З урахуванням положень нового Плану рахунків і національних стандартів бухгалтерського обліку викладено систему організації та методику контрольно-ревізійної роботи за умов реформування обліку та фінансової звітності. Розкрито зміст фінансово-господарського контролю, розглянуто його форми та види, визначено предмет та об'єкти. Показано особливості організації контрольно-ревізійної роботи, проаналізовано стан і наведено перспективи її розвитку за умов різних форм власності. Висвітлено функції ревізійного апарату державної контрольно-ревізійної служби, а також права, обов'язки та відповідальність ревізорів. Запропоновано механізм перевірки облікової документації під час ревізії, способи перевірки документів. Обговорено особливості проведення ревізії розрахункових операцій, зокрема, з покупцями та замовниками, підзвітними особами, постачальниками та підрядниками, оплати праці, за претензіями, страхуванням, податками та платежами. Розглянуто методи ревізування стану бухгалтерського фінансового обліку та фінансової звітності, витрат на виробництво, собівартості продукції, операцій з товарно-матеріальними цінностями.

З урахуванням впровадження в Україні нового Плану рахунків, національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку та фінансової звітності, національних нормативів аудиту вперше запропоновано систему організації та проведення аудиту. Розглянуто види, об'єкти, методи, етапи, процедуру й організацію аудиту. Висвітлено питання аудиторського звіту (висновку), аудиту активів (основних засобів, нематеріальних активів, операцій з коштами в касі, розрахунків за претензіями) та пасивів (формування та використання власного капіталу, розрахунків з постачальниками та підрядниками, довгострокових позик і векселів). Проаналізовано особливості аудиту в комп'ютерному середовищі, наведено методику оцінювання фінансової звітності.

С учетом использования на Украине нового Плана счетов, национальных положений (стандартов) бухгалтерского учета и финансовой отчетности, национальных нормативов аудита впервые раскрыто содержание системы организации и проведения аудита. Рассмотрены виды, объекты, методы, этапы, процедура и организация аудита. Освещены вопросы аудиторского отчета (вывода), аудита активов (основных средств, нематериальных активов, операций с деньгами в кассе, расчетов по претензиям) и пассивов (формирование и использование собственного капитала, расчетов с поставщиками и подрядчиками, долгосрочных займов и векселей). Проанализированы особенности аудита в компьютерной среде, приведена методика оценивания финансовой отчетности.

Охарактеризовано напрямки формування цілісності міжгалузевих зв'язків агропромислового комплексу між відповідними функціонально-галузевими сферами. Підкреслено необхідність дослідження розрахунків по операціях за претензіями та виявлення шляхів зменшення дебіторської та кредиторської заборгованості в сільськогосподарських формуваннях. Розглянуто основні положення методики визнання винних в крадіжках товару в дорозі.

Розглянуто проблему з'ясування методологічного інструментарію, що стосується будь-якої предметної сфери та складається з визначення тих засобів, якими користується дослідник. Ця проблема актуалізується претензіями сучасних культуртрегерських новацій, у тому числі й у філософії. Саме тому наукова філософія має визначитися не тільки з загальними методологемами пізнання, але й з конкретним інструментарієм, тобто концептами пізнання, одним з яких і є концепт "начало".

Обгрунтовано онтологічні, антропологічні та соціокультурні підстави концепту "екстрим". Визначено об'єктивні умови та чинники переходу екстриму в ектремальність. Побудовано основні моделі екстремальної поведінки в системі відносин індивід - соціум: про-, а- та антисоціальну, в яких враховано усі сутнісні характеристики й умови ставлення індивіда до соціального середовища. Розроблено класифікацію форм екстремальної поведінки в суспільстві перехідного періоду. Досліджено процес трансформації екстриму в екстремальність, основними чинниками якого є егоїзм, претензія на визнання свого авторитету, страх і ризик, збій механізму соціалізації, зміна шкали ціннісних орієнтирів, маргінальність, акцентуація, відмова захисних механізмів психіки. Виявлено, що екстрим забезпечує людині та соціуму можливість формувати власну самосвідомість без огляду на стереотипи.

Проаналізовано принципи зовнішньої політики Великої Британії на американському та європейському напрямках у роки прем'єрства М.Тетчер, здійснено історіографічний аналіз англо-американської, радянської та пострадянської літератури з даних проблем. Визначено суть особливих англо-американських відносин та їх значення для кожної зі сторін у 1980 рр. Проаналізовано Фолклендські події навесні 1982 р. та їх зв'язок з великодержавними претензіями консерваторів. Простежено еволюцію європейської політики кабінетів М.Тетчер та її вплив на становище Великої Британії в ЄЕС. Показано роль громадської думки та опозиції у формуванні тетчерівської зовнішньої політики. Розглянуто характер та наслідки зовнішньої політики держави щодо Америки та Європи у 1979 - 1990 рр.

Проаналізовано особливості історичної свідомості авторів текстів Густинського літопису та "Палінодії" З. Копистенського. Історична свідомість, виявлена у текстах, характеризується теологізмом, символізмом та провіденційністю мислення авторів. Виявлено політизацію історичної свідомості у претензіях на рівноправне становище українців у складі Речі Посполитої та козакофільській ідеології. Зазначено, що З. Копистенський на сторінках "Палінодії" відображає радикальний світогляд, на відміну від більш поміркованого автора Густинського літопису. Поетика обох творів за всієї своєї схожості має помітні розбіжності. Це ж стосується й лексики текстів, що підтверджує думку дослідників, які відкидали можливість того, нібито Густинський літопис написав З. Копистенський. Тип історичної свідомості обох авторів можна визначити як бароковий.

За останні два десятиліття туристична діяльність в Антарктиці суттєво зросла і урізноманітнилась, займаючи сьогодні левову частку економіки Південного полярного регіону. Важливою тенденцією організації антарктичних турів стає використання туроператорами інфраструктури національних антарктичних програм. Питання розвитку комерційного туризму дедалі більше політизується в межах Системи Договору про Антарктику (СДА), оскільки Консультативні Сторони використовують туризм як інструмент забезпечення своїх національних інтересів у цьому регіоні. Мета роботи - аналіз позицій Консультативних Сторін щодо подальшого розвитку антарктичного туризму на наукових станціях і визначення ролі та місця України у цьому процесі. Залежно від займаних позицій Консультативні Сторони розподіляються на країни, які не підтримують розвиток недержавних видів діяльності, аргументуючи свою позицію неповною легітимністю туристичних операцій у межках міжнародно-правового режиму Антарктики, і на країни, які таку діяльність підтримують. Остання група неоднорідна і складається з країн, які підтримують туризм з політичною метою (країни з територіальними претензіями на сектори Антарктики; інші країни, які за рахунок організації туристичних відвідувань намагаються посилити свій статус у межах СДА). Це країни, які підтримують туризм або навіть виступають співорганізаторами турів з чітко вираженою економічною метою. Усталена за останні півтора десятиліття практика прийому туристів на станції Академік Вернадський однозначно вказує на те, що Україна сприяє розвиткові антарктичного туризму. Показано переваги економічного та політичного характеру для України як Консультативної Сторони Договору про Антарктику в разі офіційного оприлюднення національної туристичної політики та затвердження внутрішніх процедур здійснення туристичної діяльності на станції. Для розробки засад такої національної політики запропоновано 4 концептуальних підходи - залежно від ступеня залученості інфраструктури та персоналу станції у процес обслуговування туристів.

Проведене дослідження виявляє те, що комунікативна тактика брехні є поширеною в американському дискурсі комічного. Вона застосовується через різні типи інсінуативних комунікативних актів із використанням наступних різновидів комічної брехні "Сніжна лавина брехні", "Претензія на винахід", "Блеф підтримки", "Блеф загрози зброєю", "Удавання амнезії", "Брехня шахрая артиста" тощо. Щонайменше частково комічна брехня базується на когнітивному патерні ілюзорної переваги. Початок третього тисячоліття характеризується процесом номінації та стандартизації суто американської термінології, розробленої спеціально для американської літератури та кінематографа.

Мета роботи - діагностика сучасного стану капіталізації банківських установ України задля обгрунтування прикладних заходів щодо підвищення рівня достатності банківського капіталу з урахуванням вимог міжнародного законодавства. Розглянуто сутність та систематизовано термінологічний апарат "банківського капіталу". Діагностовано основні показники розвитку банківського сектора України за 2015 - 2018 рр., оцінено показник достатності регулятивного капіталу за провідними банками, встановлено відповідність банківських установ вимогам щодо розміру регулятивного капіталу та їх можливість своєчасно розраховуватися за своїми зобов'язаннями перед контрагентами. Досліджено основні зміни, які відбудуться при повній імплементації угоди "Базель-III", обірунтовано основні можливі позитивні та негативні наслідки для банківських установ України при реалізації зазначеної угоди. Проаналізовано ризики за претензіями й можливістю їх трансферу в розрізі банківських установ України та окремих країн. Перспективою подальших наукових досліджень є практична розробка механізму ідентифікації та ранжування сукупності ризиків, які виникають при подальшому впровадженні в банківську діяльність вимог стандарту "Базель-III" з урахуванням досвіду зарубіжних країн.

Проаналізовано, як привілеї, надані Волинському, Київському та Брацлавському воєводствам на Люблінському сеймі 1569 р., прислужилися формуванню у шляхти цих теренів уявлень про себе як про політичний "народ руський" - третього члена Речі Посполитої. Робота складається із трьох основних блоків. У першому увагу зосереджено на центральному питанні дискусій на Люблінському сеймі з приводу приєднання українських (руських) воєводств до Корони Польської. Волинська шляхта, котра виявилася у фарватері сеймової боротьби, розглядала цей акт як приєднання зі своїми правами, що мали бути гарантовані присягою короля, сенату, шляхетських послів. Такий варіант передбачав суб'єктність української шляхти та претензії її на паритетність у перемовинах із "коронярами". Натомість представники Корони вважали, що ці території мають бути повернуті до її складу як питома частина, а руська шляхта таким чином долучиться до прав, що ними володіла корона, одноосібно присягнувши королю та Короні. У підсумку волиняни в обмін на відмову від своїх вимог - взаємної присяги коронних представників на підтвердження їх прав - одержали можливість самим скласти текст привілею, що включав їх права, які король мав гарантувати своєю присягою. Очевидно, що текст, запропонований волинянами, був відредагований іншою стороною - членами спеціально створеної для цього комісії, звідси й певні суперечності на рівні риторики. Цей незбіг очікувань сторін щодо об'єднання (приєднання "з правами" чи "до прав") буде зафіксовано й у претензіях волинян по унії. Проаналізовано судову практику Волині, яка демонструє увагу шляхти до чіткого дотриманням двох пунктів привілеїв: використання руської мови у судочинстві й адміністрації та II Литовського статуту як "свого" права для Волинського, Київського, Брацлавського воєводств. Видається, що саме судове повсякдення виявилося тією сферою, де, починаючи від Люблінської унії, мало чи не щодень українська шляхта відточувала аріумекти на захист своїх прав і своєї території, відповідно до уявлення про себе як окремий політичний "народ". Ці доводи сповна будуть використані в релігійній полеміці щодо Берестейської унії 1596 р. З'ясовано, як люблінські привілеї в полемічних текстах Мартіна Броневського, Захари Копистенського та Мелетія Смотрицького прислужилися конструюванню територіально-правової концепції "руського народу" (що мешкає на певній території й має власні права), яка складе поважну конкуренцію конфесійній моделі (руський народ як народ православний). Водночас ця концепція буде озвучена українською шляхтою на політичній сцені в 1620 - 1640-х рр. Завдяки опертю на люблінські привілеї як підстави суб'єктності українських воєводств автори релігійних трактатів і шляхетські парламентарі вироблять на середину XVII ст. уявлення про руський народ як про третього члена Речі Посполитої, паритетного полякам і литвинам. Запропоновано деякі міркування щодо перспектив українського історієписання.

Виявлено сутність та характерні риси російської цивілізації у її трьох послідовних втіленнях - царській імперії, Радянському Союзі, Російській Федерації. Всупереч претензіям на незбагненність, висловленим у відомих словах "Умом Россию не понять...", зроблено спробу раціонально оцінити історичний шлях і висвітлити прояви цивілізаційного коду у конкретиці подій і фактів, що мали місце від давнини до сучасності.

Сучасний стан воєнно-політичної обстановки довкола України свідчить про наявність значного обсягу викликів різного характеру до нашої країни, які надходять як зі сторони держав, які мають спільні з нами сухопутні та морські кордони, так і впливових воєнно-політичних та економічних країн і організацій (Сполучені Штати Америки, Північноатлантичний Альянс і Європейський Союз), інтереси яких об'єктивно присутні в регіоні. В середині України такі суперечності відобразились територіальними претензіями зі сторони Російської Федерації, розпалюванням релігійних та етнічних суперечностей серед населення, що в свою чергу призвело до виникнення збройного конфлікту та, як наслідок, активної діяльності незаконних збройних формувань в окремих районах Донецької та Луганської областей. Водночас, серйозну загрозу становить активізація тероризму, незаконна торгівля зброєю, наркотичними речовинами, організована злочинність, тощо. Значне зростання таких загроз в Україні викликає необхідність розвивати підходи до забезпечення безпеки держави. Зважаючи на тенденції розвитку воєнних конфліктів сучасності, реалізації завдання забезпечення безпеки від зазначених загроз по праву належить територіальній обороні. Необхідність до сліджень питань організації та ведення територіальної оборони України, пов'язана з відносно невеликою кількістю наукових праць з цієї проблематики, метою яких би було сформувати методичні підходи до визначення пріоритетності важливих об'єктів і комунікацій зони територіальної оборони, охорону та оборону яких здійснюють військові частини (підрозділи) територіальної оборони Збройних сил України в особливий період з метою забезпечення їх надійного функціонування, задля забезпечення потреб населення та функціонування економіки країни.

Досліджено еволюцію міжнародно-правового співробітництва держав з питань формування стандартів оцінки майна, які використовують як держави, так і міжнародні судові органи для визначення розміру відшкодувань. Детальний теоретичний аналіз співробітництва держав з питань оцінки майна для компенсації шкоди надав можливість узагальнити його результати в теорії та практиці міжнародного права. Особливу увагу зосереджено на визначенні міжнародними судами (арбітражами) розміру шкоди у претензіях щодо експропріації в межах механізмів, заснованих на міжнародних угодах з питань інвестицій чи прав людини, та інтерпретації відповідних міжнародно-правових стандартів оцінки, зазначених у положеннях договорів. За наявності прогалин у регулюванні питання міжнародними договорами звичаєве міжнародне право та "дипломатичний захист", як і раніше, відіграють провідну роль щодо захисту прав на власність іноземців та власних громадян. Як зазначено у справі "Фабрики в Хожуві", стандарти оцінки, передбачені звичаєвим міжнародним правом, базуються на принципі, що відшкодування здійснюють шляхом оплати суми, "що відповідає вартості реституції в її натуральному вираженні". Досліджено правові прогалини щодо застосування аспектів визначення розміру шкоди. Розглянуто умови, за яких міжнародні стандарти оцінки майна міжнародних неурядових організацій мають правове значення для розрахунку розміру компенсації.

Розглянуто комплекс ранніх галицьких звісток Київського літопису XII ст. Мета статті - встановлення їх походження та ймовірних шляхів проникнення до літописного зводу. Методологічну основу дослідження визначає універсальний принцип історизму з притаманними йому методами герменевтичних процедур і контент-аналізу мовного коду літописних текстів. Висунуто гіпотезу про походження галицьких письмових свідчень 1144 - 1158 рр. Київського літопису зі складеної в Галичі наприкінці 1150-х рр. підбірки текстів, умовно названої "меморандумом Ярослава Осмомисла". Висновки: спонукою до створення серії розрізнених пам'ятних записів були домагання галицького князя покласти край претензіям свого двоюрідного брата Івана Ростиславича (Берладника) на належну йому частку володінь у Галицькій землі. Заручившись підтримкою впливових руських і польських князів та угорського короля Ярослав відправив до Києва 1159 р. свого посланця Ізбігнева Івачевича з метою домогтися екстрадиції Івана Берладника. Ця місія вимагала від нього укладення серії задокументованих свідоцтв для підтвердження власницьких прав Ярослава Володимировича на утримувані ним галицькі волості. Усним їх обрамленням мали стати свідчення послів, делегованих до участі в київському трибуналі поважними володарями. Хоча ретельно підготовлена Ярославом Осмомислом акція провалилася, представлене його посланцем у Києві "досьє" не було, як уявляється, приречене на безвісність. Ним скористався укладач Київського літопису, ущільнивши його у серію галицьких звісток на хронологічному проміжку 1144 - 1158 рр. Контекстуалізовані серед інших повістевих сюжетів літописного твору, вони не демонструють слідів імпровізаційної словесної техніки, притаманної природі "усних джерел".