Обгрунтовано ідею, що Кримська війна та соціально-політична криза визначили напрями динаміки вітчизняної культури другої половини XIX ст. Проаналізовано теоретичні роботи філософів і культурологів, де осмислюються проблеми культурної динаміки. Визначено фактори, що впливають на процеси культурного розвитку в період Кримської війни та перших післявоєнних років. За зразком уже наявних у філософії екстерналістської й інтерналістської моделей розвитку наукового знання запропоновано класифікацію факторів динаміки культури: інтерналістські фактори виникають у самій системі культури (інновація, спадкоємство, синтез), екстерналістські впливають на культурні процеси ззовні (екологічний, економічний, політичний, ідеологічний). Проаналізовано артефакти, які відображають культурну ситуацію періоду Кримської війни і перших повоєнних років: літературні твори, маловідому поезію, розповіді очевидців та учасників війни, карикатури, полотна живописців, театральні постановки. Доведено, що політична криза та війна акумулювали протестні настрої в суспільстві, підйом патріотизму та національного почуття, що, в свою чергу, визначило конструктивні тенденції розвитку вітчизняної культури.

Мета статті - реконструкція юридичних джерел християнської антропології. Теоретичний базис. Методологічна основа статті - осмислення фундаментальних основ християнської антропології в контексті римського праворозуміння. Наукова новизна. З точки зору християнської релігії, людина виявляється двоїстою істотою: її тіло є частиною матеріального світу, але її душа не від світу цього, вона народжується безпосередньо від Бога. Трансцендентне походження душі дає їй право спілкуватися з Богом, однак реалізувати це право можна тільки за допомогою Церкви, яка розглядається як "наречена Агнця" і містичне "тіло Христове". Трактування сутності церковної організації корелюють із принципами організації римської громади. Принцип загального священства - з ідеєю "посттарквінієвої демократії", що визнає народ Риму вищим носієм імперія Юпітера, соборність - з ідеєю сенату, як зібрання найбільш заслужених лідерів громади, апостольське спадкоємство - з інститутом республіканських магістратів, які хоч і отримували свою владу від громади, але за допомогою "консультацій з богами" (ауспіцій). По суті, християнський догматизм - це римське право, застосоване до близькосхідної релігії; Біблію тлумачили як юридичний документ, а теологи виступали в ролі юристів. Висновки: у стародавніх Церквах (Католицької, Православної, Вірменської, Коптської та ін.) був реалізований ідеал римського права як права безособистісного, що стоїть поза і над окремою людиною. Остання не має жодної онтологічної цінності, вона є "рабом Божим", проте об'єднання людей у містичне "тіло Христове" робить останнє повноважним представляти Бога на землі йвиступати від його імені. Епоха Відродження відкрила шлях Реформації, в рамках якої заявило про себе могутнє "грецьке" ("філософське") лобі. Незважаючи на те, що багато вождів Реформації мали особисту неприязнь до філософії, самі вони були стихійними філософами, вважаючи себе вправі самостійно трактувати волю Бога без оглядки на авторитет соборів. Вони були суворими раціоналістами, які лише змінили об'єкт застосування свого розуму: якщо античні греки намагалися раціонально осягати світ, то протестанти ставили собіза мету раціонально осягати Книгу. В кінцевому рахунку, основне питання християнської теології єпитання про ставлення людини до Бога, а відмінності між антропологічними системами всередині християнства полягають у варіантах відповіді на це питання.