Осмислено "діалогічність тексту" в філософсько-християнській традиції.

Досліджено проблему діалогу у її традиційно українських парадигмальних, міжкультурних, суспільно-політичних та екзистенційно-персоналістичних проявах. Проаналізовано теоретико-методологічні підходи щодо проблеми філософського діалогу, розглянуто історію його виникнення. Розкрито значення діалогічного підходу як методу наукового пізнання та морально-етичної основи відповідальності, співпричетності у спілкуванні між людьми та співпереживання з Іншим. Визначено особливості діалогічного пізнання, розкрито специфіку його ролі та проявів у процесі становлення та розвитку української філософської думки. Доведено присутність латентного діалогу у феномені двовір'я як поєднання народної, язичницької традиції та християнської парадигми, на базі якого сформовано українське світосприйняття й ідейне підгрунтя єдності давньоукраїнської спільноти. Досліджено витоки діалогічного мислення в українській філософській культурі, особливу увагу приділено вивченню традиційних ідей "софійності", толерантності та неперервного діалогу народно-оптимістичної, активно-громадянської та аскетично-споглядальної течій у спадщині давньоруських філософів та українських полемістів. На прикладі діалогічного викладу ідей Г.Сковороди та І.Франка доведено присутність двох значень діалогу як методу пошуку загальної істини та кордоцентрично-екзистенційного виявлення істини життя та щастя у самій людині.

Обгрунтовано концептуальні підходи до осмислення феномена діалогічності в межах різних дослідницьких парадигм. Діалогічність визначено як основу розуміння сутності гуманітарного знання та розглянуто як конструкт некласичної епістеміології, що грунтується на досвіді гуманітарного пізнання, під впливом якого переосмислюються епістеміологічні категорії, розуміння об'єкта, а також переглядається поняття науковості пізнання. Діалогічність розглянуто як методологічний принцип можливого синтезу багатомірності когнітивно-комунікативних практик гуманітарного дискурсу.

З'ясовано, що методологічним джерелом діалогічності є розуміння сутності діалогу як рівноправних і паритетних відносин суб'єктів діалогу. Проаналізовано концепції представників філософії діалогу, діалогічний вимір методологічних проектів феноменології, герменевтики, комунікативної філософії. Визначено основне розуміння сутності гуманітарного пізнання, його характеристику, діалогічність розглянуто як конструкт некласичної епістемології, що грунтується на досвіді питання гуманітарних наук, під впливом яких переосмислюються основні критерії. Доведено, що дослідження діалогічності як загально-методологічної основи наукового пізнання уможливлює наявність тенденцій зближення природничо-наукової і гуманітарної методології з підсиленням впливу останньої.

Розглянуто єдність гуманістичних і раціональних спрямувань діалогу у просторі постмодерністських науково-діалогічних інтенцій. Висвітлено питання диверсифікації гуманістичного та наукового діалогу у першу чергу в людиноутверджувальних потенціях науково-діалогічних інтенцій раціональності.

Рассмотрена специфика философствования как единство теоретической рефлексии и наивных форм познавательной деятельности, отражающих жизненный мир субъекта образования.

В свете задач создания толерантного общества и парадигмы образования раскрыт механизм языковой толерантности метода Сократа. Акцентировано внимание на "маевтическом" методе Сократа - методе ведения беседы, достижения истины с помощью диалога. Указано на важнейшую особенность диалога - взаимопонимание участников, толерантных друг к другу, готовых слышать и постичь говоримые собеседником речи и способных приложить усилия к бесконфликтному завершению диалога. Сосредоточено внимание на коммуникативной толерантности Сократа, когда в различных ситуациях диалога он использовал моменты, в которых отчётливо видна необходимость владения языком и соблюдение языковых форм для достижения результатов диалога. Рассмотрен прием маркировки собственных высказываний по ходу диспута, характерный для метода Сократа, которые он вставляет в виде лексических единиц в том случае, когда в коммуникативном процессе складывается ситуация толерантного напряжения. Охарактеризовано речевые маркеры Сократа: маркер новизны, маркер сложности и маркер проверки практикой. Констатировано, что Сократа по праву следует назвать создателем метода взаимообучающего диалога в толерантном, подлинно-человеческом общении.

В контексті завдань створення толерантного суспільства і парадигми освіти розкрито механізм мовної толерантності методу Сократа. Акцентовано увагу на "маєвтичному" методі Сократа - методі ведення бесіди, досягнення істини за допомогою діалогу. Вказано на важливу особливість діалогу - взаєморозуміння учасників, толерантних один до одного, готових чути і усвідомлювати те, про що говориться співрозмовником, і здатних докласти зусиль до безконфліктного завершення діалогу. Зосереджено увагу на комунікативній толерантності Сократа, коли в різних ситуаціях діалогу він використовував моменти, в яких чітко видно необхідність володіння мовою та дотримання мовних форм для досягнення результатів діалогу. Розглянуто прийом маркування власних висловлювань у ході диспуту, характерний для методу Сократа, які він вставляє у вигляді лексичних одиниць у тому випадку, коли в комунікативному процесі складається ситуація толерантної напруги. Охарактеризовано мовленнєві маркери Сократа: маркер новизни, маркер складності і маркер перевірки практикою. Констатовано, що Сократа по праву слід назвати творцем методу взаємонавчального діалогу в толерантному, достовірно-людському спілкуванні.

In the light of the tasks of creating a tolerant society and the educational paradigm, the mechanism of tolerance linguistic method of Socrates. The attention to Socratic method - the method of conducting interviews, the method of arriving at the truth through questions and answers, ie dialogue. Point to the important feature of the dialogue - understanding of participants, tolerant to each other, ready to hear and understand speech spoken conversationalist and can make an effort to end conflict-freedialogue. Concentrated on the communicative tolerance of Socrates, when in different situations, the dialogue he used the moments in which clearly visible need language skills and respect for linguistic forms to achieve the outcome of the dialogue. The reception marking their own statements in the course of dispute, which is characteristic for the method of Socrates, which he inserts in the form of lexical items in the case where in the communicative process is the situation of a tolerant strain, or it seems a possibility. Characterized by verbal markers of Socrates: a marker of novelty, complexity marker and marker test practice.

Досліджено проблему конституювання ідентичності як основоположного феномена культри. Розроблено культурно-онтологічну концепцію діалогової конституції ідентичності, яка по-новому розкриває й онтологічний зміст ідентичності, долаючи попередню домінанту тотожності під час її встановлення та функціональний діапазон діалогу в онтології культури, визначаючи діалог як онтологічно засадний конститутивний принцип ідентичності як феномену культури. Запропонована концепція діалогової конституції ідентичності відкриває новий напрям її філософського та міждисциплінарного дослідження, де перипетії руху виявлення, ствердження та здійснення дещо як ідентичного осмислюються як власний шлях культури. Обгрунтовано, що дещо як ідентичне не підпорядковується імперативу рівності, але суть кінестазіс спряження рухомого, яке стикається у місці зустрічі. Рухомий спокій зустрічі визначено як діалог з такими принциповими компонентами, як межа, боротьба та турбота. Діалог підпорядковується імперативу межі й утверджує своє конституційне верховенство як енергія зіткнення та спряження протилежного. Визначено, що енергією спряження дещо здійснюється як ідентичне.

Досліджено форми існування практичної філософії в урбаністичному просторі. Визначено особливості позаінституціального філософського діалогу у локаціях кафе-філо (kafe-filo). Розглянуто традиції поєднання процедури трапези, дозвілля та філософської бесіди від античності до наших днів. Показано, що феномен давньогрецького симпосіуму та маєвтика Сократа зберігають актуальність, стаючи основою філософської комунікації та співтворчості людей сьогодення. Ретроспективно розглянуто еволюцію арт-кафе від пересічних місць дозвілля до місць розгортання філософського діалогу в поєднанні душевного комфорту учасників, їх інтелектуальної рефлексії та неформальної атмосфери кава-брейку. Описано філософські практики деяких філософів і митців у локаціях кафе-філо, визначено сутність філософського діалогу як комунікативної процедури, побудованої на певних алгоритмах: наявність модератору, логіка і хронометраж основної доповіді, регламентація питань-відповідей, обов'язковість колегіального висновку. На підставі лаконічного аналізу популярних філософських текстів запропоновано ввести додаткові "опорні пункти" для організації філософського діалогу: постанова світоглядних питань, чітке визначення базових дефініцій, виявлення гіпотез і законів, творення чи аналіз існуючих філософських метафор та афоризмів. Обгрунтовано думку щодо природності компіляції академічної філософської мови з практиками художньої та публіцистичної літератури в локаціях кафе-філо, що надає можливості перспективи більшого порозуміння учасників філософського діалогу у процесі пошуку істини. Наголошено на тому, що практична філософія у неформальних міських кластерах здатна реально впливати на мислення людей, ставати каталізатором творчості та пізнання. Показано архетиповий потенціал феномену "європейське кафе" для розвитку вітчизняного філософського та громадянського дискурсу.

Дослідження історії діалогу в розвитку філософського мислення, мови, літератури, у взаємодії культури різних соціальних епох, надає нове розуміння його ролі в розвитку інтелекту і навчанні. В філогенезі розвитку думки кожної історичної епохи діалог розкривається як соціокультурна взаємодія або інтеракція, що змінює її суб'єктів. Суперечливий зв'язок античного діалогу з середньовічним диспутом і діалогізмом відродження в їх протистоянні і спадкоємності розкриває розвиток розумової діяльності в філогенезі. Таке дослідження є основою розуміння онтогенезу інтелектуальних здібностей особистості. Діалог як вид дії містить в собі багатство різноманітних компонентів, які привносяться учасниками, забезпечує їх інтеграцію. Невід'ємний компонент діалогу - формування відповіді під впливом звернення, в якому на першій план виходить конструювання, побудова, вироблення змісту діалогу його учасниками. В діалоговій взаємодії присутні 3 аспекти: інтерактивний, комунікативний, перцептивний. Слово слугує лише посередником у діалогічному середовищі конкретних умов, обставин, соціальних відносин, почуттів, думок, світоглядів мовців. Діалогові відношення не зводяться ані до логічних, ані до лінгвістичних, ані до психологічних чи будь-яких інших зв'язків, бо в них вступають суб'єкти, автори, творці - представники певних суспільних відносин. Навчальний діалог - це не просто обмін репліками між його учасниками, а їх соціальна взаємодія, спілкування, що активізує розумову, емоційну, чуттєву діяльність. Перехід від усного до письмового, від зовнішнього до внутрішнього діалогу та навпаки в навчальному діалозі забезпечує розвиток мислення співрозмовників в процесі вирішення педагогічних завдань.