Висвітлено життя та діяльність великого українського мовознавця-мислителя О. О. Потебні (1835 - 1891). Проаналізовано його шлях в науку, показано роль філолога та філософа у розвитку славістики. Описано педагогічну діяльність вченого, який підготував цілу плеяду майбутніх діячів вітчизняної освіти та культури, досліджено його активну участь у громадському житті України.

Висвітлено постать М. Лучкая, малодосліджену в історії української педагогіки. Розглянуто біографію М. Лучкая, яка дає можливість прослідкувати процес визрівання його самосвідомості і реалізацію ним ідеї слов'янської єдності. Визначено значення "Граматики" М. Лучкая для освіти на Закарпатті. Досліджено вплив ідей М. Лучкая, його життєвого духовного впливу для послідовників. Зазначено, що наукові тексти М. Лучкая містили морально-етичний виховний заряд, легко проектувались на актуальні проблеми формування національної самосвідомості. На основі аналізу граматики М. Лучкая, зроблено висновки про тогочасне визрівання суспільної самосвідомості на Закарпатті.

Окреслено основні причини відповідного стану мовознавства кінця XIX - початку XX ст. Встановлено множину факторів, які впливали на мовознавство в Україні. Створено вихідний граф зв'язків між ними. На базі методу ієрархії розроблено графічну модель пріоритетного впливу факторів на стан українського мовознавства.

П. О. Лавровський зробив вагомий внесок у розв'язання проблеми джерел вивчення історії східнословіянських мов. Як і інші компаративісти 20-х - 60-х рр. XIX ст., Лавровський використовував різноманітні джерела. Було розпочато розробку прийомів опрацювання давніх писемних пам'яток і сучасних говорів. Лавровському належить пріоритет в дослідженні давньоруських діалектів.

Проаналізовано основні положення паратаксису й гіпотаксису у працях лінгвістів Харківської школи. Визначено коло питань, які привернули увагу вчених. Проаналізовано гіпотези учених Харківської лінгвістичної школи про розвиток і походження сурядності та підрядності складного речення. Розглянуто положення, що зберегли своє значення до теперішнього часу.

Розкрито методологічні погляди А. Ю. Кримського, П. О. Бузука, К. Т. Німчинова, Є. К. Тимченка та ін. Вивчено їх реалізацію у розвідках цих мовознавців з історії східнослов'янських мов. Показано новаторський характер тверджень учених для подальшого розвитку мовознавства. Доведено, що названі українські дослідники, які зверталися до історичного і порівняльного методів, стали продовжувачами традицій учених Харківської, Московської, Казанської шкіл.