Висвітлено основні підходи та концепції щодо аналізу політичних систем у порівняльній політології. Описано модель державного устрою західних країн, зокрема, США, Канади, Великобританії, Франції, Німеччини. Розглянуто лібералізм як ідейну основу сучасної демократії. Охарактеризовано тоталітарні політичні системи, природу тоталітаризму як соціокультурного феномену. Розкрито специфіку посткомуністичної демократизації, проблеми консолідації транзитивних демократій, особливості пострадянських трансформацій, соціокультурні особливості України у сучасний період. Наведено типологію афро-азіатських політичних режимів, загальну характеристику політичних систем Азії та Близького Сходу.

Освещены основные подходы и концепции относительно анализа политических систем в сравнительной политологии. Описана модель государственного строя западных стран, в частности, США, Канады, Великобритании, Франции, Германии. Рассмотрен либерализм как идейная основа современной демократии. Охарактеризованы тоталитарные политические системы, природа тоталитаризма как социокультурного феномена. Раскрыты специфика посткоммунистической демократизации, проблемы консолидации транзитивных демократий, особенности постсоветских трансформаций, социокультурные особенности Украины в современный период. Приведены типология афро-азиатских политических режимов, общая характеристика политических систем Азии и Ближнего Востока.

Оформлення нового світопорядку й частковий перегляд політичних і правових принципів міжнародних відносин створили умови для оновлення ідеологічного супроводу політики держав. Основні світоглядні й ідеологічні новації в міжнародній політиці стали джерелом появи нових специфічних викликів і небезпек гуманітарного походження в системі міжнародних відносин.

Проаналізовано феномен урядів меншості в сукупності урядів країн Західної Європи. Розглянуто чинники, які сприяють утворенню урядів меншості та зумовлюють їх відносну стабільність. Простежено своєрідність однопартійних і коаліційних урядів меншості.

Проаналізовано особливості функціонування регіонального рівня управління у закордонних країнах (ЗК) та в Україні у контексті сучасних тенденцій глобалізації, регіоналізації та децентралізації. Визначено регіон як одиницю територіальної організації влади та суб'єкт управління. Встановлено, що глобалізація не призводить до уніфікації регіонів у різних ЗК, не нівелює їх територіальні та культурні особливості, а створює нові можливості для розвитку в різних сферах. Доведено доцільність реформування системи місцевого та регіонального самоврядування, здійснення адміністративно-територіальної реформи в Україні.

На основі історико-дипломатичних, політико-правових, економіко-статистичних і культурологічних матеріалів подано регіонознавчу характеристику держав Східної, Південно-Східної та Південної Азії, Близького Сходу, Магрибу, Тропічної та Південної Африки і Латинської Америки в контексті світового соціоеволюційного прогресу. Розглянуто питання їх внутрішньої та зовнішньої політики, суспільно-економічного буття, політичного та цивілізаційного розвитку.

Індекс рубрикатора НБУВ: Ф3(0)12 + Ф72(0)

Рубрики:

Внутрішнє становище. Внутрішня політика

Профспілковий рух. Профспілки

Шифр НБУВ: Ж69395 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Досліджено процеси становлення та розвитку інституту соціальної держави, її моделей. Проаналізовано основні наукові підходи до осмислення феномена соціальної держави. Обгрунтовано роль соціальної держави як конституційно-правового інституту. Представлено дискурс соціальної держави в історії світової й української політичної думки. Запропоновано підходи до розуміння протосоціальної держави. Досліджено соціальні ідеї й їх нормативно-правове закріплення в історії українського державотворення. Показано систему соціальних прав як чинник формування модерної соціальної держави. Розкрито особливості зарубіжних моделей соціальної держави, зумовлені процесами модернізації. Типологізовано сучасні соціальні моделі, створено сучасний політологічний концепт моделей соціальної держави. Визначено основні тенденції розвитку соціальної держави за умов сучасних глобалізаційних викликів. На основі аналізу процесів становлення соціальної держави в Україні окреслено параметри перспективної національної моделі соціальної держави.

Стаття присвячена визначенню термінів «глобалізація», «регіоналізація» та «регіоналізм». Мета дослідження полягає в необхідності розгляду особливостей, відмінностей та загальних рис процесів глобалізації та регіоналізації, наслідків процесу регіоналізму, що дозволить адекватно оцінити зміни в сучасній політиці світових держав, об’єднань держав та надалі застосувати цей досвід в українських реаліях. Автор доводить, що регіоналізм не є прямою загрозою державності (суверенітету та незалежності) різних країн, він є тенденцією змін устрою держави, яке могло б моментально реагувати на міжнародні та місцеві процеси без шкоди для свого економічного та соціального життя. 18 глобалізація, регіоналізація, регіоналізм, міжнародна політика, інтеграційні процеси,суверенітет держави, територіальна цілісність, міжрегіональне співробітництво.

Статья посвящена определению терминов «глобализация», «регионализация» и «регионализм». Цель исследования состоит в необходимости рассмотрения особенностей, различий и общих черт процессов глобализации и регионализации, последствий процесса регионализации, что позволит адекватно оценить изменения в современной политике мировых государств, объединений государств и в дальнейшем применить этот опыт в украинских реалиях. Автор доказывает, что регионализм не является прямой угрозой государственности (суверенитета и независимости) разных стран, он является тенденцией изменений устройства государства, которое могло бы моментально реагировать на международные и местные процессы без ущерба для своей экономической и социальной жизни.

The article is devoted to defining the terms of globalization, regionalization and regionalism. It deals with differences and similarities of globalization and regionalization, as well as with consequences that states face due to regionalism. Active foreign policy aimed at integration processes occurring in the global society makes regions gain importance on international arena, i.e. results in regionalism. Analysis shows that this phenomenon is directly related to such important global tendencies asglobalization and regionalization. These processes reflect the current trend of world development and appear to be in the spotlight of scientific debate and public attention due to opportunities and risks that they bring along. Differences regionalization of globalization lies in the fact that: - Regionalization usually based on legal principles in international memorandum of association. Globalism is managed by political means, dictated by power centers; - Usually regional convergence and unification occurs between close geographically, socially and economically similar in character states. Globalization involves opposite in all aspects country and society; - Regionalization polycentric. All partners have their share of benefits from the association. Globalization monocentric, trade expansion, based on formal equal opportunities competition turns banal exploitation of the weak by strong partners. Current globalization and regionalization processes represent the key vector of global development. According to some researchers, regionalism is not a direct threat to statehood (sovereignty and independence) of various countries, but a tendency towards changes in the state system which could instantly respond to international and local processes avoiding damage to its economic and social life. This tendency should be taken into consideration since domestic regions provide the world politics with a new dimension.

Науково обгрунтовано поняття "гуманітарні технології" в контексті особливостей сучасного політичного буття. Інтенсивні темпи розширення інформаційного простору фокусують увагу на продуктах інформаційної індустрії та її впливах на масову свідомість. Логічною тому постає класифікація гуманітарних технологій як окремої науково-прикладної галузі управління нематеріальними ресурсами. Одним з її різновидів визнано виборчі технології. Політичну діяльність і державну політику розглянуто як цілісну систему розгалужених зв'язків між усіма суб'єктами політики. Феномен влади структуровано за її основними типами, функціями і соціальною базою. Проаналізовано такі засадничі дефініції політичної влади, як "легальність" і "легітимність". Як стале розуміння державної політики і політичної влади виокремлено сукупність їх основних норм і принципів у процесі реалізації державної влади.

Досліджено легітимність влади та контролю над насильством у перехідному суспільстві. Зазначено, що за умов перехідного суспільства особливої політичної ваги, а відтак і наукової актуальності набуває проблема насильства. Єї вирішення пов'язується зі здатністю класу забезпечити легітимність влади. У класичних концепціях легітимності наголошується, що лише держава має монополію на насильство. Проте у перехідному суспільстві до насильства можуть вдаватись і окремі групи та політичні організації з метою збереження влади та власності. Відповідно до неоінституційної теорії така ситуація є характерною ознакою суспільства обмеженого доступу.

Розглянуто основні елементи системи стримувань і противаг - одного з індикаторів демократичного розвитку держави. Зважаючи на особливості сучасних політичних перетворень у світі, акцентовано на нових підходах щодо розуміння системи стримувань і противаг у політичному сенсі. На підставі аналізу політичної практики демократичних держав показано основні риси елементів системи стримувань і противаг. Зважаючи на це, висвітлено основні параметри функціонування системи та описано проблеми, які можуть виникнути у разі функціонування кожного окремого елемента. Система стримувань і противаг вважається багатовимірним явищем. Увагу звернено на функціональне наповнення системи стримувань і противаг, і наголошено, що її цілісне розуміння не може бути зведеним до суми її елементів. Підкреслено, що право вето, право законодавчої ініціативи, вотум недовіри, імпічмент, контрасигнація, призначення ключових посадових осіб є ключовими елементами системи стримувань і противаг. Проаналізовано їх основні особливості та роль, яку вони відіграють у функціонуванні системи. Наголошено, що українська практика функціонування системи стримувань і противаг має проблеми з законодавчим закріпленням і практичною реалізацією. На базі структурно-функціонального підходу доведено, що елементи системи стримувань і противаг є основною гарантією демократичного ладу.

Поглиблено методологічні засади реалізації регіональної соціальної політики з урахуванням розвитку сучасних трансформацій усіх сфер життя українського суспільства. Розглянуто систему загальнонаукових і спеціальних методів управління соціальною сферою регіону й особливості їх застосування. Доведено, що в Україні з 2000 р. в управлінні соціальною сферою разом з традиційними методами управління широкого застосування набувають спеціальні методи управління, зокрема нормативний метод і метод соціальної стандартизації. Запровадження державних соціальних стандартів і нормативів надало змогу вдосконалити механізм реалізації основних конституційних соціальних прав і потреб людини, гарантованих державою; забезпечити збереження єдиного соціального простору держави на основі вирівнювання умов доступності споживання матеріальних благ і послуг у різних регіонах України; підвищити обгрунтованість формування бюджетів, насамперед на рівні регіонального та місцевого самоврядування; забезпечити концентрацію фінансових ресурсів на пріоритетних напрямах соціальної політики; встановити науково обгрунтовані вимоги до обсягу та якості соціальних послуг; запровадити ліцензування діяльності суб'єктів, залучених у процес соціального обслуговування. Після світової фінансової кризи 2008 р. методологічний базис регіональної соціальної політики доповнюються такими методами управління, як соціальне партнерство, соціальне проєктування, соціальне підприємництво та соціальне інвестування. Встановлено, що у країнах ЄС, на відміну від України, метод соціального інвестування є основою соціально-економічного розвитку регіонів, а провідним суб'єктом його впровадження є Європейський соціальний фонд. Встановлено, що повноцінне врахування всіх питань щодо формування та реалізації регіональної соціальної політики з оптимально позитивним результатом здійснюється на основі впровадження комплексного підходу, який широко використовується на основі інтеграції стратегічного, ресурсного та порівняльного підходів, що під час оцінювання соціальних ефектів розвитку регіону органічно доповнюють один одного.

Незважаючи на те, що питання теорії та практики державної політики описано та досліджено досить ретельно, в умовах стрімкого розвитку інформаційно-комунікаційних технологій, розмивання національних кордонів, послаблення державного суверенітету, поглиблення глобалізаційних, інтеграційних і транснаціональних процесів дослідження державної політики перебувають у динаміці й залишаються актуальними. Аналітичний фокус роботи спрямовано на виявлення специфіки формування державної політики в умовах трансформації Вестфальської системи. В межах зазначеної проблематики увагу зосереджено на аспекті плюралізації учасників процесу розроблення державної політики. Задля адекватного висвітлення цього питання автор звертається до трансферу політики, тобто процесу передачі найкращої практики, який за останні роки набув помітного поширення і став важливим аналітичним інструментом вивчення процесів розроблення державної політики. Наведено специфікацію учасників політичного трансферу, наголошено на мотивах участі в передачі державної політики (зменшення урядової відповідальності за невдалу або непопулярну політику, одержання фінансової та іншої допомоги). Висвітлено вплив на державну політику "транскордонної публіки" та "глобальної агори". Фіксуючи той факт, що у справі розроблення державної політики уряд дедалі частіше делегує частину своїх повноважень недержавним акторам, автор визнає, що державна політика нині не є сферою виняткової компетенції уряду. Запропоновано тезу, що подібні метаморфози варто розцінювати як своєрідну адаптивну реакцію держави на поглиблення глобалізаційних, інтеграційних і транснаціональних процесів. Оскільки проблеми громадян стають дедалі складнішими, їх розв'язання також помітно ускладняється. Відповідно, для того щоби держава здатна була на адекватну реакцію, процес формування державної політики повинен бути більш відкритим для недержавних акторів. В цьому контексті автор солідаризується з тими дослідниками, які дотримуються тези, що на сучасному етапі держави не можуть ефективно управляти, залишаючись наодинці.

Досліджено основні параметри теоретичного осмислення феномена та поняття "політична воля". Висвітлено еволюцію вчення про політичну волю в історії світової та української суспільно-політичної думки. Визначено методологію і основні параметри практичного втілення політичної волі, з'ясовано можливості та межі її застосування в державотворчій діяльності. Систематизовано досвід застосування владно-вольових засобів у діяльності політичних лідерів другої половини XX - початку XXI ст. З'ясовано об'єктивні передумови та суб'єктивні прояви політичного волюнтаризму. Осмислено еволюцію путінського режиму від політичної волі до узурпації влади. Розглянуто роль політичної волі як модернізаційного ресурсу влади та запоруки успіху політичних реформ, показано значення непопулярних рішень у процесі втілення політичної волі державного діяча. Виявлено проблеми та парадокси владно-вольових проявів у процесі демократизації українського суспільства.

Розглянуто феноменальні особливості транскордоння як системи соціально-політичних відносин, сформованої внаслідок процесів реструктуризації та перемасштабування територіально-політичних систем під впливом тенденції глокалізації та нових політик національних держав щодо периферійних і прикордонних просторів. Зазначено, що неформальні соціально-політичні практики локальних спільнот як нових суб'єктів глобального простору підживлюють соціально-політичні кліважі транскордоння. Досліджено процес переосмислення територіального принципу організації соціально-політичних систем через поняття локальності, мережевості, регіоналізму та багаторівневості, а також у зв'язку із сучасним застосуванням технологій критичної геополітики в контексті нових якостей суспільного простору. Представлено моделі та форми організації прикордонних просторів у практиках сучасних національних держав, у постімперських геополітичних стратегіях і в програмах розвитку мережевих соціокультурних діаспорних систем.

Розглянуто теоретичні моделі регіональної інтеграції в контексті збалансування регіональних і державних інтересів в умовах суспільних трансформацій та геополітичних криз XX - початку XXI ст. Узагальнено теоретико-методологічні концепції вивчення феномену регіоналізму, простежено еволюцію його класичних теорій та форми їх прояву у світовому та вітчизняному вимірах. Проаналізовано регіональні пріоритети та суперечності у сучасній Україні, пов'язані із конфліктами інтересів і цінностей в умовах "гібридної війни", механізми примирення та консолідації української нації. Розкрито можливості регіоналізму як соціокультурного конструкту, здатного впливати на політичну стабільність та національну безпеку.

Поглиблено методологічні засади реалізації регіональної соціальної політики з урахуванням розвитку сучасних трансформацій усіх сфер життя українського суспільства. Розглянуто систему загальнонаукових і спеціальних методів управління соціальною сферою регіону й особливості їх застосування. Доведено, що в Україні з 2000 р. в управлінні соціальною сферою разом з традиційними методами управління широкого застосування набувають спеціальні методи управління, зокрема нормативний метод і метод соціальної стандартизації. Запровадження державних соціальних стандартів і нормативів надало змогу вдосконалити механізм реалізації основних конституційних соціальних прав і потреб людини, гарантованих державою; забезпечити збереження єдиного соціального простору держави на основі вирівнювання умов доступності споживання матеріальних благ і послуг у різних регіонах України; підвищити обгрунтованість формування бюджетів, насамперед на рівні регіонального та місцевого самоврядування; забезпечити концентрацію фінансових ресурсів на пріоритетних напрямах соціальної політики; встановити науково обгрунтовані вимоги до обсягу та якості соціальних послуг; запровадити ліцензування діяльності суб'єктів, залучених у процес соціального обслуговування. Після світової фінансової кризи 2008 р. методологічний базис регіональної соціальної політики доповнюються такими методами управління, як соціальне партнерство, соціальне проєктування, соціальне підприємництво та соціальне інвестування. Встановлено, що у країнах ЄС, на відміну від України, метод соціального інвестування є основою соціально-економічного розвитку регіонів, а провідним суб'єктом його впровадження є Європейський соціальний фонд. Встановлено, що повноцінне врахування всіх питань щодо формування та реалізації регіональної соціальної політики з оптимально позитивним результатом здійснюється на основі впровадження комплексного підходу, який широко використовується на основі інтеграції стратегічного, ресурсного та порівняльного підходів, що під час оцінювання соціальних ефектів розвитку регіону органічно доповнюють один одного.

Незважаючи на те, що питання теорії та практики державної політики описано та досліджено досить ретельно, в умовах стрімкого розвитку інформаційно-комунікаційних технологій, розмивання національних кордонів, послаблення державного суверенітету, поглиблення глобалізаційних, інтеграційних і транснаціональних процесів дослідження державної політики перебувають у динаміці й залишаються актуальними. Аналітичний фокус роботи спрямовано на виявлення специфіки формування державної політики в умовах трансформації Вестфальської системи. В межах зазначеної проблематики увагу зосереджено на аспекті плюралізації учасників процесу розроблення державної політики. Задля адекватного висвітлення цього питання автор звертається до трансферу політики, тобто процесу передачі найкращої практики, який за останні роки набув помітного поширення і став важливим аналітичним інструментом вивчення процесів розроблення державної політики. Наведено специфікацію учасників політичного трансферу, наголошено на мотивах участі в передачі державної політики (зменшення урядової відповідальності за невдалу або непопулярну політику, одержання фінансової та іншої допомоги). Висвітлено вплив на державну політику "транскордонної публіки" та "глобальної агори". Фіксуючи той факт, що у справі розроблення державної політики уряд дедалі частіше делегує частину своїх повноважень недержавним акторам, автор визнає, що державна політика нині не є сферою виняткової компетенції уряду. Запропоновано тезу, що подібні метаморфози варто розцінювати як своєрідну адаптивну реакцію держави на поглиблення глобалізаційних, інтеграційних і транснаціональних процесів. Оскільки проблеми громадян стають дедалі складнішими, їх розв'язання також помітно ускладняється. Відповідно, для того щоби держава здатна була на адекватну реакцію, процес формування державної політики повинен бути більш відкритим для недержавних акторів. В цьому контексті автор солідаризується з тими дослідниками, які дотримуються тези, що на сучасному етапі держави не можуть ефективно управляти, залишаючись наодинці.

Мета – виявлення специфіки процесів легітимації державної влади в контексті міжнародної політики крізь призму політико-правового дискурсу. Методи – системний, структурно-функціональний аналіз, порівняльно-історичний, компаративістський, статистичний, формально-правовий. Теоретичні і практичні результати – виявлення специфіки процесів легітимації державної влади у вимірах міжнародної політики. Уперше продемонстровано зміщення пріоритетності принципів легітимації державної влади під впливом системи міжнародних відносин. Запропоновано ключові напрями для ефективного втілення стратегій легітимаційної політики. Обґрунтовано, що демократія досі була ефективною тільки в рамках національних держав. Уточнено твердження, що за умови сучасної ліберальної демократії найпоширенішими є процеси легітимації за допомогою принципів прав людини та народного суверенітету. Набули подальшого розвитку аргументи щодо необхідності становлення космополітичної демократії; набули подальшого розвитку обґрунтування стосовно можливостей демократичного процесу створювати соціальну інтеграцію та продукувати універсальну політичну культуру. Набуло подальшого розвитку визначення шляхів становлення постнаціонального громадянського суспільства і постнаціональної публічної сфери.

Увагу присвячено феномену парадипломатії, чинником генези та функціонування якої виступають процеси регіоналізації. Сформовано концептуальний підхід до інтерпретації дефініцій "регіоналізація" та "парадипломатія". Охарактеризовано специфіку розвитку та функціонування концепту парадипломатії в умовах активізації процесів регіоналізації. Виокремлено провідні етапи її формування у політичній науці. Проаналізовано транскордонне співробітництво як форму парадипломатії. Виявлено провідні напрямки діяльності міст, провінцій та штатів як суб'єктів парадипломатії. Досліджено культурну парадипломатію як складову "м'якої сили" субнаціональних акторів.