Системно викладено теорію, методику журналістських публіцистичних жанрів преси та їх методів. Розкрито поняття, мету, завдання журналістської публіцистики. Охарактеризовано види сучасної публіцистичної творчості. Висвітлено роль та розвиток української національної публіцистики. Подано інформацію про жанрові ознаки журналістської зарисовки, методику роботи над зарисовкою, функції та ознаки тревел-журналістики та подорожнього нарису, різновиди й інваріанти журналістських подорожніх нарисів в українській періодиці. Розглянуто етапи написання журналістського портретного нарису.

Обговорено проблему жанрового і видового визначення публіцистики, її приналежності художній літературі та журналістиці. Доведено, що це утворення, яке випливає із законів творчості, однаковою мірою характеризує як письменницьку, так і журналістську діяльність, перебуваючи на помежів'ї у творах письменства та засобів масової інформації. Також аналіз виявів публіцистичності надає підстави стверджувати, що публіцистика - не окремий рід літератури і не окремий жанр журналістики. Це - радше система міжродових жанрів, що притаманні літературно-художній та журналістській творчості.

Проаналізовано публіцистичні елементи в поетичних текстах одного зі знакових літераторів-"шістдесятників" - журналіста за фахом В. Симоненка у контексті тогочасної української публіцистики та прози. Акцентовано на формальних, змістових і формозмістових елементах творення поетизованих публіцистичних текстів на основі авторських і суспільних філософських, психологічних, ідеологічних світоглядних моделей, життєтексту, перспективах їх ангажування у сучасний культурно-інформаційний вітчизняний простір. Як пряме дзеркало життя "газетна література", тобто публіцистика, перебуває у перманентному становленні, розвитку форми, змісту, формозмісту. Адекватний соціум очікує від письменника художніх відкриттів і, разом із тим, - правди життя як органічної сутності справжнього мистецтва. І талановита публіцистика - чи не найпростіша форма втілення цих етично-естетичних сподівань. Мета роботи - проаналізувати, як змінилися художні методи осягнення історичного часу та способи письмового впливу на "сповнені динамізму" суспільно-політичні події, адже науково-дослідницький об'єктивізм передбачає свідоме ігнорування психофілософських, ідеологічних догм і різнорідних забобонів. Сформульовані питання породжують, провокують цілий корпус дискусійних, полемічних, науковопубліцистичних думок, ідей, коментарів і фактів. Отож, не претендуючи на їх остаточне висвітлення, монополію на істину, але для якнайбільшої об'єктивності, авторитетності в доборі наукової теоретичної літератури, дотримуватимемось принципу: зрівноважувати кількість думок дослідників творчості поета за фахом публіцистів і дослідників поетів, деякі з них товаришували із самим поетом чи просто знали його особисто. Спробуємо знайти між двома, іноді полюсно протилежними поглядами на його життєтворчість і текстотворчість, справжнього В. Симоненка.

У ході дослідження застосовано методи лінгвістичного спостереження та описовий, пов'язаний із вивченням узуальної та оказіональної мотивації вторинної номінації. Спорадично використано метод компонентного аналізу, що надав змогу проникнути в "глибинну" семантику вторинної номінації та визначити її внутрішню форму. Погляд на явище вторинної номінації (ВН) як конституента конкретної комунікативно-стильової системи і газетно-журнальної публіцистики (ГЖП) і спричиняє виокремлення двох параметрів, за якими потрібно характеризувати ВН у цих текстових умовах: інформативності й оцінності. Цей принцип покладено в основу розрізнення безобразних (власне інформативних) та образних (оцінних) комунікативних структур ВН. Перший тип ВН у ГЖП представлений функціями повнозначних лексичних одиниць та їх сполучень. Явище газетно-журнальної універсалізації тісно пов'язане зі стандартизацією вислову й досягненням експресивного ефекту текстових одиниць. Ідеться про дериваційне словосполучення (В. М. Нікітевич, О. С. Снітко). У результаті злиття смислових компонентів сполуки утворюється складена назва, де стрижневий іменник позначає субстанційну характеристику явища, його інтегральну ознаку, залежний - його диференційну ознаку через віднесеність до іншої субстанції, а прикметник - невіддільну якість позначуваного. Нове найменування (результат ВН) засвідчує невідповідність предметної семантики слова як компонента складеної назви та поняттєвого змісту певного іменника як одиниці словника. Подальше стягнення словосполучення пов'язане з явищем абревіації. Другий тип ВН у ГЖП представлений функціями образних (оцінних) комунікативних структур, номінаціями з емоційно-експресивним змістом, які завдяки набутим конотаціям увиразнюють соціалізований зміст висловлювань. Акцентовано увагу на таких формах образної ВН, як метафоричні й метонімічні вислови, перифрази, фразеологічні одиниці тощо. Наголошено на співвіднесеності тропеїчної структури зі словом чи словосполученням, актуалізації будь-якої якості, сторони об'єкта чи поняття, які описуються. В основі ВН другого типу лежить переносне вживання слова, осмислення денотата за допомогою асоційованих з ним якостей, властивостей, на які вказують інші номінації. Розглянуто стилістичні параметри вторинної номінації в газетному тексті. Важливість і потреба такого дослідження продиктовані активністю функціонування вторинної номінації в газетно-журнальній публіцистиці. Матеріали дослідження можуть бути використані в сучасній лінгводидактиці: для написання підручників і навчальних посібників з функціональної стилістики, лексикології, семасіології, створення спецкурсів з публіцистичного функціонального стилю на факультетах журналістики, а також у лексикографічній практиці.

Проаналізовано еволюцію розвитку співпраці активного прихильника українсько-польського примирення, видатного публіциста Б. Осадчука з польським еміграційним часописом "Kultura", основні вектори такого співробітництва. Виокремлено основні ідеї та принципи публіцистичної діяльності автора у періодичному виданні. Акцентується на темі підтримки ідеї української незалежності, налагодженні українсько-польського співробітництва, подоланні стереотипів, двосторонніх відносинах між незалежними державами як проблематиці його текстів.

Інтелектуальна публіцистика - поняття, яке активно використовують у медіасфері сучасної України та журналістикознавстві, однак воно досі не набуло загальноприйнятого визначення. Дослідження презентує, як цей концепт фактично функціонує в інформаційно-комунікативному полі. Кристалізовано суперечності й проблематику визначення інтелектуальної публіцистики, уточнено її стилістичні та функціональні характеристики, відзначено імена найбільш помітних українських публіцистів: Є. Маланюка, Р. Рахманного та В. Винниченка.

Потреба введення до наукового простору соціальних комунікацій поняття "семіотична хора" мотивується актуальністю семіотичних і когнітивних наукових підходів у сучасній теорії журналістики. Воно привідкриває завісу над інтимними процесами творчості, що передують претексту, генерують енергію думки та можуть бути пояснені тільки через апеляцію до особистості автора - сторінок його біографії, особливостей ментальності, психічного складу й індивідуального стилю. Семіотична хора в дискурсі соціальних комунікацій розглядається вперше. Докладне вивчення історії поняття "хора", еволюції його термінологічного змісту від Платона до сучасності, пов'язаної з ускладненим розумінням відношень передтекстової дійсності, автора, тексту та вже відчуженого творчого продукту як здобутку реципієнта, розкриває соціально-комунікативну природу семіотичної хори. Це надає можливість говорити про її продуктивність у публіцистичній творчості, заявити про потребу дослідження в теорії соціальних комунікацій. Огляд різних концепцій сучасних семіотиків-хорологів, позначених постструктуролістськими тенденціями, акцентування на процесі означування, а не на значенні надав можливість осмислити місце семіотичної хори в процесі текстотворення як пре-передтексту, указати на вектори її соціалізації (адже вона народжена з біологічних і соціальних імпульсів сформувати ідею, матеріалізувати думку, оживити соціальну пам'ять у слові). Врахування контексту понять, що пов'язані з семітичною хорою або описують її (генотекст, фенотекст, трансфер, трансвербальність, трансісторичність, анамнезис, інтелігебельність), сприяє осмисленню її особливостей у публіцистичній творчості. Семіотична хора в публіцистичному творі - це згусток інтелектуальної та емоційної енергії, пульсуючих психічних і соціальних імпульсів, наділених множинністю значень та соціально маркованих інтенцій, що передують претексту та процесу вербалізації задуму. Вона динамізує та скеровує процес текстотворення, переводить медіума в статус суб'єкта, автора задуму, наратора-комуніканта. Хора осягається лише розумом і мисленням.

Викладено міркування щодо проблеми висвітлення Чорнобильської катастрофи українськими публіцистами останнього десятиліття. Визначено типологічні збіги вже опублікованих творів. Запропоновано новий погляд на відображення аварії в засобах масової комунікації, спираючись на національну свідомість молодого покоління та його життєві принципи.

Розглянуто теоретичні концепції публіцистичної творчості та практичні аспекти сьогодення на прикладі публіцистичних дискурсів. Висвітлено методологічні засади публіцистичної творчості як виду соціальнокомунікаційної діяльності, зосереджено увагу на ролі публіцистики в період суспільно-політичних змін. Проаналізовано етапи розвитку української публіцистики, охарактеризовано ідеологічну переорієнтацію української публіцистики від комуністично-радянської до української національної.

Розглянуто особливості реалізації одиниць організації етнокультурної компетенції, що становлять картину світу етносу, нації, на матеріалі публіцистичного медіатексту ідеолога і стратега українського національно-визвольного руху за умов еміграції Я. Стецька, - стереотипи, символи, міфи, архетипи тощо як категорій, що забезпечують цілісність комунікативно-когнітивного процесу смислетворення, тобто медіадискурс єдиного національного інформаційно-комунікаційного простору з урахуванням еміграційного сегмента.

Дисертація привносить в українське журналістикознавство знання про альтернативний відносно офіційної радянської журналістики інформаційний простір шістдесятників і національно-світоглядний наратив публічних інтелектуалів 1965 - 2015 pp. Розкрито державо- та націєтворчий проект української еліти другої половини XX ст. Завершено розробку рецептивної лінії шістдесятництва як світоглядної системи.

Досліджено роль релігійності українського народу у його національному становленні та розвитку - націогенезі - в публіцистичному дискурсі українських шістдесятників упродовж їх півстолітньої масовокомунікаційної діяльності, що розпочинається у формі самвидаву внаслідок брежнєвських утисків, зазнає розквіту в кінці 80-х рр. XX ст., з об'єктивних причин менш активно відбувається на сучасному етапі. Визначено форми релігійного геноциду української нації, спричиненого окупаційною владою царської та комуністичної Росії. Встановлено погляди шістдесятників на проблему конфесійної ідентифікації українського християнства через аналіз історичної діяльності Української Православної та Української Греко-Католицької Церков. Змодельовано український національний еклезіологічний ідеал шістдесятників, розроблений публіцистами з урахуванням релігійної історії українського народу та їх християнськості як домінанти національної ідентичності.

Вивчено сатиричну публіцистику в контексті журналістикознавства. Досліджено генезу інформаційного феномену сатиричної публіцистики Наддніпрянщини як фактора комунікативної діяльності, засобу соціалізації та способу соціального спілкування людей. Наведено жанрово-типологічну класифікацію та охарактеризовано формати сатиричної публіцистики. Розглянуто комплекс тематичних домінант і сюжетно-композиційних параметрів, становлення вербальних і зображальних сатиричних жанрів на сторінках друкованих видань різних типів. Простежено специфіку та зміну ролі та функцій сатиричної публіцистики наприкладі ХІХ - на початку ХХ ст.

Проаналізовано тексти дитячої публіцистики 20 - 30-х рр. XX ст. на предмет використання публіцистами спеціальних засобів, здатних активувати пізнавальні психічні процеси дітей-читачів. Досліджено й виокремлено спеціальні засоби, які допомагали задіювати та розвивати довільну увагу, уяву, пам'ять, мислення читачів різного віку.

Розглянуто інтертекстуальність як важливу жанротвірну стратегію та стилетвірний чинник сучасного публіцистичного дискурсу на прикладі есе О. Ірванця та А. Ткачова. Інтертекстуальність виступає жанротвірним фактором постмодерної есеїстики поруч з асоціативно-інтерпретативною основою, суб'єктивністю та художньо-філософським осмисленням дійсності. У дослідженні проаналізовано випадки власне інтертекстуальності (цитати, алюзії та трансформації, перифрази), паратекстуальні засоби і цитатні заголовки й епіграфи, а також випадки архітекстуальності у публіцистиці авторів.

Досліджено генезу жанрового інваріанту нарису та визначено її основні закономірності у контексті становлення його жанрових різновидів.

Зазначено, що реальна участь національної преси в суспільному житті напряму залежить від змістової ефективності її публікацій. Зміст публіцистичного твору - складна мозаїка смислово-формальних елементів у їх функціональній єдності.

Досліджено історично закономірні та ідеологічно деструктивні тенденції існування офіційної та опозиційної письменницької публіцистики в замкнутій тоталітарній державі в контексті потенційного поглиблення в ній демократичних свобод, виходу на глобальні загальнолюдські проблеми.

Проведено комплексне дослідження публіцистичної спадщини М. Голубця в контексті суспільно-політичних подій 1920 - 1930 рр. До наукового обігу введено значний фактологічний матеріал, який осмислено в системі важливих політичних і духовних цінностей українського національного життя, зокрема ідеї державності та соборності. Проаналізовано проблемно-тематичні аспекти та жанрово-стилістичні особливості його публіцистичної спадщини. Обгрунтовано необхідність широкого використання досягнень, міркувань і висновків М. Голубця в наукових дослідженнях з історії та теорії української журналістики, історії України та літературної критики.

Початок 90-х рр. ХХ ст. знаменний не тільки здобуттям Україною незалежності, а й девальвацією морально-етичних цінностей соціуму. Статті Олеся Гончара, присвячені цій злободенній тематиці, розкривають усю сутність духовної деградації українського народу. Процес авторського редагування, наявний у текстах публіциста, ілюструє креативність думки письменника у доборі влучного слова.