Проаналізовано частину мемуарної спадщини генерала Грекова О. П., яка висвітлює процес переговорів Антанти та української Директорії у 1919 р., порівнює офіційну версію цих подій із матеріалами спогадів військовика. Вперше наведено версію переговорного процесу між Директорією та французьким командуванням в Одесі очима сучасника - міністра військових справ УНР, який брав безпосередню участь у цих переговорах; надано характеристику кількох діячів Директорії крізь призму особистих симпатій та антипатій генерала Грекова, що надало можливість краще зрозуміти політичну кон'юнктуру того часу та особливості відносин всередині цього керівного державного органу. На основі мемуарів простежено динаміку переговорного процесу у контексті зміни міжнародного становища, визначено місце та роль у переговорах генерала. Окреслено основні причин невдачі українських делегацій і підсумовано тематичний мемуарний матеріал із погляду його інформативної цінності для історичної науки. Загалом, військово-теоретична спадщина О. Грекова щодо досліджуваного питання є дуже структурованою, обгрунтованою фактологічно. Олександр Петрович подає матеріали в хронологічному порядку, здійснює спроби періодизувати революційні події та державотворчий процес в Україні. Водночас державні інституції, провідні політичні діячі представлені через призму власного, часто надто суб'єктивного бачення, a постать С. Петлюри отримує негативні оцінки. Так державні позиції О. П. Грекова та його блискуча військово-правова освіта визначали характер його спогадів.

Проаналізовано діяльність радянських спецслужб щодо дискредитації українського еміграційного уряду - Державного центру Української Народної Республіки на еміграції та особисто його керівника Симона Петлюру. Екзильний уряд УНР, який стояв на позиціях антикомунізму та контролював інтерновану в польських таборах українську армію, становив реальну загрозу для існування більшовицького режиму в Україні. Тому, і центральний радянський уряд в Москві, і підконтрольний йому уряд УСРР в Харкові докладали максимум зусиль для дискредитації діяльності Симона Петлюри. Одним із головних напрямів такої підривної роботи проти українського еміграційного уряду стала діяльність більшовицьких спецслужб. "Чекісти" вербували агентуру серед українських військовиків та політичних діячів близьких до Державного центру. Зокрема, ГПУ вдалося, через створення фіктивної "Вищої Військової Ради", яка нібито діяла на території України, вивезти одного із популярних військових діячів армії УНР отамана Юрія Тютюника до УСРР. Юрій Тютюник погодився на співпрацю із більшовицькою владою і більше року, під керівництвом ГПУ, проводив агентурну гру з метою залучення спільників і з числа генералітету УНР (йшлося, насамперед про генерала Олександра Удовиченка), встановлення зв'язку Симона Петлюри з "Вищою Військовою Радою" та дискредитації Державного центру УНР перед урядовими чинниками Речі Посполитої та урядами інших держав. Така робота не мала великого успіху, тому ГПУ вдалася до розсекречення свого агента, використовуючи факт переходу "петлюрівського" генерала для деморалізації українського політикуму та військових на еміграції. Даний хід супроводжувався широкою інформаційною кампанією в радянській пресі і мав значний пропагандистський ефект як в Україні так і за кордоном. Зрештою, зрада Ю.Тютюника стала одним із чинників повернення українців до УРСР та послаблення антибільшовицького руху.