Визначено умови, принципи й імперативи соціально-гуманітарного пізнання, розглянуто особливості його методологічної культури. Розкрито сутність синергетики як нелінійної наукової парадигми та нового світопізнавального підходу. Проаналізовано методологічні проблеми дослідження політичної трансформації у постсоціалістичних країнах. Висвітлено гуманітарний аспект підготовки фахівців у системі вищої освіти у контексті євроінтеграційного поступу України. Охарактеризовано фактори трансформації філософії соціально-гуманітарного пізнання за умов глобалізації. Досліджено історію становлення філософії гуманітарного знання у новоєвропейський період. Розглянуто процес формування поетичних, морально-етичних і релігійних цінностей у сучасній гуманітаристиці. Проаналізовано аксіологічні аспекти співвідношення фундаментального та прикладного знання. Визначено евристичний потенціал сучасних культурологічних досліджень. Показано значення духовності та творчості як факторів соціально зрілої нації. Доведено соціокультурну цінність філософії як гуманітарної дисципліни. Викладено філософське осмислення наративу постмодерністської доби.

Проанализированы условия, принципы и императивы социально-гуманитарного познания, рассмотрены особенности его методологической культуры. Раскрыта сущность синергетики как нелинейной научной парадигмы и нового подхода к познанию мира. Рассмотрены методологические проблемы исследования политической трансформации в постсоциалистических странах. Освещен гуманитарный аспект подготовки специалистов в системе высшего образования в контексте евроинтеграционного развития Украины. Охарактеризованы факторы трансформации философии социально-гуманитарного познания в условиях глобализации. Исследована история становления философии гуманитарного знания в новоевропейский период. Рассмотрен процесс формирования поэтических, морально-этических и религиозных ценностей в современной гуманитаристике. Проанализированы аксиологические аспекты соотношения фундаментального и прикладного знания. Определен эвристический потенциал современных культурологических исследований. Показано значение духовности и творчества как факторов социально зрелой нации. Доказана социокультурная ценность философии как гуманитарной дисциплины. Рассмотрено философское осмысление наратива посмодернисткой эпохи.

Розглянуто ідею про гуманітарне пізнання як самоосягнення людини та його плюралістичний характер. Проаналізовано головні етапи становлення гуманітарного знання (ГЗ) з урахуванням його контекстів. Висвітлено проблеми наукової легітимізації ГЗ. Увагу приділено епістемно-гуманітарній дослідницькій програмі історицизму.

Рассмотрена идея о гуманитарном познании как самопостижение человека и его плюралистический характер. Проанализированы основные этапы становления гуманитарного знания (ГЗ) с учетом его контекстов. Освещены проблемы научной легитимизации ГЗ. Внимание уделено эпистемно-гуманитарной исследовательской программе историцизма.

Розглянуто аспекти метафізики духу, душі, духовності в історико-філософській ретроспективі, поетичні, етичні, естетичні та сакрально-містичні ціннісні потенції знання, проблеми філософії науки та методології соціально-гуманітарного пізнання, діалектику раціонально-ірраціональної зумовленості духовності, культурологічні та релігієзнавчі виміри духовності. Запропоновано екофеміністичну концепцію жіночої духовності. Показано місце духовності у предметному полі філософії України доби романтизму. Висвітлено духовну спадщину В. Поляномерульського та П. Величковського - видатних діячів українського народу та святих православної церкви. Проаналізовано вплив біблійних пророцтв на свідомість суспільства за умов постмодерну.

Рассмотрены аспекты метафизики духа, души, духовности в историко-философской ретроспективе, поэтические, этические, эстетические и сакрально-мистические ценностные потенции знания, проблемы философии науки и методологии социально-гуманитарного познания, диалектика рационально-иррациональной обусловленности духовности, культурологические и религиеведческие измерения духовности. Показано место духовности в предметном поле философии Украины эпохи романтизма. Освещено духовное наследие В. Поляномерульского и П. Величковского - выдающихся деятелей украинского народа и святых православной церкви. Проанализировано влияние библейских пророчеств на сознание общества в условиях постмодерна.

Здійснено філософський аналіз ролі аксіологічного аспекту в сучасних методологіях гуманітарних наук. Створено аксіологічно організовану епістеміологічну концепцію в сфері гуманітарного знання, яка дозволила обгрунтувати значення творчої діяльності в гуманітаристиці. Проведено компаративний аналіз художніх текстів сучасних класиків світової літератури як реального підгрунтя філософії модерну та постмодерну, доведено їх вплив на тенденції розвитку методології гуманітарних досліджень. Виявлено, що поява нового методологічного інструментарію в межах гуманітарного знання, певним чином, пов'язана зі зростанням ролі аксіологічного фактора (становлення, мети, наслідків дослідження). Обгрунтовано, що без вирішення однієї з найголовніших проблем сучасної філософської освіти - повноцінного діалогу суб'єктів на креативному рівні - суспільство не може розв'язати проблему виховання та розвитку творчої особистості.

Проаналізовано становлення гуманітарного ідеалу науковості, його вплив на інтегративні процеси у сучасній науці та її гуманітаризацію. Ідеал науковості гуманітарного знання розглянуто як синтез філософських уявлень про природу людини, суспільствознавчо-аналітичних описів і пояснень соціальних інтеракцій індивідів і власне гуманітарного осягнення розумом духовних засад людського буття. Розкрито значення в утвердженні наукового статусу гуманітарного знання сцієнтистських, герменевтичних і аксіологічних обгрунтувань. Показано, що конституювання норм його науковості відбувається на підставі ціннісно-смислової специфікації універсально-епістемних критеріїв і взаємодоповнюваності в ньому когнітивного та ціннісного, пояснювального та змістового моментів. Цим забезпечується загальнонаукова ідентичність ідеалу знання про світ людини та його гуманітарну особливість. Значну увагу приділено питанням методологічного потенціалу гуманітарного ідеалу науковості, значущість якого розкрито у контексті актуалізації проблем людини та формування постнекласичної наукової раціональності.

Проаналізовано тенденції до єдності природничого та соціогуманітарного знання на сучасному етапі розвитку наукового пізнання. Висвітлено різноманітні підходи щодо питання співвідношення цих знань. Виявлено проблеми єдності природничих і соціогуманітарних наук. Показано можливості їх вирішення у контексті постнекласичної науки. Значну увагу приділено міждисциплінарності та взаємодії різних дисциплін у комплексних дослідженнях, що зумовлює можливість досягнення єдності природничого та соціогуманітарного знання. Зазначено, що в сучасній філософії науки методологічна єдність взаємопов'язується не з єдиним методологічним взірцем, а з взаємодоповнюваністю методів. На підставі аналізу моделей наукового знання, що претендують на універсальність, виявлено спільні риси у структурі даних знань. Відзначено, що тенденція до єдності природничих і соціогуманітарних наук поглиблюється у постнекласичній науці.

Досліджено онтологічні, гносеологічні та методологічні засади гуманітарного знання у філософії постмодерну. Виявлено, що постмодерні тенденції в гуманітарному знанні призводять до впровадження плюралізму та відходу від жорстких єдиних критеріїв науковості. Обгрунтовано твердження, що онтологічно гуманітарне знання у філософії постмодерну є знаково-смисловим конструктом, а гносеологічною основою гуманітарного знання є конститутивний акт творення знаково-смислового простору людської культури. Дискурс постмодерну спонукає вийти за межі методології у сферу постметодології, яка за умов тотальності тексту визначає його діяльність, самопородження смислового простору культури. Зазначено, що за умов тотальної текстуальності, гуманітарне знання набуває здатності бути технологіями з перетворення та насичення смислового простору життєдіяльності людини.

З'ясовано, що методологічним джерелом діалогічності є розуміння сутності діалогу як рівноправних і паритетних відносин суб'єктів діалогу. Проаналізовано концепції представників філософії діалогу, діалогічний вимір методологічних проектів феноменології, герменевтики, комунікативної філософії. Визначено основне розуміння сутності гуманітарного пізнання, його характеристику, діалогічність розглянуто як конструкт некласичної епістемології, що грунтується на досвіді питання гуманітарних наук, під впливом яких переосмислюються основні критерії. Доведено, що дослідження діалогічності як загально-методологічної основи наукового пізнання уможливлює наявність тенденцій зближення природничо-наукової і гуманітарної методології з підсиленням впливу останньої.

Представлена методологическая концепция необходимости различения двух дополнительных (взаимоисключающих и взаимообслуживающих) подходов в гуманитарных исследованиях. Изложены особенности гуманистики и гуманистических наук, а также два типа научно-гуманитарного знания на основе соответствия сильным или слабым критериям научности. Проанализированы различные смыслы и средства представленности в гуманитарном знании нарративов, теорий, методов, парадигм, картин мира, рациональности.

Увагу приділено розробці філософсько-методологічної концепції додатковості гуманітаристики та гуманітарних наук у складі гуманітарного знання. Розрізнено три сфери знань у гуманітаристиці. Відповідно до типів теорій виділено квантитативний та квалітативний підходи, що орієнтуються відповідно на жорсткі та нежорсткі критерії науковості й є додатковими. Кожен з гуманітарних підходів прагне створювати свої парадигми наукової діяльності. Розрізнено рівні парадигм в гуманітарній сфері. Обгрунтовано, що несумісність парадигм, які витісняють один одного, характерна для класичного природознавства та не є загальнокультурною нормою. Запропоновано концептуалізацію гуманітарної наукової картини світу, що відрізняється від гуманітарної картини світу та від дисциплінарних картин світу. Розрізнено поняття об'єктної та суб'єктної раціональності. Тим самим розширено сферу раціональних підстав гуманітарного знання, виявлено підстави для відносно строгих гуманітарних наук і менш строгої гуманітаристики.

Исследовано особенности первобытно-смысловых показателей числовой символики, рожденной мифотворческими операциями ума, образующие генезис и сквозную линию мыслительной деятельности и находит выражение в понятийных связях гуманитарных наук. Рассмотрено специфику выявления двоичных-троичных понятийных сочетаний в философии-эстетике-культурологии, в теории искусства и в позициях Богословия. Охарактеризовано тенденции сосредоточения базисности двоичных понятийных сочетаний в сфере рационалистически ориентированных областей философии-эстетики, тогда как троичность оказывается показательной для художественной, религиозной сфер, для культурологического принципа исследования.

Розглянуто філософський аналіз сучасного становища гуманітаристики та проблему визначення соціальної ролі гуманітарного пізнання. Звернуто увагу на своєрідну "політику" гуманітаристики. Зауважено, що політичне значення гуманітаристики полягає передусім у сприянні творенню публічного простору. Вона дозволяє людині розвивати здібності, які потрібні для того, аби бути публічним дієвцем. Стверджено, що "політика" гуманітаристики специфічна, оскільки випливає із суті та особливостей гуманітарного пізнання. Маємо справу не із об'єктивністю, що спрямована на пояснення світу як закритої системи, в якій діють відсторонені від людини сили, але із відкритою системою взаємодії суб'єктивностей. Ця інтерсуб'єктивна взаємодія здатна своїм впливом структурувати та реконфігурувати соціальне і політичне поле. Зауважено, що конкретизація публічного значення гуманітаристики може бути виражена репрезентаціями окремих її політик. Виділено такі політики гуманітаристики: політика ідеалу; політика значення і смислу; політика чуттєвості, політика (ре-)конфігурації дискурсу, політика респонзивності, політика уяви і політика пам'яті. Зазначено, що ці політики не є відособленими одна від одної. Вони взаємно перетинаються, творячи горизонт можливостей впливу на публічну сферу.

Досліджено комунікативний потенціал гуманітарно-наукового знання, ідейно-теоретичні та культурно-історичні передумови формування комунікативних процесів у пізнанні. Виявлено концептуальні характеристики комунікації в науці, які актуалізовані під впливом антропологічного, прагматичного, лінгвістичного поворотів XX ст. Розкрито сутність ідей діалогічності, дискурсивності в гуманітарному знанні як визначальних у подоланні кризових явищ гуманітаристики, пов'язаних зі структурною реорганізацією науки, плюралістичністю підходів і відсутністю єдиного методологічного інструментарію. Компонентами комунікативної методології науки визначено метод інтерпретації, наративний метод, метод case-studies, які постають дієвими інструментами в забезпеченні не лише міждисциплінарності науки, а й ефективності наукової діяльності загалом. Досліджено сутність і значення для гуманітарних наук "цифрового повороту", який сприяв трансформації форм комунікації сучасної науки у сферу візуалізації, краудсорсингу тощо, в яких чільне місце посідають наукові спільноти.

Комплексно проаналізовано екоосвітній потенціал гуманітарних знань, на основі якого встановлено об'єктивний плюралізм сучасної екоосвіти. Екоосвіту розглянуто в контексті філософії освіти та визначено як засіб мобілізації індивідуальної та колективної відповідальності через засвоєння знань, культурних кодів, цінностей та моральних імперативів. Об'єктивним чинником, що ускладнює процес розроблення теорії, методології та практики екоосвіти, є складність і багаторівневість сучасних екологічних викликів, а також постійний розвиток наукових знань як у природничій, так і в гуманітарній сферах, створення нових міждисциплінарних, мультидисциплінарних і трансдисциплінарних галузей дослідження. Об'єктивно гуманітаризація екоосвіти зумовлена належністю освіти до гуманітарної сфери; тим, що гуманітарні знання дозволяють осмислити глибинні засади людського буття, духовності та моралі, сформувати систему цінностей, на основі яких можна подолати екологічні та гуманітарні кризи. Обгрунтовано необхідність доповнення раціоналістичної традиції пізнання природи розумінням природи, що втілюється в екологічній герменевтиці як мистецтві інтерпретації природи та довкілля, а також інтерпретації безпосередньої зустрічі людини з певним середовищем або в межах конкретного довкілля. Розкрито значний потенціал метафорики для розроблення сучасних концепцій екологічної освіти, оскільки метафорика: доповнює раціоналістичну аргументацію щодо необхідності розширення горизонтів розуміння природи; сприяє мобілізації екологічної свідомості та дій на захист природи в її цілісності, проблематизуючи сам освітній процес, вносячи в нього елементи творчості й образності; сприяє розширенню арсеналу засобів пізнання та розуміння широкого спектра буття та становища людини у світі. Показано актуальність дослідження природи художніми засобами для розроблення сучасних концепцій екоосвіти, що пов'язано з появою нових напрямів, форм і стилів мистецтва, які зумовлені: стрімким розвитком науки, техніки та технологій, що проникають в усі сфери буття, видозмінюючи природу, навколишній світ і життєдіяльність людини, разом із мистецтвом; включенням екологічних викликів та екологічних криз у сферу мистецьких рефлексій.

Приділено увагу комунікативному повороту у сфері філософії та методології науки. Розкрито гуманітарно-науковий смисл ідеї комунікативної раціональності. Наведено основні напрями осмислення комунікації та її предметного поля. Розглянуто комунікативний підхід у науках про соціум, людину та культуру. Розкрито потенціал комунікативної філософії в постмодерністській культурі. Приділено увагу 500-літтю Реформації з погляду комунікативного виміру духовності.

Розглянуто з міждисциплінарних позицій системно висвітлені актуальні питання програмного розвитку та рефлексивного конструювання методології і психології гуманітарного пізнання. У першому інтелектуальному вимірі тривалих пошуків здійснено посферне обгрунтування методології як науки про форми, методи, засоби й інструменти компетентної миследіяльності та професійного методологування і як вчинкового задіяння найпродуктивнішого свідомісного каналу постановки і розв’язання різноманітних проблем, а саме архітектоніки парадигмальних досліджень, ресурсів циклічно-вчинкового підходу, онтологічного базису і гносеологічних горизонтів психологічного осягнення дійсності, способів узмістовлення теорії розвитку професійних творчих здібностей, засобів ціннісно-орієнтаційного збагачення вчинкової буттєвості особистості, у другому - реалізовано похідні наукові проекти методологічно досконалого упрозорення дослідницьких зразків найскладніших психологічних упредметнень: ігрового моделювання життєдіяльності суб’єкта за умови невизначеності, стратегій взаємодоповнення особистісної адаптованості та економічної поведінки людини у межах психокультури, рефлексії як здатності, стану, процесу, властивості й водночас особистісної рефлективності, покомпонентної структурно-функціональної організованості персональної толерантності, модульно-розвивального навчального комплексу як інструменту освітньої взаємодії.