Досліджено теоретико-методологічні засади юридичного прогнозування. Розглянуто проблему розвитку юридичної прогностики, визначено місце юридичного прогнозування в системі соціального прогнозування. Розкрито зміст поняття, ознаки та структуру юридичного прогнозування. Визначено критерії класифікації юридичних прогнозів. Охарактеризовано їх основні види за цільовим критерієм залежно від часового інтервалу. Проаналізовано основні принципи юридичного прогнозування. Розглянуто методи експертних оцінок, екстраполяції та моделювання як способів юридичного прогнозування. Сформульовано пропозиції щодо удосконалення методології юридичного прогнозування.

Освещены фундаментальные проблемы теории права, методологические аспекты философско-познавательного инструментария, место философско-правовой проблематики в системе юридического наукознания. Рассмотрены перспективы философско-правового вектора в познании смысла правового феномена. Раскрыты методологические основы гносеологического подхода в осмыслении парадигмоформирования права. Значительное внимание уделено онтогносеологическому моделированию правовых парадигм как результату единства исторического и логического в процессе объективизации (становления, формирования, "самодвижения") правового феномена. Проанализированы практики онтогносеологических моделей системы "право" (парадигмоформирование) на метасистемном уровне их функционирования. Детально рассмотрены вопросы конкретизации философской проблематики парадигмоформирования права в сфере международно-правовых отношений.

Визначено філософію права, як світоглядний, концептуально-методологічний фундамент правознавства, що є його найважливішою передумовою поглиблених науково-теоретичних розробок. Зазначено, що філософія права покликана виконувати функцію інтегратора знань не тільки про право, але і про людину в системі права.

Визначено, що взаємодія філософських і юридичних дисциплін має своїм результатом те, що можна назвати "філософією права". Зазначено можливість збереження такої традиційної назви лише у тому випадку, якщо вона використовується для вказівки на філософські питання юриспруденції, які розв'язуються спільними зусиллями юристів і філософів.

Представлено звіт про проведення Міжнародного методологічного семінару "Філософія права як академічна дисципліна", який відбувся в Києві 26 - 29 вересня 2008 року.

Визначено, що предметом науки філософії права є найбільш загальні об'єктивні закономірності виникнення структури і функціонування того явища, яке визначається терміно-поняттям "право". Методологію філософії права розглянуто як систему концептуальних підходів, загальнонаукових і спеціальних методів і способів дослідження її предмету, а також знання про закономірності їх застосування.

Обгрунтовано семантико-модельні засади логіки права через зіставлення існуючих філософських підходів.

Розглянуто становлення і розвиток поглядів відносних методів, використовуваних в юриспруденції. Проаналізовано основні підходи до вирішення досліджуваної проблеми, відмічається їх різноманітність, яка проявляється в існуванні кардинально протилежних позицій: від твердження про відсутність яких-небудь методів в праві до аргументації необхідності виділення специфічної правової методології. Звернено увагу на доцільність визначення трьох сфер можливого використання правових методів: практична, догматично-правова, теоретична. Зроблено висновки про те, що: по-перше, немає підстав виділяти як єдину, загальну методологію, яка може бути використана також і в юриспруденції, так і окрему специфічну правову методологію; по-друге, для правової методології характерна гетерономічність і плюралізм.

Розглянуто юридичну аргументацію як міждисциплінарний логіко-юридичиий науковий предмет. Досліджено питання становлення й історичного розвитку теорії юридичної аргументації, особливості мови права. Висвітлено аналітичну та діалогічну моделі аргументації, визначено відмінність між науково-теоретичною та практичною типами аргументації. Розглянуто види аргументації та способи обгрунтування, логічні характеристики аргументації в судовому спорі, види логічних помилок і способи їх уникнення тощо.

Індекс рубрикатора НБУВ: Х002 в6

Рубрики:

Загальна теорія права

Шифр НБУВ: Ж69395 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Індекс рубрикатора НБУВ: Х002 в6

Рубрики:

Загальна теорія права

Шифр НБУВ: Ж69395 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Обгрунтовано основні положення методології сучасного правознавства як самостійного напряму юридичної науки, визначального фактора розвитку її предмета та методу. Досліджено історичні етапи й особливості процесу формування юридичної науки. Встановлено, що методологічною базою дослідження є плюралістична методологія, яка поєднує рівні за змістом, сутністю та походженням методи. Визначено поняття "методологія правознавства" як вчення про структуру, логічну організацію, принципи, методи, засоби та форми діяльності дослідника в процесі пізнання ним досліджуваних державно-правових явищ. Надано структурно-функціональну характеристику цього поняття, розглянуто основні складові елементи його змісту. Увагу приділено сфері наукознавчого (дослідницького) підходу, що передбачає аналіз теоретико-пізнавальної ситуації, яка виникає у правознавстві. Це зумовлено, з одного боку, трансформацією самого підходу, а з іншого - зміною системи пізнавальних засобів і гносеологічних принципів самого правознавства, адже під впливом саме цих процесів відбувається синтез "сучасного правознавства". Обгрунтовано доцільність введення у структуру методології сучасного правознавства поняття "вітакультурна методологія", що відображає діалектику глобального та плюрального/лістичного в правовому розвитку.

Обгрунтовано ефективні концептуальні підходи до дослідження філософсько-методологічних засад юридичної науки в контексті поліпарадигмальності та постнекласичності. Проаналізовано перспективи формування некласичних типів праворозуміння на засадах філософсько-методологічних концепцій. Доведено, що програми обгрунтування методологічних засад юридичної науки утворюють парадигми модерну/постмодерну, класичної/некласичної епістемології, концепції зміни типів наукової раціональності. Виявлено та досліджено постнекласичні риси сучасних правових практик. З'ясовано, що представлені у вітчизняних наукових дослідженнях спроби екстраполювати теоретико-методологічні уявлення щодо розвитку науки в межах класичного, некласичного та постнекласичного типів наукової раціональності на сферу юридичного знання і встановити кореляції між типами наукової раціональності та типами праворозуміння є передчасними й недостатньо обгрунтованими.

Досліджено методологію соціогуманітарного пізнання і в першу чергу - методологію правознавства. Увагу приділено філософським основам наукового дослідження, своєрідності раціональних та ірраціональних підходів у осягненні наукової істини. Висвітлено питання специфіки пізнання права у його позитивній і доктринальній формах, специфіки наукових інтерпретацій сущого і належного у праві тощо. Акцентовано увагу на своєрідності застосування наукових методів у окремих галузях правознавства, в т. ч. у юридичній компаративістиці.

Сучасні політико-інтеграційні процеси передбачають відповідну інтеграцію у сфері правового регулювання. Однак однією з суттєвих проблем у даному відношенні є відсутність згоди як щодо концептуального змісту правової інтеграції, так і стосовно підходів до її здійснення. Тож аналіз шляхів вирішення цієї проблеми становить основний предмет пропонованої статті.

Комплексно досліджено філософсько-методологічні засади запозичень у праві. Правові запозичення розглянуто як засадничу проблему європейського правового мислення, проаналізовано у світлі універсальності чи сингулярності правових смислів. Надано запозичення у праві як об'єкта порівняльного правознавства, що дозволило встановити методологічну своєрідність останнього. Обгрунтовано, що дослідження правових трансплантантів, як порівняльно-правового поняття запозичень у праві, необхідно формує нову методологію їх досліджень, засновану на запереченні як правового позитивізму, так і природного права. Здійснено структурний аналіз підходу правових трансплантантів. Досліджено спроби заперечення ідеї правової трансплантації й її модернізації. Запропоновано нове бачення природи запозичень у праві, згідно з яким вони є не перенесенням нормативності з одних правових систем до інших, а механізмом творення власного відмінного правового сенсу, наділення вітчизняного права новим оригінальним змістом.

Висвітлено динаміку змін у загальнотеоретичній юриспруденції як центрі креативності професійної юридичної сфери. Евристичну функцію загальнотеоретичної юриспруденції показано в методологічних пошуках вчених-юристів на концептуальному та інструментальному рівнях, а також шляхом затвердження нових понять в категоріальному апараті сучасної юриспруденції.

Висвітлено методологічну ситуацію у сучасному правознавстві, основною особливістю якої є перехід від моністичної методології до філософсько-методологічного плюралізму.

Досліджено історичний розвиток теорії юридичної аргументації. Розглянто мову права як семіотичну систему. Проаналізовано юрислінгвістичний аналіз мови закону як підгрунтя юридичної аргументації. Охарактеризовано функції логічних форм у такій аргументації. Приділено увагу аналітичній і діалектичній юридичним аргументаціям. Обгрунтовано логічну теорію питань і відповідей. З'ясовано особливості інтеррогативної логіки у юридичному дискурсі. Описано типи софістичних помилок.

Зазначено, що методологічною проблемою сучасного філософського дискурсу правової рефлексії взаємовідносин суспільства, держави та громадянина є осмислення процесу включення особистості у сферу соціально-правових відносин у ролі їх суб'єкта. Мета зазначеного процесу полягає у формуванні соціально активної особистості, дії якої регулюються соціальними та правовими нормами, а результатом є адаптація суб'єкта виховання до правової системи на засадах самостійності, креативності та відповідальності за результат своєї діяльності. Зауважено, що аналіз сучасного українського соціуму, що характеризується загостренням суспільно-політичних, економічних конфліктів і суперечностей, свідчить про те, що правова самоактуалізація індивіда відбувається під одночасною дією багатьох чинників. Показано, що визначальним серед них є політико-економічні та соціокультурні чинники загальноцивілізаційного (за змістом) та глобального (за масштабами) характеру. Вони передбачають урахування, щонайменше, трьох ключових векторів: інноваційності, ідентичності та самоактуалізації. Ці вектори відображають сучасні цивілізаційні вимоги щодо особистості та є важливими критеріями ефективного засвоєння та подальшого розвитку індивідом соціального та культурного досвіду, трудових навичок, правових знань, норм, цінностей, традицій, які необхідні для формування соціальних якостей та розвитку його індивідуальності.