Досліджено персоналізм як парадигмальний вектор розвитку української філософії. Обгрунтовано, що природа персони визнавалася американськими персоналістами такою, що ніколи небуває об’єктом, оскільки повне занурення її у світ речей означало б втрату духовної унікальності. Доведено, що європейські персоналісти розглядають поняття особи як процес розвитку особистісного начала, яке досягається шляхом єднання з Богом та суспільством. Доведено, що генеза персоналістських ідей в українській філософії простежується у творчій спадщині Г. Сковороди, Т. Шевченка та В. Стуса через їх розуміння людини як такої, що може самореалізуватись лише завдяки вияву в собі особи. З’ясовано, що становлення ідей персоналізму в українській філософській думці поширюється на погляди А. Шептицького, Й. Сліпого, О. Кульчицького та С. Кримського. Окреслено філософські ідеї А. Шептицького та Й. Сліпого як прояв християнського персоналізму в українській філософській думці. Досліджено персоналістські інтенції у філософії О. Кульчицького як вияв національного персоналізму, де нації трактуються як сукупність колективних осіб. Проаналізовано монадологічний персоналізм С. Кримського, який виявляється у визнанні ним особистості як такої, що здатна репрезентувати собою свою націю, культуру, епоху, усвідомлюючи цим свою індивідуальність.

Проинициировано осмысление того пути раскрытия подлинности внутреннего опыта "я", который был проложен американской персоналистической философией в ходе пересмотра моделей субъективности, обоснованных классическим рацинализмом, и сформировал основания "личностного мира", созданного рациональным сознанием США. На основании анализа боуновской ревизии основных положений трансцендентального идеализма И. Канта, которая нацеливалась на экспликацию непосредственности личностного опыта самопознания, автор доказывает, что такая аргументация его познавательной первичности переросла в обоснование опосредованности внутреннего обращения человека к живому Богу внешним опытом рационального познания. Выявленное возобновление рационалистически опосредованного отношения тварной личности к Творцу связывается с ограничением того поиска "личностного начала всех размышлений", который воплотился в персональной метафизике Б. П. Боуна, рационалистическим инструментарием саморефлексии "я". Обосновывается, что оно обусловлено конфессиональной принадлежностью философа к Методистской церкви, отстраненной от святоотеческой триадологии и христологии, а следовательно - и от тринитарной металогики, обладающей арсеналом объяснения личностного принципа бытия. В выводах определяется ресурс боуновской идеи "персональной интерпретации опыта", которой инициировались онтологические конструкции, сформировавшие диалогическое пространство американского персонализма, обеспечивающее наращивание его потенциала во взаимодействии с другими философскими направлениями. Проявляясь как персоналистическая инспирация новейшей философии, эта тенденция требует дальнейшего углубленного изучения.

Проаналізовано мета-онтологічний вимір персоналістичного світогляду, що виявляється в ході розгляду біблійної проблематики, святоотецької тріадології та традиції перекладу Священного Писання (зокрема, англомовних Женевської Біблії та Єпископської Біблії); антропно-раціоналістичні інтенції визначення особистості, які утворюють трансцендентально-суб'єктивістське поле формування американського персоналізму; екзистенціально-аксіологічні інтенції визначення особистісного буття у Новому Світі, розкрито у поетико-філософській творчості У. Уітмена; особливості метафізики особистості, розробленої Б.П. Боуном, Дж.Х. Хоуісоном, Дж. Ройсом. Артикулюється інституціональний аспект існування американського персоналізму (Бостонська, Каліфорнійська, Гарвардська школи). Розкрито гносеологічні, онтологічні, релігійно-етичні горизонти метафізики особистості, встановлено у працях Б.П. Боуна, Дж.Х. Хоуісона, Дж. Ройса, в їх спільних та відмінних рисах.