Розкрито суть понять благодійності, меценатства, філантропії. Проаналізовано історико-культурні етапи доброчинства в Україні, висвітлено проблему ефективності соціальних інвестицій приватного сектору та методи її оцінювання. Наведено дані експертного опитування бізнес-структур у країні.

Раскрыта сущность понятий благотворительности, меценатства, филантропии. Проанализированы историко-культурные этапы благотворительности в Украине, освещены проблема эффективности социальных инвестиций частного сектора и методы ее оценивания. Приведены данные экспертного опроса бизнес-структур в стране.

Комплексно досліджено багатогранну діяльність останнього кошового Запорозької Січі П.Калнишевського у контексті збереження атрибутів державності у козацькій християнській республіці, її внутрішньо- та зовнішньополітичної діяльності, стосунків з Російською імперією. Проаналізовано стан вивчення даного питання. Опрацьовано комплекс різнопланових джерел та усунуто ряд свідомих фальсифікацій, характерних для попередніх історичних епох стосовно оцінок особистості козацького ватажка. Розкрито політико-адміністративний і дипломатичний аспект діяльності П.Калнишевського. Показано кошового як талановитого господарника та реформатора. З'ясовано його роль в українській колонізації Північного Причорномор'я. Відображено доброчинство та меценатство П.Калнишевського. Розглянуто військову майстерність справжнього полководця й особисту хоробрість кошового отамана Запорозької Січі, участь у російсько-турецькій війні 1768 - 1774 рр. Висвітлено його останній етап життя у контексті впровадження російської колоніальної політики.

Охарактеризовано основні етапи розвитку церковного благодійництва та доброчинства у визначений період, розкрито особливості, напрямки та форми діяльності Православної церкви. З'ясовано роль православних монастирів у здійсненні благодійництва та доброчинності. Розкрито динаміку розвитку церковно-парафіяльних опікунств і православних братств, визначено специфіку функціонування та фінансування благодійних товариств та установ Православної церкви під час воєн і лихоліть. З'ясовано внесок православного відомства у розвиток освіти Чернігівщини.

У другій половині XIX ст. словосполучення "почесне громадянство" позначало як соціальний стан, утворений 1832 р., так і нагороду, що її від 1860-х рр. надавали міські ради за погодженням з імператором. Якщо соціальний стан почесного громадянства був унікальним явищем,, то нагорода від міської ради - більш, універсальне, воно існує до сьогодні. Питання почесного громадянства міст Російської імперії та українських земель як її частини загалом належить до локальних проблем. Утім ця локальна проблема може стати ілюстрацією ширших тенденцій в еволюції міського суспільства другої половини XIX - початку XX ст. Мета статті - проаналізувати саме нагороди. Вони відображають, з одного боку, волю конкретних міських дум віддячити тим чи іншим доброчинцям, з іншого - стратегії лояльності та бюрократичні традиції, які існували в Російській імперії. Під час дослідження було застосовано методи порівняння та контекстного аналізу, а також типологізації. Справи присвоєння почесного громадянства розглянуто в кількох містах підросійської України, у тому числі Києві, Катеринославі, Севастополі, Миколаєві та ін. Висновки: інститут почесного громадянства мислився владою як мотиваційний механізм, потужний економічний і соціально-психологічний інструмент. Усіх відзначених званням почесного громадянина можна поділити на три групи - чиновництво (їх нагородження було проявом бюрократичних законів та стратегій лояльності міських дум), благодійники (отримання ними нагороди ставало проявом уже їх стратегій побудови іміджу та бажання міста висловити вдячність за доброчинство), громадські діячі. Престижність звання була незаперечною (саме тому багато хто й домагався його), так само, як і розуміння міськими елітами потреби орієнтуватися на центральну владу. Почесне громадянство в містах підросійської України проіснувало до 1917 р.

Розкрито і проаналізовано історичні та організаційно-правові основи формування вітчизняної системи публічного управління соціальним захистом. Запропоновано авторську хронологію становлення вітчизняної системи публічного управління соціальним захистом, яка складається з п'яти етапів, які охоплюють понад тисячу років. Відповідно розкрито, що публічне управління у сфері соціального захисту в Україні має досить тривалу історію від церковного доброчинства у середньовіччі та модерну до виникнення державних інститутів і формування повноцінної законодавчої бази у незалежній країні. Виявлено, що фундаментом розвитку національного соціального законодавства у сфері публічного управління соціальним захистом є різного роду міжнародні соціальні акти, які мають як регіональний, так і світовий рівні. Відповідно, доведено, що вітчизняна нормативно-правова база здійснення публічного управління у досліджуваній сфері досить розгалужена, проте виходячи з євроінтеграційної стратегії нашої держави, вона передбачає приведення її у відповідність з міжнародно-правовими, в тому числі з європейськими стандартами. Обгрунтовано, що попри наявну цілісну систему органів публічного управління соціальним захистом в Україні, проте це не виключає необхідність удосконалення системи органів влади, організаційно-правових основ її функціонування.