діяльності громадських об'єднань щодо протидії насильству в сім'ї та таке інше. Визначено кваліфікацію депортації у міжнародному кримінальному праві. Розглянуто актуальні проблеми економіки, менеджменту, міжнародних економічних відносин, філології, гуманітарних та соціальних наук, педагогіки, культури та мистецтва. Увагу приділено трансформації комунікаційної діяльності органів державної влади в контексті сучасних викликів розвитку інтернет-комунікації, новим напрямам використання інформаційно-комунікаційних технологій у закладах дошкільної освіти. Викладено результати ряду досліджень в галузі медицини та фармації, а саме: встановлено роль порушень деяких функціональних систем організму в формуванні ускладнень загоєння опікових дефектів за допомогою амаранту, впливу вірусної інфекції COVID - 19 на слинові залози тощо.

У духовному та культурному житті лемків, надсянців, холмщаків, підляшців, які мешкають у Тернополі та Тернопільській області, відбулись істотні події: у 2015 році в Тернополі було відкрито пам'ятний знак до 70-річчя депортації українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя (Польща) на територію УРСР; у місті Тернополі було споруджено і на свято Покрови Пресвятої Богородиці 14 жовтня 2015 року відкрито лемківську церкву, яку 6 червня 2016 року було освячено, а 6 червня 2019 року освячено її іконостас. Окрім того, опубліковані книги та наукові дослідження відомих лемків: Миколи Мушинки, Івана Красовського, Миколи Барни, Івана Челака, Андрія Тавпаша, Марії Тройчак, Івана Русенка, Ярослави Галик та ін., присвячених Лемківщині, лемкам та окремим лемківським селам. Усі ці події спонукали авторів до написання монографії "Лемківська церква Вознесіння Господнього у Тернополі". Наведено короткі біографічні статті та світлини священника лемківської церкви Вознесіння Господнього - отця Василя Шафрана, архітектора лемківської церкви - Олександра Івановича Джули - лемків за походженням, а також короткі біографічні дані та світлини парафіян, котрі коштами та безпосередньою участю долучилися до спорудження лемківської церкви Вознесіння Господнього у Тернополі.

Розглянуто політичну діяльність Симона Петлюри у Львові в 1905 р. Висвітлено українсько-турецькі взаємини в добу козацтва (1500 - 1800 pp.) Наведено нформацію про українців Туркестану в 1917—1924 рр. у документах Центрального державного архіву Республіки Узбекистан. Звернено увагу на долю українських куркулів, зокрема депортації, втрати, спроби повернення на Батьківщину. Досліджено особливості Московської гібридної війни проти гетьмана Івана Мазепи (листопад 1708—вересень 1709). Висвітлено перебування Романа Шухевича на Рогатинщині в документах радянських органів державної безпеки. Проаналізовано проблему належності Криму в контексті українського державотворення 1917 - 1921 рр.

У Львові 26 - 27 вересня 2019 р. у парковій аудиторії Центру ім. Митрополита Андрея Шептицького Українського католицького університету відбулася наукова конференція на тему: "Депортації в системі злочинів тоталітарного комуністичного режиму (до 75-х роковин депортації кримських татар та початку депортацій українського населення з території Польщі)". Захід проходив з ініціативи та за підтримки Українського інституту національної пам'яті, Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України та Українського католицького університету.

На підставі всебічного аналізу архівних джерел, опублікованих документів, вітчизняної та зарубіжної наукової літератури вперше здійснено комплексне дослідження повсякденного життя західноукраїнського селянства в умовах тоталітарних режимів 1939 – 1953 рр. Окреслено форми та методи організації адміністративного управління західноукраїнським селом радянською та нацистською адміністраціями та структурами українського національно-визвольного руху. Розкрито особливості трансформації соціально-економічного життя селянства, у тому числі показано складний і суперечливий процес колективізації сільського господарства регіону. Висвітлено процес депортації місцевого селянства радянським та нацистським політичними режимами, який зумовлений проявами активного та пасивного спротиву тоталітарним режимам. Розглянуто питання трансформації сільського менталітету та політичних настроїв місцевого селянства. Доведено, що впроваджувані тоталітарними режимами новації у культурно-освітньому та релігійному житті, хоч і похитнули в якійсь мірі усталені традиції західноукраїнського селянства, проте радикально не змінили їх повсякдення.

Проаналізовано діяльність Ейхмана як керівника "єврейського" відділу РСГА, що ніс пряму відповідальність за депортацію європейських євреїв в табори смерті розчленованої Польщі. Увагу акцентовано на повоєнному процесі переховування нацистського злочинця, таємному викраденні з Аргентини, судовому процесі в Єрусалимі. У результаті дослідження обгрунтовується думка про те, що Ейхман виявився не лише "катом за письмовим столом", але й "жертвою" гітлерівського режиму, побудованого на терорі і патологічній ненависті до євреїв. Однак він був не єдиним, хто відповідав за долю європейського єврейства. Ліквідацію євреїв санкціонував Гітлер. Крім Ейхмана, який виконував накази керівництва, до знищення євреїв напряму причетні голови поліції і СС, СД, гестапо - Генріх Гіммлер, Рейнгард Гейдріх, Ернст Кальтенбруннер, Генріх Мюллер, а також керівник Головного господарсько-адміністративного управління СС Освальд Поль, якому підпорядковувалися концтабори. Усі вони віддавали антисемітські накази і розпорядження. Виконавцями на місцях були коменданти таборів, місцеві начальники поліції, СС, СД.

У наш час актуалізується необхідність дослідження різних моделей пам'ятання минулого, особливо травматичного, пов'язаного з воєнними подіями й масовим репресуванням населення, як це було в 1939 - 1941 рр. на "возз'єднаних" західних теренах України. Польське населення та українські праворадикали вважали гітлерівську Німеччину і сталінський СРСР окупантами Східної Галичини й Волині. Зубожілі верстви вірили у своє "соціальне та національне визволення", гуманність "пролетарського інтернаціоналізму", однак масові депортації поляків, українців, євреїв до Сибіру, трудові набори на шахти Донбасу розвіяли ілюзії про "радянський рай", показавши антинародну суть і підступність політики Кремля. Мета роботи - реконструювання маркерів політики пам'яті щодо подій, котрі в історіографії означено як радянізація західних областей УРСР 1939 - 1941 рр. Методологічну основу становлять принципи історизму в єдності всіх його компонентів, системності та науковості. Міждисциплінарне дослідження орієнтоване на залучення історико-порівняльного й історико-системного методів, прийомів мікроісторичного аналізу. Наукова новизна полягає у продовженні студій, започаткованих вітчизняними, польськими та іншими зарубіжними дослідниками, зокрема щодо реконструкції маркерів політики пам'яті другої половини XX - початку XXI ст., виокремлення різних моделей пам'ятання "возз'єднання"/приєднання чи інкорпорації/окупації Західної України у середині минулого століття. Висновки: доведено, що впродовж восьми десятиліть будь-яка влада (тоталітарна, авторитарна, посткомуністична) прагнула здійснити ідеологічні деконструкції національної/історичної пам'яті населення регіону, насадити нове символічне маркування міського й сільського просторів, що відбувалося шляхом руйнування або реартикуляції старих місць пам'яті. Попри це кожній із них так і не вдалося створити спільну пам'ять, у суспільстві залишалися носії інших поділених пам'ятей, які формували різні ідейно-політичні вподобання.

Вміщено статті українських і польських учених, у яких висвітлено події початкового періоду Другої світової війни та їх наслідки для держав і народів. Багато уваги звернено на перебіг вересневих подій 1939 р. на Волині. Досліджено польське питання під час підготовки та здійснення "визвольного походу" Червоної армії на західноукраїнські землі у вересні 1939 р. Охарактеризовано інкорпорацію Західної Волині й Східної Галичини до СРСР та її вплив на місцеві українсько-польські відносини в 1939-1941 рр. Досліджено масові депортації 1940-1941 рр. із західних областей України.

Проаналізовано драматичне буття української людини у XX ст., уповні збагнути яке вдається через фольклорні концепти, що об'єктивізують різні життєві досвіди, практики та народні уявлення про світові війни та їх наслідок - українські національно-визвольні змагання I половини XX ст., Голодомор 1932 - 1933 рр. і повоєнні депортації. Уперше в українській фольклористичній науці на широкому джерельному матеріалі запропоновано новий метод дослідження історичного фольклору. Висвітлено теоретико-методологічні засади поняття "фольклорний концепт", що становить інструмент для розуміння багатошарових смислів фольклорної мови, якою вербалізовано суспільно-історичні колективні знання про травми минулого. Виокремлено 12 концептів (війна, молитва, смерть, ворог, мати, туга, радість, страх, дім, неволя, могила, Україна), які постають як постійні інформаційні знаки пам'яті та фігурують у прозових і пісенних текстах різних фольклорних жанрів. З їх допомогою відображено емоційно-образну панораму унікальної історії простих людей: їх страждання та героїчні чини, поразки та перемоги на тлі важкої доби політичних змін і тоталітарних злочинів. Запропоновано механізм виокремлення концептів через структуру покажчиків, що дає можливість синтезувати універсальні знання про світові збройні конфлікти, про ворога та героя, про простори рідного краю та неволі, про символи української держави. Запропоновано також нове прочитання сучасних необрядових текстів фольклору, які функціонують упродовж XX - початку XXI ст.

Досліджено історію примусового переселення українців-автохтонів за національною ознакою з їх етнічних теренів у Польщі у 1944 - 1951 рр. Проілюстровано практику колективної взаємодопомоги як стратегії виживання примусово виселених українців у 1944 - 1946 рр. на території Бережанського та Підгаєцького районів Тернопільщини. Визначено правовий статус Люблінської угоди з УРСР у контексті правового статусу Польського Комітету Національного Визволення. Охарактеризовано гібридну політику Москви під час депортації українців західних етнічних земель у 1943 - 1947 рр. Розглянуто діяльність Перемиської єпархії й Апостольської адміністрації Лемківщини в межах післявоєнної Польщі.