Проаналізовано процес виникнення та еволюції благодійності і меценатства як суспільного явища у світі, а також в Україні. Підкресено, що українські меценати усвідомлювали, що їх доброчинна діяльність іде на користь українству як такому.

Комплексно досліджено благодійність як соціокультурний феномен у культурологічному, історичному, соціально-філософському та теоретико-методологічному аспектах. Вперше в українській культурологічній науці розглянуто благодійність як культурологічну універсалію, відзначено її цінність і актуальність. Проведено порівняльний аналіз категоріального апарату благодійності. Доведено, що благодійність є вищою формою вияву людської індивідуальності. З'ясовано, що зміст і форми благодійності є соціально й економічно зумовленими. Проведено компаративістський аналіз благодійності. Проведено ціннісне осмислення благодійності в найбільших релігійних традиціях, а також еволюції благодійної практики та її теоретичне осмислення на різних етапах вітчизняної історії. Досліджено роль і місце благодійності у сучасному суспільстві. З'ясовано, що даний соціальний інститут функціонує як один зі складових елементів громадянського суспільства та здіснює активний вплив на суспільний розвиток. Зроблено висновок, що цінність сучасних форм благодійної діяльності визначається відповідністю ідеалам демократії, а також їх практичною гуманністю.

З метою розробки концептуальних засад соціологічного аналізу інституціоналізації доброчинної діяльності (ДД) використано положення теорії соціальної дії, структурного функціоналізму, теорії соціального обміну. Таку діяльність представлено як взаємодію, що обумовлена потребою, яка об'єктивно утворилася у соціальній системі, а також суб'єктивним бажанням надати допомогу та наявністю власне можливості здійснювати ДД. Інституціоналізацію ДД подано як процес закріплення норм, статусів і ролей, приведення їх до системи, що здатна діяти у напрямку задоволення певних суспільних потреб шляхом добровільного та безкорисливого надання допомоги, а також процес формування соціального інституту ДД у межах існуючої соціальної системи. На підставі аналізу особливостей процесу формування інституту доброчинності розширено знання про чинники й етапи інституціоналізації ДД. Розкрито роль зовнішніх і внутрішніх чинників, що обумовлюють процес інституціоналізації ДД у сучасній Україні. В результаті аналізу емпіричного матеріалу виявлено специфіку та сучасний стан доброчинності в українському соціумі.

Вперше у науковій галузі державного управління в Україні комплексно системно досліджено та обгрунтовано його результати щодо теоретичних засад взаємодії держави та суспільства у сфері благодійництва. Визначено теоретичні засади та методологію дослідження проблем взаємодії держави та суспільства у сфері благодійництва у науковій літературі. Розкрито інституціональні аспекти формування взаємодії держави та громадськості у сфері благодійництва в історичній ретроспективі та окреслено створення нормативно-правових та організаційних засад взаємодії держави та благодійництва у динаміці державотворчих процесів XIX - XX ст. На основі аналізу процесів інституціоналізації благодійництва у динаміці європейського державотворення визначено роль і місце органів державного управління в них. Розкрито особливості організаційного оформлення благодійництва в європейських країнах у період формування національних держав. Доведено можливість, доцільність та ефективність адаптації зарубіжного досвіду взаємодії держави та благодійництва як складової некомерційного сектора громадянського суспільства. Визначено сучасні тенденції розвитку благодійництва в Україні та світі. Розкрито суть діючих стратегій розвитку його на національному та місцевому рівнях. Проаналізовано інноваційні підходи до взаємодії органів державного управління та благодійних структур, що дозволило зробити висновки щодо її обопільного соціально-політичного й економічного потенціалу та результативності.

За допомогою аналізу досягнень низки країн щодо ставлення їхнього населення до благодійної допомоги із застосуванням методики побудови Світового індексу благодійності, обгрунтовано неспроможність порівняння рейтингових місць країн через (1) різну кількість країн-учасниць у кожній хвилі та (2) відсутність критеріїв належності країни до певного рангу з урахуванням помилки вимірювання. Більш відповідним для порівняння є індекс благодійності (%), згідно з яким країни "Східної Європи, пострадянські", особливо без Росії, демонструють не гірші показники, ніж східні держави Євросоюзу ("Східна Європа, посткомуністичні, ЄС"), і значно кращі, ніж північні ("Північна Європа, пострадянські, ЄС").

На основі даних Всесвітнього індексу благодійності виявлено такі основні тенденції волонтерської та благодійницької діяльності в східноєвропейських країнах, як зниження участі населення у волонтерській діяльності й зростання пожертвування грошей, а також наявність позитивної динаміки в Україні. Згідно з даними GFK Ukraine, діяльність волонтерів в Україні орієнтована на допомогу українській армії (70 %, 2014 р.), людям похилого віку, інвалідам, дітям і т. ін. (38 %, 2014 р., 72 % до 2014 р.). Участь українців у волонтерській діяльності має ситуативний характер. Свідчення становлення інституту волонтерства в Україні - високий рівень довіри населення до волонтерів.

Стрімкий розвиток науково-технічного прогресу призводить до дегуманізації суспільства, що негативно відображається на суспільних відносинах, рівень людяності у яких значно знижується. Тому питання моральності людських відносин, особливо за сучасних умов в Україні, є актуальним і потребує удосконалення та пошуків нових шляхів її відродження. Феномен благодійності виступає одним з таких можливих механізмів. Розглянуто генезу поняття благодійності з соціологічної, етичної та філософської точки зору. Досліджено відношення представників різних релігійних конфесій до феномену благодійності в історичній ретроспективі. Висвітлено його неоднозначність та різні форми існування. Показано, що станом на сьогоднішній день благодійність перебуває в центрі дискусій громадськості, науковців, політиків, державних службовців, активістів громадського сектору. Однак, ставлення до неї та до практик її реалізації в сучасному суспільстві є неоднозначним. З одного боку, благодійна діяльність сприяє вирішенню суспільних проблем та покращанню якості життя громадських відносин але, з іншого боку, за благодійними програмами та акціями можуть бути завуальовані власні інтереси їх організаторів, що також може призводити до певних зловживань. Показано, що благодійність виступає аксіологічною складовою суспільних відносин, оскільки базується на таких поняттях як милосердя, добро, допомога нужденним, співчуття. Розглянуто різні види благодійної діяльності та доведено, що саме активна благодійність є ефективним методом підвищення рівня гуманізації суспільних відносин.