Досліджено вплив інтенсивного розвитку інформаційних технологій на економічні та культурні зміни в сучасному суспільстві. Показано вплив інформатизації на формування молодіжної культури, реклами, електронного зв'язку та гнучкого графіку роботи. Проаналізовано наслідки технологізації виробництва, зокрема прискорене сприйняття часу та психологічні зміни суспільної свідомості. Доведено, що повільний плин часу стає розкішшю та дефіцитом, людина втрачає свободу від інформації і все більше стає заручницею моменту.

Исследовано влияние интенсивного развития информационных технологий на экономические и культурные преобразования в современном обществе. Показано влияние информатизации на формирование молодежной культуры, рекламы, электронной связи и гибкого рабочего графика. Проанализированы последствия технологизации производства, в частности ускоренное восприятие времени и психологические изменения в общественном сознании. Доказано, что плавное течение времени становится роскошью и дефицитом, человек теряет свободу от информации и все больше зависит от настоящего момента.

Досліджено історію становлення та еволюції афінського поліса від занепаду ахейської цивілізації до реформ Ефіальта та Перікла. Зроблено висновок, що основними етапами на цьому шляху були криза патріархального общинного устрою та сінойкізм Тесея, першопочаткова законодавча реформа, тиранія Пейсістрата, реформи Клісфена. З'ясовано, що наслідком повного розгортання цих процесів стало формування поліса як громадянської общини, общини-держави з іманентно властивими їй тенденціями, зокрема, аристократичними, олігархічними, демократичними, автократичними. Доведено, що вибір між ними на користь демократичного оформлення полісного устрою відбувся лише в результаті напруженої боротьби, пафос якої визначив основний зміст внутрішньополітичного розвитку впродовж перехідного періоду, від реформ Клісфена - до Ефіальта та Перікла.

Індекс рубрикатора НБУВ: Х809(4УКР) + Х809(4УКР)62

Рубрики:

Державне право окремих країн

Шифр НБУВ: Ж69395 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Досліджено історичні корені опору гнобленню, дуальну природу цього явища: як права і як сили. Розглянуто доктринальні концепції даного феномена, історію його закріплення в позитивному праві як права на опір (jus resistendi), визнання цього права нормою міжнародного правопорядку, плюралізм підходів до його конституційного закріплення. Незважаючи на те, що право на опір отримало міжнародно-правове визнання, а кількість конституцій у світі, якими воно передбачено, перетнуло 20-відсотковий бар'єр, майже кожен аспект цього права є спірним. Більшість демократичних держав все ж не поспішає законодавчо оформити право на опір. Приділено увагу особливостям jus resistendi, які притаманні, його суб'єкту, що характеризується множинністю, цілям, а також способам реалізації зазначеного права, які неможливо закріпити в позитивному праві.

Окреслено політико-правовий контекст ухвалення перших конституцій світу у XVIII ст. Розкрито основні положення перших конституцій, прослідковано їх долю. На підставі проведеного історико-правового аналізу показано, що ухвалення демократичної конституції не є перешкодою для тиранії а ціна формування народовладдя революційним шляхом є занадто високою.

Мета роботи - дослідити становлення й розвиток західноукраїнської державності в 1918 - 1919 рр., а також окремі питання політичної історії Західноукраїнської Народної Республіки 1918 - 1923 рр., грунтуючись на теорії "чорного лебедя" Н. Н. Талеба. Використано такі загальноісторичні методи: історіографічний, історико-генетичний і термінологічний аналіз, компаративний, типологічний. Дотримано методології інституціоналізації політичних акторів в умовах політизації етнічностей. Обгрунтовано три дослідницьких гіпотези, пов'язані з подіями на Галичині 1918 - 1919 рр.: Листопадовий зрив - як "чорний лебідь" західноукраїнської державності; проголошення Українською Національною Радою об'єднання ЗУНР з Українською Народною Республікою - як приклад "чорного лебедя", оскільки практична (не)реалізація задуму мала серйозніші наслідки, ніж здавалося сучасникам; проголошення диктатури Є. Петрушевича 9 червня 1919 р. (ще один "чорний лебідь"), що призвело до повернення до правової моделі ЗУНР і слідування в напрямку самостійної "Галицької Держави". Висновки: листопадовий зрив 31 жовтня - 1 листопада 1918 р. засвідчує не лише Талебовий перехід від середньостану (Габсбурзької монархії - тиранії колективного) до крайньостану (ЗУНР - тиранії випадкового), а його "чорного лебедя" - події екстремального характеру, котра мала епохальні наслідки для регіону. Листопадовий зрив став "чорним лебедем" не для тогочасних галицьких українців (хоча й почасти), а для "чужих" - насамперед поляків та євреїв на Галичині. З іншого боку, ця подія (як "чорний лебідь") спровокувала нову (після Першої світової) війну - спочатку за Львів, а вже потім і за Галичину. Тому ця обставина лише загострює проблему "чорного лебедя" як (не)ймовірного випадку західноукраїнської державності 1918 - 1919 рр. ЗУНР як крайньостан уже після Листопадового зриву потерпала від "чорного лебедя"; досвід минулого не допоміг регіональним політичним акторам передбачити майбутнє (Галичини, ЗУНР); тиранія випадкового (емоційно забарвлене рішення УНРади від 3 січня 1919 р.) трапилася знову й переможець (УНРада) отримав усе, чого домагався (приєднання до УНР); історія почала знову "стрибати" - уже після 22 січня 1919 р. Однак, зважаючи на Талебові міркування, другий "чорний лебідь" - це, скоріш за все, "недочорний", "сірий лебідь". Його з'яву передбачали найперше зовнішні, а вже потім внутрішні політичні актори, починаючи з грудня 1918 р.: вони були готові до його появи (що й відбулося 3 січня 1919 р.), а відповідним інструментарієм став "передвступний договір", підписаний у Фастові. Акт установлення диктатури від 9 червня 1919 р., хоча й не безпосередньо (однак за наявності інших складових), певною мірою призвів до зміни статусу Галичини на геополітичній шахівниці тогочасної Європи, що його увиразнив цілий "каскад" подій: рішення Найвищої ради Паризької мирної конференції від 25 червня 1919 р. про дозвіл Польщі зайняти Галичину; Варшавський договір 1920 р. (Пілсудського - Петлюри), згідно з яким до Польщі мала відійти і Східна Галичина; Ризький договір 1921 р., що, фактично, анулював Варшавський, а УСРР відмовилася від претензій на Східну Галичину, передавши її II Речіпосполитій; рішення Ради послід держав Антанти від 15 березня 1923 р. про визнання суверенітету Польщі, у тому числі й над Східною Галичиною.

Ця стаття продовжує цикл публікацій про універсумну еволюцію античної цивілізації, її субцивілізацій та присвячена розгляду суперечливих соціально-економічних та політичних процесів в афінському ареалі Стародавньої Греції у другій половині VIII - першій половині IV ст. до н. е. Увагу акцентовано на характеристиці важливих етапів державотворення в Афінах. Показано, що прискорений розвиток ринкових та товарно-грошових відносин у VII - VI ст. до н. е., каталізований, зокрема, великою колонізацією, збільшує ряди неродовитих, але багатих ремісників, торговців, купців, лихварів, фетів-боржників, сприяє витісненню патріархального рабства класичним. Поглиблений розрив між економічною роллю, що змінилася і зростає, вказаних кластерів та їх політичним безправ'ям, а також розкол евпатридів на ринковиків і традиціоналістів стимулював важливі продержавні реформи, у тому числі кодифікацію звичайного права, заснування судів, початок утворення адміністративно-територіальних округів, що не збігаються з родовим територіальним розподілом. Показано, що занепад родового ладу відбувався за участю самої родової знаті, яка переслідувала своєкорисливі інтереси, що призвело до перемоги діакріїв та зародження держави. Проаналізовано роль політичної діяльності Солона у формуванні Афінської держави, тиранії Пісістрата, реформ Клісфена - Перікла, які сприяли народженню поліса-держави. І якщо в переважній більшості випадків політичні режими дрейфують від демократії до авторитаризму та тоталітаризму, то в Афінах, навпаки, домінує демократизація. Зроблено висновок, що саме з реформами Перікла в Афінах завершується формування демократичного устрою в його класичній формі.

Здійснено комплексний політико-правовий аналіз ролі опозиції в демократичному парламенті, зокрема прав і гарантій парламентської меншості як фактору запобігання тиранії більшості в умовах трансформації політичних режимів країн Центрально-Східної Європи, а також вироблення практичних рекомендацій щодо вдосконалення цього парламентського інституту в Україні. Зазначено, що в умовах конституційної демократії опозиція, яка представляє інтереси меншості в парламенті однаковою мірою з урядом - представником волі більшості, є частиною легітимно обраної влади. Кожна з них виконує властиві їй функції, зокрема: ті, що представляють більшість, втілюють стратегію суспільного розвитку, а ті, що меншість, - здійснюють контроль за дотриманням прав і свобод. Залежно від того, як змінюється легітимність та ефективність кожної із сторін, змінюються і їх владні повноваження. Тому ті, що представляли більшість, можуть стати опозицією, а ті, що меншість, - державною владою. Легітимність демократичного парламенту залежить від того, наскільки широко представлені у ньому інтереси народу - як його більшості, так і меншості. Відповідно, опозиція є відображенням суспільного плюралізму. Така неоднорідність повинна бути врахована в політичній практиці держави, зокрема у способі функціонування парламенту, а також формах його впливу на роботу уряду. З цією метою важливо створити систему, яка б надала змогу парламентській опозиції виконувати її державні функції - контроль, забезпечення прозорості публічного життя тастворення програмної альтернативи. У цьому контексті опозицію слід розглядати як незалежного суб'єкта парламентського права, який разом із урядовою коаліцією активно впливає на парламентський процес. Це передбачає переведення парламентської опозиції з рівня фактичного існування на рівень формального інституту, врегульованого законодавчо. Регулювання прав парламентської опозиції в умовах демократичного транзиту є позитивним явищем і може здійснюватися як на рівні конституційних принципів, так і норм регламенту. Депутатський імунітет та індемнітет як парламентські привілеї є важливою складовою статусу опозиційного депутата як члена парламенту, вони забезпечують належне виконання його функцій як представника народу. В трансформаційний період їх збереження є виправданим. Зняття депутатського імунітету в Україні не є ефективним способом запобігання політичної корупції та має ознаки популістських (деструктивних) дій із боку влади, спрямованих проти парламентської опозиції. Одним із головних методів урахування інтересів опозиції під час парламентських дебатів має бути встановлення спеціально відведеного часу протягом кожного сесійного тижня для розгляду законопроєктів, ініціаторами яких є представники меншості. Водночас, черговість розгляду має бути зворотною від чисельності відповідних фракцій і груп. Головуючим під час такого засідання має бути представник меншості. Слід передбачити, аби список тих, хто виступає, автоматично упорядковувався в черговості опозиція - коаліція. З метою запобігання популістських (деструктивних) дій із боку опозиційних фракцій під час законодавчого процесу необхідно запровадити розумну кількість обмежень щодо пропозицій і поправок до законопроєктів, які б, з одного боку, не порушували права меншості, а з іншого - не допускали зловживання правом депутата в процесі законотворення. Важливим інструментом забезпечення прав опозиції є розподіл посад у структурах парламенту. Це передбачає окремі квоти для опозиції. Видається доцільним впровадження посади Лідера опозиції, який є одночасно одним із заступників Голови парламенту. Беззастережно повинні виконуватися регламентні приписи стосовно неможливості отримання однією фракцією більше ніж однієї посади в керівництві одного комітету. Також має бути витримана норма про те, що голова і перший заступник комітету не можуть обидва бути обраними від коаліції. З метою забезпечення контрольної функції парламенту опозиція повинна володіти правом заслуховувати звіт уряду і за необхідності висловлювати вотум недовіри як уряду у повному складі, так і окремому міністру. Уряд зобов'язаний представити свій річний звіт про діяльність, в якому також повинні бути розглянуті і пріоритети його діяльності на близьку перспективу. Важливо, щоб ініціативу про відставку уряду могла внести до порядку денного кваліфікована меншість депутатів. Для України процедуру парламентського контролю за діяльністю виконавчої влади може бути удосконалено за умови впровадження інституту інтерпеляції.