Актуальность и новизна исследования состоит в интерпретации проблемы национальной специфики австрийской литературы, анализа австрийской драматургии как национального феномена. Анализируя пять национально значимых жанров (народная пьеса, религиозная, пьеса-дискуссия, социально-политическая, историческая), автор показывает, как социальные потрясения ХХ века не только отражались в разных драматургических жанрах, но и, прежде всего, формировали эти жанры, т. е. видоизменяли традиционную драматургическую поэтику. В качестве двигателя этого процесса рассматривается два комплекса факторов: историко-политический и художественный. Автор исследует истоки, суть, тенденции, эволюцию жанровой формы и жанрового содержания. Австрийская драматургия межвоенного 20-летия предстает как процесс художественного освоения магистральных социальных закономерностей эпохи, как развитие жанровых форм из-за изменения жанрового содержания, вызванного, в свою очередь, новизной социального бытия.

У дисертації досліджується проблема жанроутворення в драмі як літературному роді. Жанроутворюючим фактором визнається категорія пафосу як авторської оцінки. Простежується специфіка драми як роду літератури у взаємозв'язку із пафосом та його вплив на визначення типу конфлікту драматургічного твору. Автор пропонує концепцію жанрів драматургічної спадшини М.Булгакова та визначає специфіку жанрів п'єс драматурга у зв'язку із особливостями його світовідчуття, що впливає на пафос творів.

Розглянуто одне з найцікавіших літературних явищ - драматургія обробок. Праця будується на великому і художньо-значущому літературному матеріалі (Софокл, Ж.Ануй, Б.Брехт, Леся Українка) і дає конкретні методичні поради щодо вивчення цього явища в школі.

Розглядається проблема, що стосується типології принципів, прийомів і поетики одного із самобутніх явищ світової літератури - драматургії обробок. З'ясовано, що драматургія обробок є своєрідною літературною макросистемою родового порядку, оскільки вона включає в себе драматургійні обробки, створені як за принципами арістотелівської, так і неарістотелівської драми. При всій різноманітності видових параметрів поетика драматургії обробок має низку стабільних принципів, що визначають її сутність як родового явища.

Досліджено процес зародження і розвитку водевіля в Україні до XX ст. Вперше грунтовно проаналізовано українські водевілі XIX ст., визначено їх художньо-тематичну якість, з'ясовано жанрові ознаки водевіля як окремого виду "малих форм" драматургії.

Досліджено основні аспекти взаємодії міфу і драми. Крізь жанрову архетипну призму розглянуто п'єси В.Босовича, Я.Верещака, В.Чепурина, О.Шипенка, якими репрезентовано українську драматургію 80-х рр. ХХ ст. Окреслено своєрідність художньої реалізації міфопоетичної свідомості драматичного твору, з'ясовано специфіку культурного феномену. Самобутність художньої реалізації міфопоетичної свідомості в українській драматургії "нової хвилі" визначено з позицій ритуально-міфологічної (архетипної) критики, а також компаративного, історико-генетичного і системно-естетичного методів. Виявлено характерні риси індивідуального міфомислення сучасних українських драматургів як національного інваріанту світової міфософської традиції. Досліджено художню типологію, жанрову сутність і категоріальну спорідненість драми і міфу. Визначено параметри драматичного жанру, сформованих у підвалинах міфу і жанрово закріплених через посередництво ритуалу. Доведено, що переддраматургічні форми самореалізації людини - містерія і ритуал - синкретували гру, перевтілення і розвтілення. Розкрито діалектику співвідношень міфу, ритуалу і драми, знайдено жанрові точки їх взаємодії, простежено генезу формування міфопоетичних категорій, якими активно оперує українська драма "нової хвилі". Проаналізовано специфіку використання драмою міфу і ритуалу як продуктивних естетичних моделей. Відзначено, що міфопоетична свідомість і ритуалістична модель драми, поєднуючись, створюють унікальний естетичний конгломерат, в якому по-новому сприймаються міфологічна символіка і видовищні аспекти таїнства.

Досліджено проблеми художнього мислення, пошуки формотворчих засобів, питання поетики окремого твору та творчості загалом, взаємопроникнення різнородових жанроутворень і стилевих виявлень. Проаналізовано драматургічні, епічні та ліричні явища національно-культурного процесу - драми Лесі Українки, Олександра Олеся, Володимира Винниченка, Спиридона Черкасенка, Миколи Куліша, Василя Пачовського, новелістика Василя Стефаника і Василя Ткачука. Визначено своєрідність української релігійної драми та поезії.

У контексті символістської теорії драми розглянуто твори В.Іванова, О.Блока, А.Бєлого, Ф.Сологуба та ін. Досліджено феномен символістської драми на прикладі драматургії А.П.Чехова, модерністського театру, опозиційного символізму.

Досліджено драматургію російського символізму з точки зору символістської теорії драми як мистецтва, тісно пов'язаного з життям та культом. На основі ідентифікації драматичних творів В.Іванова, А.Бєлого, Ф.Сологуба з "сучасною містерією" зроблено висновок про повне підкорення дії дійству в експериментальних фрагментах і компроміс з традицією у всіх інших випадках. Встановлено вплив ідей мистецтва-культу на В.Брюсова та протидію їм у драматургії І.Анненського. Доведено зв'язок еволюції О.Блока з загальним розвитком символізму. З'ясовано теургічний підтекст "ліричних драм", значення циклоутворювальних зв'язків у драматургії О.Блока. Інтерпретовано "Пісню Долі" як спробу подолати кризу символізму та як твір "реалістичного символізму" - драму "Троянда й Хрест". Особливості символістського варіанта нової драми порівняно з чехівським та постсимволістським. Розглянуто функціональні відмінності ігрових прийомів у п'єсах О.Блока, М.Кузьміна, А.Ремізова. Висвітлено залежність ідеї театралізації життя М.Євреїнова від символістських уявлень про життєтворчість.

Досліджено стилістичну роль та особливості авторського передтексту у п'єсах театру абсурду. Показано, що особливості цих п'єс виявляються вже на рівні інтродукційної авторської ремарки та списку дійових осіб. Список містить обмежену інформацію з метою підкреслення ізольованості людини від життя. Інтродукційній авторській ремарці притаманна повна або часткова невизначеність часу та місця подій. Нема ретроспективних і проспективних темпоральних зв'язків. Характерний образ занедбаної напівпорожньої кімнати поглиблює враження внутрішньої спустошеності персонажів. Абсурдність людського існування відображають описи, сконцентровані на фізичних вадах, ознаках старіння, огидливих рисах зовнішності. Серії одноманітних дій створюють враження безглуздості людських зусиль. За допомогою цих засобів закладаються основи реалізації ефекту абсурдності у подальшому тексті.

За матеріалами творчих пошуків європейських та українських драматургів змодельовано парадигму "нової драми". Розглянуто особливості типології та поетики драматургії М.Куліша, які є тотожними європейській новій та новітній драмам. За методами типологічного зіставлення з творами європейських драматургів досліджено структуру драм М.Куліша, її особливі риси та інтенції епізації, параболічності, проблеми самоідентифікації особистості, гротесковості, іманентних драматургічних засобів.

На підставі аналізу творів Ю.Липи, С.Черкасенка, М.Куліша, О.Корнійчука, Ю.Яновського, І.Кочерги, І.Микитенка, А.Головка досліджено розвиток жанрової модифікації української драматургії 1920 - 1930 рр.

Розглянуто питання, що стосуються оригінальної радіоп'єси, зокрема, ролі та значення даного мистецтва, особливості його створення. Розкрито суть поняття оригінальної радіоп'єси як драматичного твору, написаного спеціально і виключно для радіомовлення з урахуванням специфіки утворення звукового образу і технічних особливостей передачі інформації акустичними каналами.

Рассмотрены вопросы, касающиеся оригинальной радиопьесы, в частности, роли и назначения данного искусства, особенностей его создания. Раскрыто содержание оригинальной радиопьесы как драматического произведения, написанного специально и исключительно для радиовещания с учетом специфики создания звукового образа и технических особенностей передачи информации по аккустическим каналам.

На матеріалах світової літератури досліджено художній феномен XX ст. - драму-антиутопію. Вивчено процес її становлення й розвитку в контексті літератури антиутопії, яка виникла внаслідок трансформації антиутопічності, елемента поетики, в антиутопізм, світоглядну категорію, що зумовила зображення в літературі регресивних моделей соціального розвитку. Еволюцію драми-антиутопії показано через розкриття історії літератури антиутопії. Відзначено, що антиутопізм поширений у різних жанрах, формує передумови для виникнення літератури антиутопії. Антиутопію розглянуто як жанр синтетичний, якому притаманні риси позитивної утопії та сатиричної літератури, розквіту якого сприяв бурхливий розвиток науково-фантастичної літератури. В двох аспектах - типологічному та поетичному вивчено драму-антиутопію. Різниця в проблематиці й формах художнього втілення дозволяє виділити в ній тенденції - негативну драму-утопію та ілюзорну драму-антиутопію, внаслідок взаємодії яких виникає дифузна форма драми-антиутопії. Досліджено поетику драми-антиутопії у зіставленні з романом-антиутопією, різновидом інтелектуального роману, а також шляхом визначення її родових рис.

Проаналізовано генезу жанрової специфіки "драми для читання", висвітлено особливості рецепції, а також взаємовплив "драми для читання" та театру. З'ясовано, що її головна ознака - відсутність зовнішньо вираженої дії. Досліджено поетику цього драматичного різновиду в аспекті його жанрових форм та композиційних прийомів. Визначено, що "драми для читання" слід розділяти на ліризовані, епізовані та драми-переробки, як правило, з прозових творів. Головними структурними чинниками, за якими п'єса трактується як "драма для читання", є монтаж і ремарка як основний, а не другорядний елемент твору.

Висвітлено досвід української авізуальної драматургії тридцятих років ХХ ст. Переосмислено суперечливі положення теорії радіоп'єси, що спричинили конфронтацію різних наукових напрямків. Проаналізовано еволюцію радіодрами з позицій теорії масової комунікації та інженерії знань. Уперше розглянуто жанрову своєрідність радіоп'єс залежно від ступеня абстрагованості втілених у них моделей реальності, що дозволяє на теоретичному рівні зняти суперечність між "акустичною" та "поетичною" концепціями радіомистецтва.

Розглянуто проблематику психологічної драми в українській літературі 1970 - 1980-х рр. та ідейно-естетичні рівні у контексті сьогодення. По-новому проаналізовано п'єси В.Врублевської, О.Коломійця, М.Зарудного, Ю.Щербака, Я.Стельмаха та інших митців, простежено форми та засоби психологічного аналізу, виявлено елементи психологізму як основної засади оновлення змісту драматургічного твору в цілому. Досліджено феномен ліризації як засіб проникнення в духовний світ сучасника, розкриття традицій духовності. Психологізм і ліризацію, які сприяли анулюванню ідеологічних догм соцреалізму, розглянуто як засоби гуманізації, повернення до людини її внутрішнього єства, стосунків зі світом і з собою. Визначено різновиди лірико-драматичних жанрів (лірико-драматична дума, народна дума-драма, лірична комедія, лірична драма, комедія-фарс, повість про любов, повість для театру). Простежено, як прийоми психологізації та ліризації розширюють зображувальні можливості драматичного твору за рахунок уведення до художнього тексту різних форм інакомовлення (притчі, легенди, сну, символіки, персоніфікації тощо).

Розглянуто основні закони нормативної теорії драми. Описано специфічні особливості сценарної майстерності у мистецтві масових свят, публіцистичних та естрадних вистав, шоу-програм, театралізованих концертів.

Рассмотрены основные законы нормативной теории драмы. Описаны специфические особенности сценарного мастерства в искусстве массовых праздников, публицистических и эстрадных спектаклей, шоу-программ, театрализированных концертов.

Висвітлено історію бунту натуралістів у Франції проти стилістики традиційного театру. Розглянуто аспекти творчості постановників А.Антуана, О.Брама, Дж.Грайна, Г.Гренвіля-Баркера, В.Немировича-Данченка та К.Станіславського. Охарактеризовано початки Ірландського драматичного руху, а також творчість провідних режисерів та критиків, які працювали в стилістиці реалістичного театру в США після Беласко. Простежено тяжіння до традиції в роботах Т.Вільямса й А.Міллера в США, Дж.Осборна й Е.Бонда в Англії.

Освещена история бунта натуралистов во Франции против стилистики традиционного театра. Рассмотрены аспекты творчества постановщиков А.Антуана, О.Брама, Дж.Грайна, Г.Гренвиля-Баркера, В.Немировича-Данченко и К.Станиславского. Охарактеризованы начала Ирландского драматического движения, а также творчество ведущих режиссеров и критиков, работавших в стилистике реалистического театра в США после Беласко. Прослежено тяготение к традиции в работах Т.Вильямса и А.Миллера в США, Дж.Осборна и Э.Бонда в Англии.

В контексті художніх напрямків романтизму та неоромантизму досліджено масив історичної драматургії І.Карпенко-Карого: драму "Бондарівна", комедію-жарт "Паливода XVIII століття", мелодрами "Лиха іскра поле спалить і сама щезне" та "Гандзя", драму "Мазепа", трагедію "Сава Чалий". Розглянуто прийоми сюжето- та характеротворення, тип драматичного конфлікту. Установлено стильові прийоми експресивної (романтичної) виразності. Визначено роль і місце образу романтичного героя-борця, оборонця народу та вітчизни, осмислено функціонування наскрізної антиномії герой - антигерой у загальній структурі п'єс. Простежено збагачення драматургії формами та засобами психологічного аналізу (елементи неоромантизму), підкреслено роль епічних і ліричних елементів у розширенні зображувальних можливостей драми.