Показано развитие антитоталитарных идей в различных звеньях русского литературного процесса ХІХ и ХХ ст. Проанализированы произведения М.Булгакова, Б.Пастернака, К.Комарова, А.Солженицына, Н.Бердяева, А.Ахматовой, Н.Заболоцкого, А.Тарковского з точки зрения тоталитарных идей. Рассмотрена проблема тоталитаризма в русской драматургии 1960 - 1980 гг., показано ее влияние на сферу сельской жизни (комедия белорусского драматурга А.Макаренка "Таблетку под язык", пьеса башкирского писателя А.Абдуллина "Тринадцатый председатель", пьеса Э.Радзинского "Наш Декамерон"), а также истинное положение рабочего класса (пьеса В.Розова "В день свадьбы", А.Кудрявцева "Иван"). Рассмотрено художественное изображение человека тоталитарного общества в прозе А.Зиновьева, раскрыты аспекты художественного решения темы в творчестве Ф.Горенштейна.

Рассмотрено формирование представлений о врачебной этике на материалах русской классической литературы.

Розглянуто формування уявлень про лікарську етику на матеріалах російської класичної літератури.

Проанализированы процессы художественной рецепции, функционирования и интерпретации образа Б. Хмельницкого в русской литературе романтизма и произведениях разной жанровой природы. Освещена специфика образа в ретроспективных эпизодах и исторических экскурсах прозаических произведений. Рассмотрены вопросы драматургического воплощения образа Б. Хмельницкого. Описаны жанровые формы драматической актуализации исторического образа. Раскрыты историческая основа драматического действия и идейный пафос пьес, особенности драматического конфликта и формы сценического поведения главного героя, роль речевых партий персонажей и дидаскалий в художественном конструировании образа.

Проведено теоретичне й емпіричне дослідження проблеми реконструювання психологічної структури національного характеру у контексті гуманітарної парадигми. З'ясовано, що одним з перспективних шляхів розв'язання даної проблеми є звернення до ненаукового етнопсихологічного знання, що міститься у класичних зразках художньої літератури. Показано можливість трансформації такого знання у наукове на основі ідеї просторово-часового континууму етнопсихологічного дослідження, побудовано відповідну модель дослідницького процесу. Вперше з застосуванням коректних методичних прийомів реконструйовано психологічну структуру українського національного характеру, який реалізується у двох версіях - чоловічій і жіночій. Визначено основні типологічні принципи відтворення надперсональної психологічної структури національного характеру на особистісному рівні.

Уточнено методологію дослідження художнього історизму в сучасному літературознавстві, визначено генезис і філософсько-естетичні засади історичного мислення в російському романтизмі. Встановлено джерела (фолькльорні, літописні, історіографічні) теми Хмельниччини та специфіку їх художніх трансформацій у російській романтичній літературі. Встановлено стильові тенденції та індивідуально-авторські стратегії в художній розробці теми Хмельниччини. Виявлено основні типи сюжетів, їх модифікації та архетипну природу у творах про добу Хмельниччини. Розкрито вплив історизму на структуру образу романтичного героя в російській літературі.

Проаналізовано "київський міф", структура якого визначена статусом міста як сакрального, політичного й культурного центру східного слов'янства і який є в російському романтизмі характерним художнім концептом. Розглянуто його ліро-епічні жанрові вирішення (поема К. Рилєєва "Наливайко", вірш В. Бенедиктова "Киев" та однойменні поезії О. Хом'якова й І. Козлова, вірші П. Єршова "Монолог Святополка Окаянного" і "Смерть Святослава", вірш Ф. Тютчева "Андрею Николаевичу Муравьеву", драматична пародія К. Аксакова "Олег под Константинополем", мотиви київської давнини в поезіях О.К. Толстого; історичний роман М. Загоскіна "Аскольдова могила"). Висвітлено також інтерпретацію "міфу Києва" О. Пушкіним ("Руслан и Людмила", "Полтава" та ін.) і М. Гоголем ("українські" повісті). "Міф Києва" сприяє формуванню романтичного історичного героя з його "нерпавильністю" й психологічною складністю, незалежністю від авторитетів і органічною релігійністю. Воодночас, цей міф сприяє активізації громадянських концепцій романтиків, аж до витіснення традиційного сакрального моменту політичним. Багатство жанрово-стильових вирішень (ліричні, ліро-епічні, романо-епічні й драматичні форми, сатира та пародія) дає підстави для судження про активний перебіг літературного процесу в Росії І половини ХІХ ст., інтенсифікацію літературного пошуку на фоні руйнації класицизму, різноманітність індивідуальних мистецьких відкриттів.

Отмечено, что высокие материнские чувства, образы матери и ребенка в их слитном изображении всегда были в русской литературе и культуре предметом искреннего волнения художника. Рассмотрена эволюция образов материнства и детства в истории русской классической литературы XIX - XX вв., а также особенности воплощения образа матери в новейшей русской литературе, например, в повести П. Санаева.

Відзначено, що високі материнські почуття, образи матері та дитини в їх злитому зображенні завжди були в російській літературі та культурі предметом щирого хвилювання художника. Розглянуто еволюцію образів материнства та дитинства в історії російської класичної літератури XIX - XX ст., а також особливості втілення образу матері в новітній російській літературі, наприклад, у повісті П. Санаєва.

The article deals with the evolution of the characters of maternity and childhood in the history of Russian classic literature of XIX - XX centuries. Also it finds out peculiarities of embodiment of mother’s image in the newest Russian literature, for example, in the story of P. Sanaev.

Впервые на уровне сюжета и системы образов анализируется комедия А. П. Чехова "Вишнeвый сад", поэма А. К. Толстого "Грешница" и зарисовки М. С. Лескова "Легендарные характеры".

Проанализированы особенности восприятия Наполеона в России. Изложены основные аспекты наполеоновского мифа. Исследовано отражение указанного мифа в литературе периода войн 1805 - 1807 гг. и Отечественной войны 1812 г. Определено место Наполеона в творческом мире А. С. Пушкина. Раскрыты особенности романтического и неоромантического истолкования наполеоновского мифа. Охарактеризована реалистическая интерпретация этого мифа.

Вперше характер інтерпретації наполеонівського міфу в російській літературі осмислений як наполеонівський "текст", що є семантичною єдністю різножанрових творів і різностильових явиш та який має свої хронологічні межі, центрального героя та "внутрішній" сюжет. На основі маловідомих матеріалів висвітлено особливості сприйняття Наполеона в Росії та історію вивчення цього феномена в літературознавстві. Охарактеризовано генезу наполеонівського міфу, який відмежовано від легенди. Виокремлено його основні аспекти як "міфу про Спасителя". З'ясовано його особливості як культурного міфу Нового часу. Систематизовано теоретико-методологічні підходи до тлумачення "тексту" як літературознавчої категорії. Наведено хронологічні та семантичні межі наполеонівського "тексту". Виявлено критерії його єдності. Досліджено інтертекстуальні зв'язки всередині "тесту". Визначено основні етапи інтерпретації наполеонівського міфу в російській літературі XIX - початку XX ст. Наведено міфопоетичні риси його романтичного та неоромантичного прочитання. Охарактеризовано форми полеміки з ним і відштовхування від нього у творах російського реалізму та постсимволізму, а також роль і місце цих форм у наполеонівському "тексті" російської літератури. Здійснено реконструкцію особливостей сприйняття наполеонівського міфу в народному середовищі. Досліджено формально-змістові джерела демонізації особистості Наполеона шляхом "підключення" до наполеонівського "тексту" різнорідних документальних свідчень. Вивчено світоглядні проблеми, що виникли в наполеонівському "тексті" XIX - початку XX ст. як смислової структури підвищеної інтелектуальної напруги. Визначено семантичні "вузли", до яких тяжіють усі твори російської літератури, що входять у цей "текст".

Виконано порівняльне дослідження образів самозванців у творах на історичну тематику українських (Г. Квітки-Основ'яненка, П. Куліша) та російських (О. Пушкіна, Ф. Булгаріна, О. Хомякова, О. Шишкова, М. Погодіна) письменників. Специфіку художньої інтерпретації самозванства розглянуто також у контексті європейської традиції.

Уперше в українському літературознавстві здійснено компаративне дослідження дискурсу безумства в аспекті своєрідності художніх методів авторів, звернено увагу на форми його реалізації. Виявлено способи та форми художньо-естетичного синтезу клініки і поетики безумства, подано класифікацію душевних хвороб романтичного та реалістичного дискурсів, прийоми і способи їх белетризації. З'ясовано, що на інтерпретації мотиву безумства у творчості Ч. Р. Метьюріна, В. Скотта, А. Погорєльського, Ч. Діккенса, О. Пушкіна, М. Гоголя, Ш. Бронте, Ф. Достоєвського вплинули біографічні, літературні, наукові, медичні фактори, а також особисті переживання авторів і страх перед безумством, який вони "намагалися подолати" у прозі. Виокремлено певні тематичні феномени-парадигми художніх текстів.

Вирішено проблему типологічної систематизації псевдоморфних персонажів/псевдів, визначальною ознакою яких є радикальна суперечність між їх сутністю та її формальною презентацією/рецепцією, в українській та російській літературах кінця ХVІІІ — першої половини XIX ст. у континуумі європейських традицій. Представлено та концептуально узгоджено ідеї, пов’язані з методологією аналізу, висвітленням питань особливостей, художніх функцій, детермінант, джерел поширення, основних інваріантів феномену, провідних тенденцій наративно-образної конкретизації, факторів популяризації, трансформації в межах обраного для розгляду об’єкта. Доведено перспективи компаративних студій відповідного предмета. Створена типологія демонструє подібність загальнолюдських уявлень, плідні результати культурних зв’язків (особливо яскраво виражені на рівні зіставлення жанрових форм комічного та авантюрно-фантастичного дискурсів) та національну специфіку творчості українських і російських письменників, а також - фундаментальну єдність нової української літератури від самого початку становлення з європейськими традиціями та іманентну їй настанову на образне самовираження народного начала.