Досліджено хронологію основних подій Української революції в Станиславові (тепер - Івано-Франківськ), зокрема у добу постання і проголошення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) у листопаді 1918 р. Увагу приділено сюжетам політичної та національної історії міста, головним акторам Листопадового чину, аналізу їхніх спогадів і свідчень про події у місті, що мали місце тут наприкінці 1918 - на початку 1919 років. Проаналізовано особливості статусу міста як тимчасової столиці західноукраїнської держави, діяльність уряду та відгомін цих подій у мемуарах сучасників. Зроблено висновок, що, в цілому, українці Станиславова мали достатній рівень етнічного патріотизму, національної солідарності та згуртованості, що проявилося у їх соборницьких прагненнях. Встановлено, що у порівнянні зі столичним статусом Львова (13 - 22 листопада 1918 р.) і Тернополя (23 листопада 1918 р. - 2 січня 1919 р.), статус Станиславова як тимчасової столиці ЗУНР був найдовшим (до 25 травня 1919 р.). Обгрунтовано тезу, що Станиславів як тимчасова столиця однієї з Українських держав найбільше постраждав від "кадрового голоду". Це явище проявилося у латентному конфлікті колишніх імперських чиновників із держ-службовцями Української держави, небажанням перших "прощатися з віденством" в своїх не лише офіційних, а й приватних орієнтаціях, постійним огляданням на австро-імперські взірці, головним чином, у внутрішній політиці. Зазначено, що ці обставини створили модель "врядування-кітчу", взірцями якої були некомпетентність, бюрократизація і корумпованість органів влади та управління, плинність керівних кадрів, внутріпартійні суперечки.

Досліджено природу міжетнічних компромісів, використавши задля формулювання теоретичних міркувань досвід міжетнічної взаємодії в Західній Україні міжвоєнного періоду. Висловлено думку, в цьому хронотопі існував "нейтральний" модуль співіснування "своїх" і "чужих", який є результатом низки об'єктивних чинників, що зумовлював безконфліктне співіснування різних націй. Водночас ті цілеспрямовані ініціативи, що мали за мету подолання суперечностей макросоціальних груп, поступки на користь "чужих", узгодження обопільних інтересів визначають сутність міжетнічного компромісу іншого типу. Міжетнічний компроміс у політичній сфері - результат певної етнополітичної поведінки її суб'єктів. Його передумова - готовність спільноти до досягнення згоди з "іншими".

Увагу приділено з'ясуванню "вузьких місць" та перспектив подальшого вивчення комплексу питань, пов'язаних із державотворчими процесами на Галичині за воєнно-революційної доби 1914 - 1923 рр. Стрижневими підвалинами оновленого концепту національно-демократичної революції на західноукраїнських землях є її сприйняття й конструювання в контексті загально-континентального процесу боротьби європейських народів за своє національне визволення та державне самоствердження у період Першої світової війни. Виходячи з такого підходу, нижню межу цього процесу (національно-визвольні змагання на західноукраїнських землях) і явища (Листопадова 1918 р. національно-демократична революція) слід не лише об'єднати, а й взаємно детермінувати, розглядаючи їх у контексті тяглості й неперервності. Зазначено щодо можливого використання в такому випадку поняття "національно-демократична революція на західноукраїнських землях 1914 - 1923 рр.". Із такого трактування хронологічних меж національно-демократичної революції на західноукраїнських землях логічно випливає потреба уточнення меж усієї Української революції другого - третього десятиріччя XX ст. Насамперед тому, що її складовою та невід'ємною частиною є революційні події на західноукраїнських землях цього періоду. З іншого боку, саме ці події й розширюють межі власне Української революції в її загальнонаціональних масштабах, утверджують її парадигму як національно-визвольну, національно-державницьку, соборницьку.

Оцінюючи Українську революцію 1917 - 1921 рр. та утворення ЗУНР другим феноменом в історії українського народу після постання козацької держави під проводом Б. Хмельницького у XVII ст., автор звернув увагу на помилки політичного та військового проводів галичан, які призвели до падіння державності в Галицько-Буковинсько-Закарпатському краї. Обгрунтовано часові відтинки, коли тричі була наявна можливість вигнати польських загарбників із території Східної Галичини. Саме втрачений час, дезорієнтація у внутрішньопольських суперечностях, дезорганізація запілля, нереалізація Акта злуки між ЗУНР та УНР, події на Наддніпрянщині зумовили падіння Західноукраїнської Народної Республіки, котра вже у другій чверті 1919 р. опинилася сам на сам із відтвореною Польщею. Якраз тоді Антанта за нейтральної позиції США значними силами й засобами підтримала поляків, тож українці виявилися між Польщею, Румунією, російськими білими та червоними.

Увагу приділено з'ясуванню основних здобутків "вузьких місць" і перспектив подальшого вивчення комплексу питань, пов'язаних з державотворчими процесами у Галичині за воєнно-революційної доби 1914 - 1923 рр.

Висвітлено перебіг утворення Західноукраїнської Народної Республіки та формування органів державної влади ЗУНР (згодом - ЗО УНР) протягом 1918 - 1919 рр.

Подано огляд документів із фонду № 269 "Колекція документів "Український музей в Празі"" Центрального державного архіву громадських об'єднань України, що стосуються участі делегації Західноукраїнської Народної Республіки в Паризькій мирній конференції 1919 - 1920 рр. та подальшої міжнародної діяльності західноукраїнських дипломатів у Франції до березня 1923 р.

ЗУНР як самостійна держава де-юре самоліквідувалася внаслідок злиття з УНР 22 січня 1919 р. й перетворилася на Західну область УНР (ЗО УНР). Однак об'єднання УНР і ЗУНР в одну державу через низку обставин не було тоді доведено до логічного завершення. Юридичний і правосильний Акт Злуки по факту доконано не означав реального злиття двох суб'єктів угоди в єдину державну структуру. Не стала Соборна УНР після злуки ані унітарним державним утворенням, ані федеративним. ЗО УНР зберегла за собою власні органи законодавчої та виконавчої влади з чітко окресленими обсягом і напрямом їх повноважень. Влада Директорії УНР й надалі обмежувалася територією на схід від р. Збруч. Кожне з державних утворень продовжувало розпоряджатися власними військами, дії яких, щоправда, певним чином співкоординувалися обома командуваннями та урядами. Крім того, де-юре остаточне рішення про зазначене державне злиття мали прийняти загальноукраїнські Установчі Збори. Таким чином УНР та ЗО УНР (фактично ЗУНР), ці дві національні українські державні формації, складали, швидше, конфедеративне державне об'єднання, а не єдину унітарну республіку, що було зумовлено як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами. 5 листопада 1919 р. уряд ЗО УНР змушений був підписати з командуванням Добровольчої армії Збройних сил Півдня Росії (генерала А. Денікіна) угоду про капітуляцію Галицької Армії. 20 грудня 1919 р. Є. Петрушевич скликав у Відні засідання уряду ЗУНР, на якому було прийнято рішення про одностороннє скасування Акту Злуки. На цей час уряд ЗУНР не контролював жодного метра української території та знаходився в еміграції у Відні, а Галицької Армії як державної військової формації ЗУНР вже не існувало. У травні 1923 р. президент Є. Петрушевич розпустив еміграційні уряд та усі інші органи та установи, а також дипломатичні представництва і місії, що остаточно завершило номінальне існування ЗУНР.

Досліджено нетривалий період взаємовідносин ЗУНР і Української гетьманської держави у листопаді - грудні 1918 р. Висвітлено звернення галицького проводу за військовою допомогою до П. Скоропадського, з'ясовано спонукальні мотиви її надання та обставини нереалізованості намірів гетьмана. Проаналізовано реакцію Ради Міністрів на львівські події, спроби одночасного встановлення дипломатичних відносин з регентським урядом Польщі та проводом ЗУНР. Показано заходи демократичної громадськості Наддіпрянщини з підтримки галицьких українців.

Мета роботи - розкрити особливості національно-визвольних змагань серед лемків в контексті державотворчих процесів в Україні в період 1917 - 1920 рр. Ці події стали яскравим свідченням боротьби населення за національне визволення. Вже перші дні національно-визвольних змагань засвідчили бажання значної частини лемків об'єднатися з усім українським народом. Однак характерною особливістю цих процесів була різноманітність напрямків національно-визвольного руху. Якщо на сході галицької Лемківщини домінували проукраїнські впливи, то у західній її частині спостерігалось протистояння між українським та москвофільським рухами. Проте загалом було очевидним, що національно-визвольний рух на Лемківщині відбувався в контексті загальнонаціональних процесів українського державотворення.

Охарактеризовано опубліковані (як в Україні, так і за кордоном) джерела інформації про визначну історичну подію столітньої давності - Буковинське народне віче 3 листопада 1918 р. в Чернівцях.

Мета дослідження - аналіз особливостей історичного наративу Листопадовий зрив (Листопадовий чин) - національно-демократичної революції на західноукраїнських землях - не як революції в її класичному варіанті, а військового перевороту з елементами національно-визвольної боротьби західних українців восени 1918 р. Методологія дослідження спирається на принципи історизму, етнічної політології, системності, науковості, міждисциплінарності. Використано такі загальноісторичні методи: історіографічний аналіз, істерико-генетичний, термінологічний аналіз, компаративний, типологічний. Автор дотримувався методології інституціоналізації політичних акторів за умов політизації етнічностей. На основі історико-політологічного аналізу історіографічної спадщини передумов і творення Західноукраїнської Народної Республіки охарактеризовано події 31 жовтня - 1 листопада 1918 р. як різночитання й узагальнення їх безпосередніх учасників, з'ясовано чинники політичних та ідеологічних "пояснень" революційності "Листопадового зриву" в історіографії української діаспори XX ст. Висновки: твердження радянської та сучасної вітчизняної історіографій про "революційний характер" подій на Східній Галичині 1918 р., а отже Листопадову 1918 р. національно-демократичну революцію - досі дискусійне. Галицькі українці легальним чином проголосили Українську державу в межах Австро-Угорщини, очікували мирної передачі влади на Східній Галичині, а збройне повстання 31 жовтня - 1 листопада 1918 р. в геополітичних реаліях загострення польсько-українських взаємин стало досконаним фактом як військовий переворот. Унаслідок цього 1 листопада відбувся акт передачі державної влади у краї вповноваженим австро-угорського уряду Українській Національній Раді, а 13 листопада 1918 р. вона проголосила Західноукраїнську Народну Республіку. Витоки міфу про "революційний характер", "революцію" на Східній Галичині 1918 р. слід шукати у спробах "вписати" насправді неіснуючу "класову боротьбу" населення регіону у ширший контекст більшовицької й соціалістичної революції. Модифікація цього міфу відбулася за умов хрущовської "відлиги" 1957 р. у відомій статті історика О. Карпенка, згодом його трансформація 1993 р. обернулася "національно-демократичною революцією на західноукраїнських землях". Спогади безпосередніх творців Листопадового чину, джерела зовнішнього походження, а також тогочасна преса фактично не містять трактування досліджуваних подій саме як "революції", а лише - як "перевороту", "роззброєння" й т. д., що свідчить про їх мілітарний характер.

Розглянуто еволюцію суспільно-політичних рухів українців Холмщини та Підляшшя в першій половині 1930-х рр. та їх вплив на мобілізаційний потенціал держави. Розкрито зовнішні та внутрішні чинники, які призвели до якісних і кількісних змін в українському русі Холмщини й Підляшшя. Насамперед це вибори до парламенту 1930 р., під час яких місцеві українці втратили всіх представників у Сеймі та Сенаті й не могли відстоювати свої права на офіційному державному рівні. Іншим важливим чинником була світова економічна криза, яка болісно вдарила по польській економіці, насамперед по українських робітниках. У той самий час активізувало пропагандистську роботу місцеве відділення КПЗУ. Сукупність цих чинників призвела до переходу від освітньо-культурної діяльності товариств, мирних віч та мітингів під проводом українських парламентарів до озброєних мітингів, які часто закінчувалися сутичками з поліцією та людськими жертвами. Ця радикалізація українського суспільства і втрата довіри до центральної влади негативно позначились на лояльності населення до Польської держави та втрату нею мобілізаційного потенціалу в цьому регіоні. Така ситуація мала негативні наслідки для Польщі наслідки під час підготовки та перших місяців Другої світової війни.

У наш час актуалізується необхідність дослідження різних моделей пам'ятання минулого, особливо травматичного, пов'язаного з воєнними подіями й масовим репресуванням населення, як це було в 1939 - 1941 рр. на "возз'єднаних" західних теренах України. Польське населення та українські праворадикали вважали гітлерівську Німеччину і сталінський СРСР окупантами Східної Галичини й Волині. Зубожілі верстви вірили у своє "соціальне та національне визволення", гуманність "пролетарського інтернаціоналізму", однак масові депортації поляків, українців, євреїв до Сибіру, трудові набори на шахти Донбасу розвіяли ілюзії про "радянський рай", показавши антинародну суть і підступність політики Кремля. Мета роботи - реконструювання маркерів політики пам'яті щодо подій, котрі в історіографії означено як радянізація західних областей УРСР 1939 - 1941 рр. Методологічну основу становлять принципи історизму в єдності всіх його компонентів, системності та науковості. Міждисциплінарне дослідження орієнтоване на залучення історико-порівняльного й історико-системного методів, прийомів мікроісторичного аналізу. Наукова новизна полягає у продовженні студій, започаткованих вітчизняними, польськими та іншими зарубіжними дослідниками, зокрема щодо реконструкції маркерів політики пам'яті другої половини XX - початку XXI ст., виокремлення різних моделей пам'ятання "возз'єднання"/приєднання чи інкорпорації/окупації Західної України у середині минулого століття. Висновки: доведено, що впродовж восьми десятиліть будь-яка влада (тоталітарна, авторитарна, посткомуністична) прагнула здійснити ідеологічні деконструкції національної/історичної пам'яті населення регіону, насадити нове символічне маркування міського й сільського просторів, що відбувалося шляхом руйнування або реартикуляції старих місць пам'яті. Попри це кожній із них так і не вдалося створити спільну пам'ять, у суспільстві залишалися носії інших поділених пам'ятей, які формували різні ідейно-політичні вподобання.

Досліджено особливості зовнішньополітичної активності Західно-Української Народної Республіки. На підставі сучасних підходів у царині теорії міжнародних відносин досліджено 10 типів дипломатії цієї української держави у 1918 - 1923 рр.: "тиха" (quiet diplomacy) і "голосна" ("протестна") (protest diplomacy); "групова" (group diplomacy) і "нішева" (nichte diplomacy); "діяспорна" (diasporic diplomacy) і "багатокультурна" (multicultural diplomacy); "підприємницька" (enterprises diplomacy) і "бюрократична" (regulatory diplomacy); "дипломатія самітів" (summit diplomacy) та "інформаційна" дипломатія (cyber diplomacy). Зроблено висновок, що, хоча за основу міжнародно-правових відносин ЗУНР було взято основоположний принцип об'єднання з Україною, проблема безсилля дипломатії цієї української держави полягала у бажанні дипломатів середньої та нижчої ланки, які плутали партійні інтереси з національними, бути такими собі псевдодокторами політики, які уособлювали б міжнародний престиж держави.

Мета роботи - проаналізувати плани українських політичних сил щодо шляхів проголошення та формування незалежної самостійної соборної держави Україна та їх реалізація з точки зору військової стратегії і тактики. Проаналізовано різні форми (мирна та військового повстання) підготовки щодо передачі чи отримання влади українською стороною після закінчення Першої світової війни в Наддніпрянській Україні та Галичині, а також шляхи досягнення стратегічної мети українського народу: створення Української держави. Методами аналізу архівних документів, аналогії, гіпотетичним, порівняння встановлено, що всі представники українських політичних партій Східної Галичини розглядали й орієнтувалися тільки на мирний шлях отримання влади українським народом в основному за планом, розробленим і погодженим ще за життя принца Франца-Фердінанда з представниками української сторони, що були представлені в Австро-Угорському парламенті - Рейхсраті. Інших варіантів проголошення та формування Української держави галицькі політики не передбачали, не розглядали й не готували. Військових варіантів теоретично могло бути 2, але жодного з них політичні сили, які мали взяти на себе підготовку щодо створення держави, так і не передбачили й підготовчу роботу не здійснили. Єдиними, хто мислив тверезо і реально розглядав силовий варіант проголошення Української держави та її захист, були українські військові офіцери та старшини у відставці або котрі служили в австро-угорській армії. Зроблено висновок, що на жаль, через пасивність політиків, підготовку військової операції щодо проголошення та захисту української держави було розпочато надто пізно. І хоча саме здобуття влади українцями, як тактична військова операція, пройшло успішно, проте стратегічну мету - проголошення та збереження держави Україна - українці не підготували та провалили. Причина поразки - ментальність українців.

На прикладі Станиславівського повіту розглянуто особливості українського національно-культурного життя в період перебування Східної Галичини у складі Другої Речі Посполитої (1919 - 1939 рр.). Висвітлено основні аспекти державної політики польської влади щодо національних меншин, зокрема, в освіті. З'ясовано, що її основною метою була полонізація місцевого населення через витіснення української мови з найважливіших галузей суспільного життя.

Описано розвиток українського національно-політичного руху у часи діяльності Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Висвітлено різноманітні аспекти соціально-економічного, громадсько-політичного та культурного життя міста Коломия та Покуття — історико-географічної області України, східної частини сучасної Івано-Франківщини. Охарактеризовано пресу часів української державності, зокрема коломийські видання, що відігравали важливу роль у суспільно-політичному житті як інформаційний та консолідуючий фактор. Увагу приділено розгляду відображення Гуцульщини періоду Великої війни та доби ЗУНР.

Вперше в українській та зарубіжній історичній науці наведено комплексне дослідження одного з найяскравіших феноменів вітчизняної історії - доби Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Енциклопедія є результатом тривалих наукових студій і сучасного творчого осмислення фундаментальних процесів українського державотворення і соборності на початку XX ст., узагальнення здобутків вітчизняної та зарубіжної історіографії у вивченні даної проблеми за роки незалежності України. На великому і якісно новому джерельному матеріалі з вітчизняних та іноземних архівосховищ і наукових бібліотек, ураховуючи сучасні методологічні підходи й останні досягнення соціогуманітарних наук, розглянуто передумови революційного чину в Галичині, внутрішню і зовнішню політику ЗУНР, її збройну боротьбу і міжнародне становище, національні, соціально-економічні, культурні, етноконфесійні процеси в краї, партійно-політичну систему, правову і законотворчу діяльність творців ЗУНР. Велику увагу приділено повсякденному життю й побутові населення західноукраїнського регіону у 1918 - 1923 рр., просопографічним аспектам історії ЗУНР, питанням історичної персоналістики і біографістики, історіографії та джерелознавства ЗУНР, відомим і маловідомим історичним постатям борців за українську державність, незалежність і соборність, висвітленню різноманітних тем і сюжетів Енциклопедії за допомогою унікальних фотодокументів та оригінального, аутентичного ілюстрованого матеріалу.

Висвітлено національно-освітню політику Польської держави у 1920 - 1930 рр., її реалізацію в національній, освітній і мовній сферах, а також сприйняття цієї політики населенням Галичини. Проаналізовано діяльність українських, польських, єврейських і німецьких політичних партій, громадсько-політичних діячів, культурно-освітніх товариств і духовенства, спрямовану на розвиток національного шкільництва, відстоювання політичних, мовних і культурно-освітніх прав власних народів.