Праця присвячена пам'яті визначного вченого, філолога, засновника Одеської ономастичної школи - заслуженого діяча науки і техніки України, члена-кореспондента Національної академії наук України, академіка Академії наук вищої школи України, доктора філологічних наук, професора Юрія Олександровича Карпенка і його дослідженням актуальної проблеми - походження, зародження і розвитку української мови, періодизації історії української літературної мови, зокрема хронологічним етапам поділу історії української літературної мови. Мета розвідки - подати концепції історичного розвитку української мови провідних науковців, найважливіші періодизації учених-славістів, конкретизувати та увиразнити засади періодизації та періоди історії української літературної мови. Об'єкт дослідження - гіпотези історичного розвитку української мови провідних науковців, хронологічні етапи поділу історії української літературної мови. Предметом - зміни хронологічних меж етапу НУМ і увиразнення його підперіодів. Попередниками у дослідженні окремих питань проблеми - передусім періодизації історії української літературної мови - можна назвати С. Хваткову, Г. Онуфрієнко. Основою ПІУЛМ, безперечно, є концепції походження української мови. Звернено увагу на дві основні концепції зародження і розвитку української мови, подано гіпотези історичного розвитку української мови провідних науковців, найважливіші періодизації учених-славістів. Проведене дослідження свідчить про зміну хронологічних меж етапу НУМ і про його козацьку, новоукраїнську та сучасну добу. Нова українська мова, вважаємо, розпочинається з канцелярії Богдана Хмельницького, адже мова ділової документації, в основі якої лежить південно-східний діалект, близькадо народнорозмовної. Листи-універсали - це неперевершені зразки української мови: всього 3 % лексики становлять церковнослов'янізми, 7 % - полонізми і 90% - українські слова. Історія української літературної мови давня і надзвичайно цікава історичними витоками, прадавніми коренями з праслов'янської мови, але як об'єктивна система українська мова почала інтенсивно формуватися з IX cт. Глибинною і науково обгрунтованою є 5-ти етапна класифікація на основі фонологічних змін Ю. О. Карпенка, яка починається з праслов'янської мови і закінчується новою українською мовою (ХIХ - ХХ ст.).

Викладено результати новаторського дослідження, у якому поєднано два підходи до вивчення мовотворчості письменників: із погляду історії української літературної мови та комплексного ареалогічного прочитання мови їх доробку. Вперше в лінгвоукраїністиці з'ясовано стан вивчення мови Поділля кінця XIX - початку XX ст., визначено роль окремого мовно-культурного регіону (ареалу) в розвитку загальнонаціонального літературного стандарту. Опрацьовано рукописи, автографи, першодруки С. В. Руданського, А. П. Свидницького та М. М. Коцюбинського, схарактеризовано мову цих джерел, а також мову фольклорних та етнографічних записів із Поділля в контексті розвитку української літературної мови. Констатовано, що основною діалектною базою для мови цих письменників був подільський говір південно-західного наріччя. Зазначено, що автографи, у яких збережені діалектні риси, послугували досить важливими джерелами у вивченні їх ідіолекту, оскільки в опублікованих значно пізніше творах ці риси здебільшого знівельовані свідомим утручанням видавців. Простежено характер відображення лексичних одиниць із художніх текстів С. В. Руданського, А. П. Свидницького та М. М. Коцюбинського в лексикографічних працях.

Цілісно досліджено становлення назв посуду, столового начиння та меблів як важливого складника лексикону української мови. Проаналізовано назви посуду праслов’янського походження, що активно функціонували в попередні періоди та вживані й у сучасній українській мові. З’ясовано наповнення лексико-семантичних груп назв посуду, столового начиння та меблів, окреслено джерела їх формування, констатовано перевагу питомих лексичних та словотворчих засобів. Простежено семантичний розвиток назв цих лексико-семантичних груп, зокрема зміни в їхніх лексичних значеннях, вихід з ужитку деяких слів або перехід до пасивної лексики чи говірок.

Зауважено, що це дослідження перше в українському мовознавстві, у якому взаємини між мовою і людиною, мовою і нацією, мовою і державою розглянуто в онтологічно-діяхронному розтині: мова не лише передумова буття людини і суспільства - вона основа його творення упродовж століть (від XI до середини XIX століття). Акцентовано, що унікальність і феноменальність української ситуації у тому, що не держава стояла на сторожі мови, а мова забезпечила собою всі можливості для відродження нації та держави. Цей феномен криється у метафоричному визначенні мови як "краси і сили". "Краса" - це найвідкритіишй звуковий бік мови, а "сила" - це її суспільно-креативна роль в українському націє- та державотворенні. Краса і сила мови - це те, що "двигнуло з упадку ту масу, якій, бачилося, не було рятунку" (І. Франко).

Досліджено етнолінгвістичні витоки формування топоніміки північної Донеччини, її регіональні особливості; виявлено, що чимало таких мовних одиниць є тюрськими за походженням; з'ясовано, що топонімні номінації цієї частини Слобожанщини є архаїчним й усталеним прошарком лексики, де "законсервовано" цілісну лінгвоетногеографічну історію аналізованих теренів. Етнолінгвістичне вивчення цього краю, за умови комплексного наукового підходу із залученням етнологічної та мовознавчої інформації, уможливить спростування тверджень деяких сучасних політиків і фальсифікаторів щодо формування території метафоричного Дикого поля як регіону, начебто розпочатого лише в XVII ст. під контролем Московії. Топоніміка вирізняється здатністю "консервувати" цілісну лінгвогеографічну історію відповідних теренів, що може посприяти вирішенню численних питань української етнології, слов'янської етимології, етнонімії тощо. Кожен етнос, проживаючи тривалий час на певній місцевості, номінував власні поселення, річки, озера, урочища тощо з притаманною лише йому мотивацією. Племена й народності зазвичай не послуговувалися чужою топонімікою. Вочевидь, нові народності, що приходили на місце колишніх, не завжди сприймали незрозумілі та незвичні назви й переважно змінювали їх. Якщо ж вони були близькими чи співіснували певний час або ж витіснення відбувалося поступово, то прибульці встигали звикнути до вже наявних топонімів. Географічні назви (принаймні більша їх частина) північної Донеччини не змінювалася впродовж століть. Досліджено походження таких топонімів: гідронімів Тор, Макатиха, Гола Долина, Сіверський Донець, Казенний Торець; ойконімів, похідних від гідроніма Тор (с. Красноторівка, с. Верхньоторецьке, с. Торецьке, м. Краматорськ), мотивацію назви с. Маяки, ороніма Карачун. У топонімних номінаціях північної Донеччини зафіксовано не лише інформацію про певну місцевість, а й історичні, етногеографічні, культурні й ментальні ознаки народностей, які тут проживали. Гідроніми досліджуваного регіону вирізняються усталеною граматичною формою, семантикою і, насамперед, мотивованістю.

Проаналізовано склад чоловічих і жіночих особових імен м. Тернополя другої половини ХХ сторіччя, джерелом яких стали актові записи і журнали видачі свідоцтв про народження архіву міського відділу реєстрації актів громадського стану Тернопільського міського управління юстиції; визначена статистична організація складу імен ХХ сторіччя.

Виявлено склад назв частин тіла людини і тварини від праслов'янського періоду розвитку української мови до середини XX ст. З'ясовано межі власне соматичної лексики. Уточнено принципи класифікації соматичних найменувань, описано їх семантику, етимологію та словотвірну структуру. Окреслено тенденції розвитку соматичних назв у лексичній системі української мови першої половини XX ст. Установлено, що праслов'янська мова мала досить розгалужену систему найменувань частин тіла. У пам'ятках і словниках XI - першої половини XX ст. найбільш представленими були групи сомонімічних, остеонімічних, сенсонімічних і неоплазмонімічних назв. Із кінця XVIII ст. починають активніше виформовуватися назви внутрішніх органів, кровоносної та м'язової систем. Зазначено, що поповнення соматичної лексики відбувалося трьома шляхами: морфологічне словотворення, семантична деривація та запозичення. Інтенсивний розвиток медичної термінології зумовив також зворотній рух у бік спроб дібрати власне українські відповідники до чужомовних лексем. Однак історичні процеси 30 - 70-х рр. XX ст. спричинили поступовий занепад питомої української термінотворчості.

Вміщено книгознавчі дослідження на різноманітні теми, зокрема: знахідки реставраторів в оправах і на форзацах стародруків; рідкісні віденські видання XVI ст. одного з першодрукарів Петра Мстиславця. Розкрито полімовність українських стародруків та самобутність народної української мови на початку XIX ст. Викладено українські видання у Чехословаччині 1919-1930 років. Увагу приділено рідній мові і книзі у контексті збереження самобутності українців у Канаді. Оцінено унікальність колекції та діяльність Українського національного музею в Чикаго і надано погляди на двомовність в Україні відомого еміграційного письменника видавця Ігоря Костецького. Розглянуто діяльність Української видавничої спілки у Вінніпезі, життєвий шлях і мистецький феномен родини Саєнків тощо.

Запропоновано працю, яка має на меті змоделювати комунікативну ситуацію усного міжсімейного спілкування українсько-російських білінгвів. Надано загальну характеристику мовленнєвої міжсімейної комунікації; виявлено основні риси комунікативної поведінки членів різних родин з урахуванням екстралінгвальних чинників; з'ясовано особливості міжсімейного спілкування в умовах українсько-російської двомовності.

Висвітлено питання угорсько-українських зв’язків, а саме: мовної інтерференції і мовознавчих контактів, зокрема етимології гунгаризмів, поширених у західноукраїнських говорах, пам’ятках староукраїнської мови, лексикографічних працях, творах художньої літератури. Охарактеризовано історію українського мовознавства в Угорщині, подано бібліографію праць з українського мовознавства окремих авторів, проаналізовано українсько-угорські та угорсько-українські словники. Дослідження такого роду виконане в угорському та українському мовознавстві вперше. Монографія адресована для мовознавців - науковців, викладачів, студентів, а також для широкого кола філологів.

Здійснено, на матеріалах пам'яток різних стилів і жанрів, діахронічне вивчення усіх морфологічних засобів передачі демінутивності та гіпокористичності, з'ясовано походження кожного форманта, визначено його продуктивність, час зміни активності, на різних етапах функціонування української мови. Запропоновано застосувати результати дослідження в теоретичних працях з історії української мови та словотворення, історичних, семасіологічних, етимологічних дослідженнях, вузівських курсах з історії української мови, при укладанні словників.

Мовна палітра ранньомодерної Гетьманщини була доволі розмаїтою і включала канцелярську українську ("проста мова"), латину, польську, російську, старослов'янську, розмовну українську мови. На кожну з них покладалися свої функції. Поряд з уявленнями про власні територію, етногенез, картину минулого, пантеон героїв та антигероїв, мова в Гетьманщині XVII - XVIII ст. також була важливим фактором ідентичності. Мета роботи - аналіз функціонування мов/мови в Гетьманщині, виокремлення їх функції та сфери вжитку, визначення мови як маркера ідентичності спільноти/спільнот, що мешкали на її теренах. Методологія дослідження базується на деконструкції текстів - актових і наративних, які побутували в Гетьманщині впродовж означеного періоду. Наукова новизна полягає в комплексному дослідженні значного масиву текстових джерел, що дало змогу реконструювати мовну ситуацію в Гетьманщині, визначити особливості мовного фактора як маркера ідентичності. Висновки: розмежовуючи сфери вживання різних мов у Гетьманщині, ми бачимо їх використання як прямий або опосередкований конструкт ідентичності. Кожна з них займала властиву їй функціональну нішу, саме існування яких було проявом ідентичності соціуму, що проживав у межах Гетьманщини.

Здійснено комплексне історико-лінгвістичне дослідження семантичних та функціонально-стилістичних особливостей лексем XIV - XVI ст. на позначення емоцій та емоційних станів людини. Проаналізовано поняттєво-категоріальний апарат дослідження, подано огляд рукописних та друкованих писемних пам’яток зазначеного періоду, висвітлено роль мовотворчої діяльності давніх авторів під час становлення та розвитку української мови XIV - XVI ст., з’ясовано значення міжмовних контактів для формування словникового фонду. Розглянуто теоретико-методологічні аспекти історико-лінгвістичних досліджень, основні принципи й підходи до вивчення мовних одиниць на позначення емоцій та емоційних станів людини, центральні положення структурної організації лексики, семантичні процеси, які мали місце в зазначений період. Окрему увагу приділено лексичній синонімії та стилістичним фігурам. Уточнено етимологічні витоки, змістову ємність, функціональне навантаження й стилістичні характеристики мовних одиниць. Репрезентовано лінгвоодиниці, що відзначаються крайньою епізодичністю, тобто реверберовані; у староукраїнських писемних пам’ятках ХІУ - ХУІ ст. виявлено лексеми, які не потрапили до реєстрової частини історичних словників.

Проведено комплексне дослідження історії загальних назв осіб жіночої статі, у якому з'ясовано проблеми історичного становлення фемінітивів української мови, застосовано методику лексичного, словотвірного, функційно-стилістичного аналізу, діахронного та синхронного підходів, обґрунтовано низку спеціальних лінгвістичних понять і термінів. Схарактеризовано категорію жіночості від витоків до виникнення власної писемності, простежено її у взаємозв'язку з розвитком граматичних категорій особи, істоти та роду. Виявлено фемінітиви індоєвропейського походження. Проаналізовано непохідні та похідні назви жінок, що сформувалися у праслов'янський період і збереглися в українській мові. Системно досліджено фемінітиви давньоукраїнської, староукраїнської, нової та сучасної української мови, відзначено їх лексико-семантичні, структурно-словотвірні і функційно-стилістичні ознаки, статичні та динамічні явища на кожному історичному етапі. Встановлено закономірності розвитку фемінітивної підсистеми української літературної мови. Представлено історичний словник фемінітивів української мови як джерельну базу та результат лінгвістичного аналізу. Відзначено, що пропоноване дослідження дає змогу усвідомити своєрідність вияву категорії жіночості як власне лінгвального феномена, а також як ареального, соціолінгвістичного, лінгвокультурологічного явища.

Уперше в українському мовознавстві досліджено лексикографічні джерела, які зафіксували не лише народнорозмовну, а й книжну лексику творів письменника, зокрема номінації, пов'язані з поширенням суспільно-політичних, соціально-культурних ідей, актуальних для української інтелігенції того часу – українофілів, народників, націоналів, космополітів. Проаналізовано в лінгвокогнітивному аспекті концепт ІНТЕЛІГЕНЦІЯ, охарактеризовано лексико-семантичну структуру метафор на позначення внутрішнього стану людини, що засвідчують психологізацію художньої оповіді, змодельовано за художніми текстами І. С. Нечуя-Левицького мовний образ Києва другої половини ХІХ – початку XX ст.

Уперше в українському мовознавстві на широкому матеріалі з'ясовано особливості словозміни в українській редакції церковнослов'янської мови кінця XVI - XVII ст. порівняно зі старослов'янською мовою та українською цього часу. Виявлено й описано морфологічні норми української редакції церковнослов'янської мови досліджуваного періоду в тому вигляді, в якому вони представлені у стародруках. Через аналіз зафіксованих варіантів форм з'ясовано тенденції морфологічного розвитку української редакції церковнослов'янської мови кінця XVI - XVII ст. Доведено, що українська мова впливала на формотворення української редакції церковнослов'янської мови досліджуваного періоду. Виявлено чотири різновиди результатів цього впливу: 1) виникнення та (або) поширення нових варіантів традиційних форм; 2) фонетичні (графічні) особливості окремих форм; 3) підтримка тих особливостей у словозміні, які збігалися з українськими; 4) сприяння послідовному використанню форм, що кардинально відрізнялися від українських відповідників і слугували засобами протиставлення церковнослов'янської й української мов. З'ясовано, що вплив української мови відігравав значну роль у формуванні системи морфологічних норм української редакції церковнослов'янської мови кінця XVI - XVII ст. Виявлено, що серед нових варіантів форм в українській редакції церковнослов'янської мови досліджуваного періоду ставали поширеними та набували статусу варіантних норм ті утворення, які були загальноприйнятими (і не мали розмовного або регіонального забарвлення) в українській літературній мові того часу.

На матеріалі, виявленому в писемних пам'ятках XI - поч. XXI ст. різних стилів і жанрів, а також у сучасних діалектах, з'ясовано походження суфікса -чина (-щина) та його варіантів. Досліджено розвиток функцій форманта від найдавніших часів до сучасності. У разі необхідності здійснено зіставлення досліджуваного форманта із його попередником - суфіксом -ина. Визначено специфічні риси словотвірних типів і підтипів дериватів зі згаданими формантами, на основі чого зроблено висновок про те, що функції суфіксів -ина та -чина / -щина у творенні різних дериватів суттєво розійшлися, отже, в українській мові вони функціонують як різні словотворчі засоби.

Досліджено історію появи та поширення в українській мові лексеми "стіл" як назви хатніх меблів. Розглянуто особливості функціювання слова в українській мові від давньокиївського періоду до сучасного етапу та відображення в інших слов'янських мовах, українських діалектах. Описано похідні утворення від нього та назви елементів столу як свідчення затребуваності та значного поширення лексеми "стіл", її дериватів і демінутивів.

Досліджено особливості функціонування церковнослов'янської лексики у світських пам'ятках різних жанрів та стилів XVI - XVIII ст., що увійшли до джерельної бази українських історичних словників, зокрема "Словника української мови XVI - першої половини XVII ст.", "історичного словнику українського язика" за ред. Є. Тимченка та їх картотеках. Основну увагу звернено на специфічні ознаки, що вирізняють церковнослов'янізми з-поміж інших слів. Також виділено основні тематичні групи лексики, що творять церковнослов'янські запозичення.

Розглянуто проблему взаємозв'язку змін у словотворенні та змін у лексичній системі української літературної мови середини XIX початку XXI століття. Словниковий склад мови є тим елементом мовної системи, який найбільше реагує на всі важливі події суспільного життя. Зміни у суспільному житті призводять до появи реалій, які потребують найменувань. Крім екстралінгвістичних, існують також інтралінгвістичні чинники змін словникового складу. Звернено увагу на ряд змін у системі словотворення, викликаних змінами словникового складу української літературної мови середини XIX початку - XXI століття.