На широкому соціально-політичному тлі 20-30-х років ХХ ст. аналізуються складні лабіринти творчості Миколи Куліша - українського національного драматурга. Вперше висвітлюється питання національного характеру в його драматургії з позицій української ментальності, розкривається специфіка творення драматичних, комічних та трагічних характерів шляхом аналізу таких його творів, як: драми "97", "Комуна в степах", "Зона", "Патетична соната"; комедії " Отак загинув Гуска", "Мина Мазайло"; інтермедія "Хуліо Хурина"; трагедія "Народний Малахій".

Досліджено специфіку поетики абсурду в творах М. Куліша та її деяку суголосність естетиці експресіонізму, екзистенціалізму, театрові абсурду, сучасним спробам екзистенціалістсько-абсурдистських трактувань творів В. Шекспіра, М. Гоголя, А. Чехова, а також простежено діалогічні зв'язки п'єс М. Куліша з творами Мольєра, М. Гоголя, М. Хвильового, М. Булгакова, естетикою експресіонізму Леся Курбаса. Поетика абсурду М. Куліша репрезентує світ як безглуздість, недоладність, відсутність смислу та логічності. Людина в такому світі постає позачасовою абстракцією, приреченою на пошуки неіснуючого сенсу, її хаотичні дії серед руїн позначені повторюваністю, монотонністю, безцільністю, безвихідністю, її механіко-математичний характер зв'язаний з послабленням фабули, психологізму, загальмованістю сценічного темпоритму, монологізмом, відкритістю фіналів. Встановлено, що у комедіях М. Куліша найповніше виявляють себе такі стильові домінанти поетики абсурду, як стильовий прийом "гри у життя" ("Отак загинув гуска"); бюрократична фантасмагорія як інтертекст ("Хулій Хурина"); стильова домінанта гротескної символіки ("Мина Мазайло"); естетика божевілля ("Народний Малахій"); апокаліптична образність ("Маклена Граса"). Проаналізовано й інші засоби абсурду: пародія, сновидність, містичність та ірреальність художнього простору, алогізм слів і вчинків персонажів, їх некомунікабельність, відсутність причинно-наслідкових зв'язків.

Розкрито проблему епізації в українській драмі 20-х рр. XX століття на матеріалі п'єс І. Дніпровського, Ю. Яновського, І. Кочерги, І. Микитенка, Ю. Шпола та М. Куліша. Проаналізовано роль чинників епізації в українській драматургії зазначеного періоду, риси епічної драми в поетиці п'єс М. Куліша, простежено їх витоки в драматургії бароко та обгрунтовано їх зв'язок із формотворчими пошуками європейських драматургів-авангардистів та ідеєю модернізації української нації. Доведено, що такі п'єси, як "Хулій Хурипа", "Народний Малахій", "Патетична соната", "Маклена Граса" та "Вічний бунт" можуть бути віднесені до парадигми епічної драми.

Увагу зосереджено на з'ясуванні зв'язку комедії Миколи Куліша "Хулій Хурина" з романом Іллі Еренбурга "Надзвичайні походеньки Хуліо Хуреніто". В обох творах ідеться про добу історичних катаклізмів, період формування нового світу, тому наявність персонажів-трикстерів (Хуреніто в Еренбурга, Сосновського в Куліша) - провокаторів, порушників узвичаєних норм і табу - явище закономірне. Перегук комедії "Хулій Хурина" з романом І. Еренбурга виявляється на різних рівнях: інтертекстеми-заголовку, мотивному рівні (в обох текстах наявні мотиви пошуку пам'ятника / місця поховання і його подальшої фіктивної атрибуції, а також культу неіснуючих героїв), загальної спрямованості - викриття абсурдності радянської дійсності.