Розглянуто актуальний стан літератури, яку маргіналізував бум сучасних мас-медіа та вільний ринок. Три аспекти постмодерного світогляду - дегуманізація мистецтва, деієрархізація та множинність правди, утрата харизми автора - зумовили тривалу кризу в пострадянських літературах, однак у ширшому контексті також у суспільних відносинах та громадській думці. Продовження цієї кризи забезпечує застосування технологій, спрямованих на продукування постправди. У сучасному світі література не є вповні відповідальною за кризовий стан суспільства, проте її причетність до цього явища безумовна. Проаналізовано приклади заангажованості літератури в ідеологічні конфлікти та в пропагандистську риторику. Спостереження за новинками російської, української та білоруської літератур дає добрий матеріал для дослідження постправди в їх східноєвропейській модифікації.

Досліджено питання про визначення постпостмодерністських рис у романах, що репрезентують сучасний літературний процес Великої Британії. Наголошено на методологічних колізіях, що виникають під час вивчення сучасного літературного процесу з огляду на намагання літературознавців екстраполювати ключові явища постмодернізму на літературу, що прийшла на зміну цьому культурно-історичному періоду. Визначено, що на сучасному етапі функціонування літератури доцільно говорити передусім про зміни, що стосуються світоглядних і філософських параметрів роману, відповідно, характеристики постпостмодернізму доцільно виявляти не на поетологічному, а на світоглядному рівні шляхом аналізу мотивно-проблемних і тематичних комплексів, репрезентованих у художніх творах. Окреслено стильову специфіку постпостмодерністського роману, детерміновану прагненням персонажів вийти на рівень осмислення реальності з раціональних позицій, які уможливлюють пошуки істини й трансцендентних сенсів. Визначено стратегії реактуалізації позитивістського мислення в сучасних британських романах, персонажі яких виявляють сцієнтистський підхід до сприйняття реальності, власного тіла, ідентичності, мислення тощо. Схарактеризовано принципи конструювання постпостмодерністського художнього наративу шляхом залучення до нього фактологічного матеріалу (щоденникові, енциклопедичні записи, нотатки, спогади та ін.), покликаного інтенсифікувати шукання персонажів у площині сенсів, а не лише задля гри, властивої постмодерністським наративам. Запроваджено дискусію з дослідженням І. Кропивко щодо недоцільності розглядати сучасний літературний процес у категоріях постпостмодернізму. Окреслено новітні філософські дослідження ("The Routledge companion to twenty-first century literary fiction", дисертація О. Павлова), у яких здійснено спробу систематизувати різні напрями, що визначають епістемологічну основу постпостмодернізму. Обгрунтовано потребу сучасної теорії літератури послуговуватися визначенням літературних явищ після 2000-го р. в категоріях постпостмодерністської парадигми.

Досліджено питання про визначення постпостмодерністських рис у романах, що репрезентують сучасний літературний процес Великої Британії. Наголошено на методологічних колізіях, що виникають під час вивчення сучасного літературного процесу з огляду на намагання літературознавців екстраполювати ключові явища постмодернізму на літературу, що прийшла на зміну цьому культурно-історичному періоду. Визначено, що на сучасному етапі функціонування літератури доцільно говорити передусім про зміни, що стосуються світоглядних і філософських параметрів роману, відповідно, характеристики постпостмодернізму доцільно виявляти не на поетологічному, а на світоглядному рівні шляхом аналізу мотивно-проблемних і тематичних комплексів, репрезентованих у художніх творах. Окреслено стильову специфіку постпостмодерністського роману, детерміновану прагненням персонажів вийти на рівень осмислення реальності з раціональних позицій, які уможливлюють пошуки істини й трансцендентних сенсів. Визначено стратегії реактуалізації позитивістського мислення в сучасних британських романах, персонажі яких виявляють сцієнтистський підхід до сприйняття реальності, власного тіла, ідентичності, мислення тощо. Схарактеризовано принципи конструювання постпостмодерністського художнього наративу шляхом залучення до нього фактологічного матеріалу (щоденникові, енциклопедичні записи, нотатки, спогади та ін.), покликаного інтенсифікувати шукання персонажів у площині сенсів, а не лише задля гри, властивої постмодерністським наративам. Запроваджено дискусію з дослідженням І. Кропивко щодо недоцільності розглядати сучасний літературний процес у категоріях постпостмодернізму. Окреслено новітні філософські дослідження ("The Routledge companion to twenty-first century literary fiction", дисертація О. Павлова), у яких здійснено спробу систематизувати різні напрями, що визначають епістемологічну основу постпостмодернізму. Обгрунтовано потребу сучасної теорії літератури послуговуватися визначенням літературних явищ після 2000-го р. в категоріях постпостмодерністської парадигми.

Предметом рефлексії автора статті є вичерпаність постмодернізму - філософської доктрини й естетичної практики. У контексті сучасної української культури, що важко виходить із колоніальної залежності, постмодернізм не став універсальним явищем. Він з'явився в 1986 - 1991 рр. як відповідь на популярний на Заході світогляд. Згасання постмодернізму автор пов'язує з подіями 2013 - 2014 рр., коли українська культура й суспільство перейшли в нову фазу існування. Українські інтелектуали вдаються до критики постмодернізму (Т. Гундорова, О. Забужко). Література повертає собі авторитет як суспільно заангажована інституція.

Розглянуто питання становлення, розвитку та специфіки неореалізму початку XX ст. на матеріалі теоретичних і критичних праць минулого та сучасного століття. Увагу приділено своєрідності співвідношення філософії неореалізму з неореалістичними проявами в літературній творчості. Висловлено позицію щодо вагомості неореалістичного впливу на розвиток художньої творчості.

Досліджено національні (англійський, російський, український, із вибірковим залученням – французького, польського, німецького) варіанти романтичного орієнталізму як типологічно-подібні та водночас оригінальні літературні явища, сформовані за ідентичними складниками імагологічної парадигми. Описано чотири види імагопозиції щодо Східного та відповідні моделі орієнталізації – паломницька, мандрівна, наукова, невільницька. Виявлені ключові імагеми таких різновидів геокультурного імаго Романтизованого Східного, як Єгипетське, Індійське, Кримське, Степове. Проаналізовані прийоми декорування Східного, які стали засадничими для наступних форм декораційного імаго – "умовної", "казково-міфологічної", "алегорично-символічної", "інтерпретаційної". З’ясовані особливості романтизації типово орієнтальних перцепцій: "Схід – екзотика", "Схід – Своє", "Схід – Прасвоє", "Схід – небезпека". Висвітлено специфіку етнографічно-антропологічних імагем "єгипетського характеру" та "кримськотатарського характеру", етнотипів "Клеопатра" й "хан Гірей", фемінних імагем Гаремного ("невільниця", "фаворитка"), провідних релігійних імагем Мусульманського ("Аллах", "Магомет")

Підсумовано багаторічні студії з культури українсько-польського пограниччя, специфіки становлення та розвитку "української школи" в польській літературі XIX ст. Проаналізовано творчість письменників у контексті етноімагології, творення національних характерів та образів "свого" й "чужого". З'ясовано стан проблеми в науковій літературі та значущість українсько-польського діалогу в добу глобалізації. Подано інформацію про творчість Т. Падури, М. Чайковського, М. Грабовського, Ю. Словацького та А. Коженьовського. Увагу приділено українському фольклору та демонології в поезії О.-К. Грози. Досліджено історичні та фольклорні мотиви у творах П. Свенцицького.

Визначено складові імагологічної парадигми. Наведено дефініції нововведених термінів ''імагологічна позиція (імагопозиція)'', ''геокультурне імаго'', ''декораційне імаго'', ''імагемосемантика'' . Розкрито зміст понять ''імагологічна парадигма'', ''національний імідж Романтизованого Східного'', ''імагологічна точка зору'', ''імагопоетика''. Вивчено паломницьку, мандрівну, наукову, невільницьку імагопозиції щодо Східного та відповідні моделі орієнталізації Східного. Виявлено ключові імагеми таких варіантів геокультурного імаго Романтизованого Східного, як Єгипетське, Індійське, Кримське та Степове. Досліджено декораційні імаго: ''умовне'', ''казково-міфологічне'', ''алегорично-символічне'', ''інтерпретаційне''. Описано ''східний характер'' єгиптян і кримських татар, виокремлюючи стрижневі етнографічно-антропологічні імагеми. Висвітлено основну фемінну імагемосемантику (''невільниця'' та ''фаворитка'') англійського, російського та українського Романтизованого Гаремного. З'ясовано типологічні схожості й відмінності між західноєвропейською (англійською, французькою, німецькою) й східноєвропейською (російською, українською, польською) моделями романтичного орієнталізму.

Розглянуто проблему термінологічного наповнення понять неореалізм/новий реалізм у радянській літературознавчій парадигмі. Зроблено висновок про перерваність теоретико-критичного та художнього неореалістичного дискурсу в часи СРСР, виокремлено його основні етапи: перший (кінець 1920-х - початок 1930-х рр.) характеризується розмаїттям неореалістичних теорій, пов'язаних зі специфікою трансформацій реалізму в модерній мистецькій парадигмі та з особливостями розвитку "пролетарської культури"; другий (друга половина 1930-х-1950-ті рр.) визначається взаємонакладанням термінів "новий реалізм", "соціалістичний реалізм"; третій (1960 - 1980-ті рр.) ознаменований поширенням концепції "соціалістичного реалізму без берегів".

Досліджено художню систему українського неореалізму, яку розглянуто як течію модернізму, котра актуалізує реалістичний тип творчості. Обгрунтовано правомірність розгляду прозової творчості письменників "Ланки" як зразка неореалізму. На матеріалі художніх творів представників цієї літературної групи розкрито їх поетично-стильову техніку та художній світ неореалізму. Зокрема, звуженість часопростору, психологізм, затінений наратор, гносеологічний та ідеологічний типи побудови оповіді трактуються як естетичні домінанти неореалізму. На підставі порівняння його художніх моделей та інших проявів реалістичного типу творчості в українській літературі XX ст. доводиться, що розвиток цієї течії модернізму було штучно перервано у 1930-х рр. і його вплив на вітчизняну літературу лишився значною мірою нереалізованим.

Окреслено специфіку текстуального простору постмодерністського наративу в межах поетики спонтанності, уточнено дефініції основних понять постмодерністської поетики. Визначено, що ключовими поетикальними засобами та прийомами постмодерністського наративу є наративна ризома, трансформовані оповідні техніки потоку свідомості, "начерку", імажизму, гіпертекст, оцифрована текстуальність, які в межах спонтанного письма створюють наративний хаос, квазіреальність, та безкінечні мовні імпровізації. Простежено й охарактеризовано етапи становлення американської постмодерністської прози малої форми у поетологічному аспекті.

Описана специфика текстового пространства постмодернистского наратива в рамках поэтики спонтанности, уточнены дефиниции основных понятий постмодернистской поэтики. Определено, что ключевыми средствами и приёмами постмодернистского наратива являются наративная ризома, трансформированные наративные техники потока сознания, "начерка", имажизма, гипертекст, цифровая текстуальность, которые в рамках спонтанного письма создают наративный хаос, квазиреальность и бесконечные языковые импровизации. Исследованы этапы становлення американской постмодернистской прозы малой формы, дана характеристика каждому из них.

The article focuses on specific features of textual space of postmodern narrative and on definitions of basic notions of postmodern poetics. It is proved that the key poetic means and devices of postmodern narrative are narrative rhizome, transformed narrative technics, hypertext, digitised textuality, which in the process of spontaneous writing lead to narrative chaos, quazireality and language improvisation. The research also traces stylistic means and compositional devices typical for American short story as a literary genre, viewed from their evolutionary perspective within three consecutive periods in its development − prepostmodern, postmodern, and postpostmodern.

Розкрито ключові характеристики героя модерністського художнього світу за методологією теорії фікційних світів. Проаналізовано онтологічний статус персонажа, сконструйовано модель творення та відтворення художнього світу досвідом автора та реципієнта через персонажа як основного рефлектора. Простежено структуру внутрішнього світу модерністського героя, визначено його домінантні підсвіти та охарактеризовано стосунки персонажа зі своєю текстуальною реальністю й іншими учасниками фікційної дійсності. Охарактеризовано мотиваційну та інтеракційну моделі героя у порівнянні з героями попередніх стильових епох - романтизму та реалізму. Проаналізовано основні наративні модальності модерністського художнього світу та рівень адаптивності до них героя, визначено домінантні характеристики кластерів персонажів художнього світу українського літературного модернізму та простежено динаміку руху героя під час інтеракції з іншими персонажами фікційної дійсності.

Порушено проблему функціональності емблематичних моделей в поетиці бароко. Емблематична форма трактується як домінанта сигніфікативного мовлення культури 17 - 18 ст., що проявляється в літературній, релігійній, освітній сферах. Структуральна взаємодія візуального та вербального компонентів редукована в особливому риторичному типі, що став основою смисловираження для багатьох барокових поетів.

Розглянуто специфіку жанрової дифузії в постмодерних текстах, що проявляється через процеси деканонізації та синтезу жанрів, генологічної мішанини, сталості/змінності, еластичності та гнучкості жанру як ключових характеристик для реалізації взаємопроникненя та взаємоперетікання жанрів.

Вперше на підставі принципів нелінійного літературознавства виявлено сутнісні особливості українського літературного експресіонізму як відкритої самоорганізованої системи, що, виходячи за межі стильової тенденції, засвідчує певний тип світобачення письменства. Вдосконалено теоретико-історіологічний інструментарій, категоріальну основу архетипної методики експресіонізму в особистішому, містичному та трансляційно-комунікативному аспектах літератури. Набула подальшого розвитку ідея Наталі Шумило про екзистенційно-архетипну модель національного варіанту експресіонізму, теза про його первинно-субстанційне, феноменологічне підгрунтя.

Вивчено історико-теоретичні засади експресіонізму та його української модифікації. Охарактеризовано протоекспресіонізм в історії української літератури. Визначено потенційні можливості експресіоністичного стилю А. Тесленка. Розглянуто локалізацію експресіонізму в історико-літературному просторі України 1920-х рр. Проаналізовано тенденційний натуралізм "Блактного роману" Г. Михайличенка. Досліджено "імресіоністичний експресіонізм" прози М. Хвильового. Проаналізовано експресіоністична репрезентація західноукраїнського журналу "Вікна" 1930-х рр. Приділено увагу експресіоністичній меритократії другої половини ХХ - початку ХХІ ст. Обгрунтовано експресіоністичний горизонт можливостей збірки "Бермудський трикутник" І. Римарука.

Проаналізовано сутність методологічних і культурологічних домінант епохи постмодернізму. Дискусії про постмодернізм та його репрезентацію в культурі залишаються актуальними протягом багатьох років. Наголошено, що сучасна культура може постати лише на межі розвитку традиційної й новаторської тенденцій, а справжній культурний смисл сьогодення слід убачати в діалозі культур.

Розглянуто неореалізм як перехідне/межове/"відкрито-закрите" (У. Еко) художнє явище; як грунтовану на новітніх філософських концепціях модерну (з 1980-х рр. - постмодерну) стильову тенденцію, котра засвідчила вияв у літературі ХХ ст. реалістичного типу творчості і спирається на притаманну реалістичній естетиці здатність органічно поєднуватися з поетикально-стильовими елементами модернізму та постмодернізму.

Обгрунтовано продуктивність використання загальної теорії систем як літературознавчої методології, адекватної для дослідження синтетичних теоретично-художньо-соціальних дискурсів. На основі загальної теорії систем представлено формалізм у єдності його літературознавчих, художніх і соціальних проявів. Доведено системність формалізму та запропоновано модель інваріанта системи формалізму на підставі зіставлення російської, української та польської версій. З'ясовано чинники розвитку українського формалізму й описано процеси генезису української версії системи. Виявлено парадигму реалізації українського формалізму. Охарактеризовано варіанти українського формалізму, подано загальну оцінку результативності системи.

Вперше безпосереднім об’єктом дослідження стала типологія жанрових форм роману періоду модернізму. Сформульовано авторські дефініції теоретичних понять. Встановлено жанрові прототипи романних різновидів. Подано жанрові характеристики символістсько-декадентського, імпресіоністського, експресіоністського, конструктивістського, сюрреалістичного, інтелектуального, екзистенціалістського роману. Вперше роман-біографія та роман-антиутопія розглянуті як жанрові різновиди модерністського роману. Удосконалено та набуло подальшого розвитку вчення про структуру роману, його різновиди, жанрові константи та модифікатори.