Індекс рубрикатора НБУВ: Т3(4Укр)611-33

Рубрики:

Історія

Шифр НБУВ: Ж27630 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Здійснено характеристику національного краєзнавства як самостійного предмету географічної науки, визначено його об'єкт, предмет і структуру. Висвітлюються географічні особливості заселення й освоєння території України в палеоліті, мезоліті, від неоліту до сьогодення. Особливу увагу сконцентровано на розгляді географічних передумов та особливостей формування та розвитку давньоруських державних утворень - Київської Русі, Галицького князівства, Галицько-Волинської держави. Проаналізовано географічне положення та розвиток Української держави у 1917-20 рр. (Центральна Рада, Директорія, ЗУНР), досліджуються розподіл українських земель у межах СРСР в 1920-38 рр., зміни в 1939-40 рр., а також територія України після другої світової війни.

Представлено 622 документи, які розкривають діяльність Директорії та уряду УНР по відновленню Української Народної Республіки за умов розвитку політичної та соціально-економічної кризи Української революції. Наведено відомості щодо журналів засідань Директорії та Ради Народних Міністрів у період з грудня 1918 по грудень 1919 рр.

Представлены 622 документа, раскрывающие деятельность Директории и правительства УНР по обновлению Украинской Народной Республики в условиях развития политического и социально-экономического кризиса Украинской революции. Приведены сведения о журналах заседаний Директории и Совета Народных Министров в период с декабря 1918 по декабрь 1919 гг.

На підставі комплексного аналізу архівних документів та матеріалів виявлено закономірності становлення та розвитку законодавства України у 1917 - 1920 рр. Здійснено правову оцінку та визначено етапи функціонування системи законодавства досліджуваного періоду. Висвітлено позитивні здобутки українських законодавців у різних галузях права, виявлено причини занепаду правової системи України у 1917 - 1920 рр., як і в цілому власної державності. Узагальнено правовий досвід державного будівництва в УНР періоду Української Центральної Ради, Українській Державі П.Скоропадського та УНР періоду Директорії.

Розглянуто відносини Директорії УНР з повстанським рухом під час національно-визвольних змагань 1919 - 1921 рр. Обгрунтовано висновок, що Директорія не змогла створити боєздатну армію через відсутність чіткої політичної лінії у цьому питанні.

Проведено комплексне історико-правове дослідження діяльності Державного центру (ДЦ) Української Народної Республіки (УНР) в екзилі. Досліджено історію та правові підстави утворення ДЦ УНР в екзилі, його еволюцію та особливості правового становища. Проаналізовано діяльність ДЦ УНР, визначено, що він трансформувався із легального, визнаного на міжнародній арені уряду Директорії УНР. З'ясовано, що Директорія УНР залишила територію України як правонаступник Трудового Конгресу, відповідно й Уряд УНР вийшов в еміграцію як легальний орган УНР. З Урядом УНР, який перебував з листопада 1920 р. за кордоном, не припиняли офіційні відносини країни, які визнавали Директорію УНР. Тому є всі підстави вважати, що Уряд УНР до квітня 1921 р. визнавався міжнародною громадськістю як еміграційний уряд. Укладання Ризького мирного договору від 18 березня 1921 р. між Польщею та Росією стає поштовхом до втрати Урядом УНР правового статусу уряду в еміграції.

Досліджено перебіг національно-визвольних подій 1919 р. на території Східного Поділля, проаналізовано історичне значення та роль Галицької Армії у збройній боротьбі з більшовиками на підставі матеріалів газетної періодики зазначеного періоду. Саме часописи були єдиним засобом масової комунікації, об'єктивним та достовірним джерелом, що реально відтворювало життя суспільства в добу українського державотворення.

Розглянуто заходи органів місцевого самоврядування у сфері регулювання земельних відносин серед населення на Поділлі у 1919 р. Висвітлено земельне законодавство Директорії УНР 1919 р. та його значення під час проведення реформи в регіоні. Окреслено соціально правові наслідки реалізації реформи для мешканців краю. Визначено чітку хронологію прийняття земельних законодавчих актів та їх впровадження органами місцевого самоврядування. Виявлено основні проблеми, з якими стикнулися самоврядні органи влади та сільські територіальні громади губернії в процесі втілення земельної політики.

Комплексно проаналізовано історіографічний доробок українських зарубіжних істориків щодо основних напрямків та підсумків діяльності Директорії УНР у розв'язанні робітничого питання в роки Української революції 1917 - 1921 рр., охарактеризовані методологічні підходи української зарубіжної історіографії до висвітлення цієї теми. З'ясовано, що через недостатню фактологічну базу, а також партійну заангажованість багатьох діаспорних істориків, низка аспектів робітничої політики Директорії виявилися недостатньо вивченими, а деякі з них взагалі опинилися поза увагою дослідників.

Розглянуто одну з моделей розбудови УНР у період від грудня 1918 по серпень 1919 рр. Проаналізовано позиції політичних сил щодо запровадження "трудового принципу", зокрема, під час підготовки та проведення Конгресу трудового народу України. Вказано на соціально-демографічне та військово-політичне підгрунтя та вади запропонованого принципу в контексті реалій і перспектив державного розвитку республіки.

Розглянуто систему заходів, що вживалися в добу революційних перетворень 1917 - 1920 рр. задля духовного відродження України, оцінено їх результативність та можливості використання тодішнього досвіду в умовах сучасних реалій національного буття українського народу. У період національно-визвольної боротьби було закладено основи державної національної системи освіти, науки, мистецтва, кінематографії, видавничої та бібліотечної справи, здійснено суттєві перетворення в інших сферах. Усе це справило суттєвий вплив на національнокультурне відродження українського народу та подальший розвиток його духовного життя. Одержані результати можуть слугувати підгрунтям для подальших досліджень у ракурсі теоретико-методологічного осмислення особливостей духовного розвитку в роки українського державотворення 1917 - 1920 рр.

Розкрито історичні передумови та джерела формування державних підходів до розвитку гуманітарної сфери в Україні, починаючи від княжих часів і закінчуючи періодом української державності в 1917 - 1920 рр. Узагальнено, зокрема, результати діяльності центральних органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо проведення єдиної державної політики в галузі культурного будівництва на території Української Народної Республіки та Української Держави гетьмана П. Скоропадського. Звернено увагу на особливості розуміння тодішньою управлінською елітою ролі духовності в процесах креативної розбудови національної державності, висвітлено пріоритетні напрями конкретних зусиль влади в цій царині.

Досліджено український конституціоналізм - конституційне законодавство та конституційно-правові пошуки в Україні доби Директорії, або "Другої УНР". Наголошується на тому, що конституційне законодавство Директорії УНР визначало загальну спрямованість її законодавчої діяльності, а намагання створити власний цілісний конституційний акт зумовлювалося ще й необхідністю надання державній політиці демократичної спрямованості.

Аграрне питання в українських національних державних формаціях 1917 - 1921 рр. досліджено як перебіг законодавчого забезпечення розподілу та перерозподілу землі. Наголошено на тому, що фактор аграрного питання у революційній Україні, що започаткував національне земельне законодавство, був не лише каталізатором активізації правової політики українських урядів, але й значною мірою визначав успіх українців у розбудові власної національної державності.

Досліджено законодавчий аспект правової політики українських національних державних формацій 1917 - 1921 рр. у сфері праці. Наголошено на тому, що фактор праці як один із соціально-економічних чинників у процесі формування й еволюції правової політики українських національних урядів був контроверсійним, а сама "трудова" політика - малоефективною. Наведено думку, що законодавче регулювання трудових відносин, яке поєднувалося зі спробами вирішити правовими засобами численні соціальні проблеми, започаткувало українське національне трудове та соціальне законодавство; недооцінка проблем законодавчого врегулювання трудових відносин певною мірою спричинилася до втрати українцями власної національної державності.

Розглянуто особливості функціонування поштової служби України в роки революції і громадянської війни за існування Тимчасового уряду, Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського, Директорії УНР і радянської влади. Приділено увагу роботі Генерального Секретаріату пошт і телеграфів, Міністерству пошти і телеграфу УНР, Народному Секретаріату пошт і телеграфів УСРР. Указано на випуск в обіг перших українських поштових марок з державною символікою. Зазначено на труднощі та недоліки в роботі поштової служби, що було спричинено частими змінами влади.

Досліджено законодавчий аспект правового регулювання громадянства в українських національних державних формаціях 1917 - 1921 рр. Встановлено, що проблемі законодавчого регулювання інституту громадянства українські державні формації загалом приділяли недостатньо уваги, а недооцінка самого фактора громадянства в контексті забезпечення інтересів власне етнічних українців певною мірою призвела до того, що українці втратили власну національну державність.

Зроблено спробу класифікувати напрями селянського повстанського руху на Миколаївщині в добу Української національно-демократичної революції. Встановлено, що основною причиною наростання селянського руху була нерозв'язаність аграрного питання як національними (Центральна Рада, Гетьманат, Директорія УНР), так і проросійськими (більшовики, денікінці) владами. На Миколаївщині у 1917 - 1921 рр. можна виділити 4 головних напрями селянського повстанського руху: антигетьманський, антибільшовицький, антиденікінський та антикомуністичний. В цілому повстанський-партизанський рух селян був єдиним. Тільки на різних етапах розвитку політичної ситуації селянство бачило своїм ворогом австро-німців з гетьманцями, більшовиків та білогвардійців.

Досліджено нетривалий період взаємовідносин ЗУНР і Української гетьманської держави у листопаді - грудні 1918 р. Висвітлено звернення галицького проводу за військовою допомогою до П. Скоропадського, з'ясовано спонукальні мотиви її надання та обставини нереалізованості намірів гетьмана. Проаналізовано реакцію Ради Міністрів на львівські події, спроби одночасного встановлення дипломатичних відносин з регентським урядом Польщі та проводом ЗУНР. Показано заходи демократичної громадськості Наддіпрянщини з підтримки галицьких українців.

На прикладі Миколаївщини висвітлено особливості Української революції 1917 - 1921 рр. на регіональному рівні. Автори використали методи: порівняльно-історичний, що надав змогу зіставити події Української революції на всеукраїнському та регіональному рівнях; хронологічний - допоміг установити відмінності між датуванням подій у Києві та Миколаєві; логічний - надав можливість об'єднати й узагальнити вже виявлені історичні факти та визначити особливості революційних подій на Миколаївщині. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше на основі неопублікованих джерел та наявної історіографічної бази визначено специфіку подій Української революції 1917 - 1921 рр. на території Миколаївщини. Головні революційні події тут відбувалися в контексті державотворчих процесів в Україні (періоди Центральної Ради, гетьманату, Директорії). На місцевому рівні часто ці періоди хронологічно не збігаються із загальною періодизацією Української революції. Наприклад, на Миколаївщині період Центральної Ради розпочався пізніше, а саме після Жовтневого перевороту в Петрограді; період Директорії закінчився значно раніше, від другого захоплення влади більшовиками. Чіткий орієнтир на Українську Центральну Раду Миколаївщина взяла після приходу до влади більшовиків у Петрограді. Визнання УЦР у регіоні відбулося завдяки наполегливості Миколаївської ради об'єднаних українських організацій. Центральна Рада не мала чітко окресленої регіональної політики, що врешті призвело до втрати нею авторитету серед селян і містян. Натомість місцеві більшовики, які на початку революції фактично були маргінальною політичною силою, зміцнилися й набули авторитету. Уряд П. Скоропадського, намагаючись виправити помилки Центральної Ради, приділив значну увагу миколаївським суднобудівним заводам, домігся повернення Україні флоту й верфей. Проте через німецьку політику щодо підприємств, а також з огляду на короткочасність перебування при владі значних результатів у цій сфері також не здобув. Тримісячний період Директорії відзначився хаотичністю влади й подій, в яких важливу роль відіграла присутність військ Антанти та переміна політичних поглядів отамана Н. Григор'єва - з проукраїнських на більшовицькі. Саме дії григор'євців призвели до остаточної втрати впливу Миколаївської ради об'єднаних українських організацій на офіційну владу. Важливу роль відігравав селянський повстанський рух, який тривав і після завершення основних революційних подій.