Рассмотрены методологические возможности исследования конфигурации социального пространства в контексте освещения отличного от нормы, не-своего, чужого. Отмечено, что данный исследовательский ракурс позволяет выявить дополнительные характеристики процесса формирования картины обжитого мира, незаметные при рассмотрении нормы. Особое внимание уделено разграничению областей применения понятий "Другое", "Чужое", "Отторгаемое" в социально-философских исследованиях, определению смысла понятия "Терпимого" в контексте проблемы "Отторжения". Уточнена метафорическая схема обжитого мира, включающая пространства "Своего" и различные категории "Не-своего".

Проаналізовано структуру обжитого простору та з'ясовано місце "іншого", "чужого", "відторгненого" у картині цього простору. Зроблено спробу визначити суть зазначених феноменів у соціальному просторі та розкреслити загальну конфігурацію обжитого світу у контексті їх трактування. Створено теоретичну базу для аналізу феноменів, які не визнаються такими, що належать до простору нормального. Визначено теоретичний зміст понять "інше", "чуже", "відторгнене". Запропоновано методику аналізу в єдиному проекті феноменів відторгнення як механізму відтворення соціуму та відторгнення власного обжитого простору. Значну увагу приділено ієрархії рівнів відторгнення з метою з'ясування можливостей відтворення ціннісної основи певної соціальної спільноти, що є особливо плідним у разі звернення до історичних картин обжитого світу. Наголошено на значимості розрізнення між межово відторгненим і таким, що певна духовна парадигма згодна з фактом його присутності, погоджується терпіти. Запропоновано дослідницький прийом, а саме - аналіз Терпимого в одному аспекті з відторгненим. Виявлено та проаналізовано загальні принципи розкреслення метафоричної схеми обжитого простору, в якій висвітлено місце кожного дослідженого феномену, а також виявлено чисельні перехідні форми відчуження та відторгнення, які формують унікальність кожного варіанта конфігурації обжитого простору.

Охарактеризовано витоки знань про самість у соціальній філософії, аналітичній психології, релігії, які трактують умови трансформації духовної, креативної людини у соціальному просторі. Досліджено процес внутрішньої інтеграції самості, який для людини є способом виходу з кризової ситуації суспільства перехідного типу. Проаналізовано проблемний стан свідомості людини за умов симулятивної реальності. Виділено синтетичні типи особистості, підпорядковані маніпулятивним технологіям. Акцентовано увагу на концепції самоактуалізації людини. Проаналізовано поняття "самість" і стратегію самоорганізації. Виявлено онтологічний статус особистості. Завдяки цьому сформовано новий термін "онтологічна самість". Зауважено, що парадигма самоорганізації є моделлю не пасивної адаптації, а активного створення індивідуального модусу буття у соціальному просторі, що притаманно соціально успішній і водночас духовній людині, орієнтованій на вищі буттєві цінності.

Висвітлено проблеми теорії та методології геософії як нетрадиційного напряму суспільно-географічних досліджень. Викладено концепцію людського геопростору (ЛГП) як продукту ландшафтно-етнічної взаємодії на основі духовних чинників, наведено схему його реалізації. Розкрито геософічні аспекти методології українознавства і краєзнавства. Проаналізовано роль та місце України, зокрема південно-східного регіону, в ЛГП.

Проаналізовано співвідношення простору та часу як модусів соціального буття у зв'язку з інформатизацією суспільних стосунків в її соціокультурних вимірах. Досліджено зміни просторово-часових характеристик соціального буття в аграрно-ремісній, індустріальній та інформаційній епохах, що дозволило стверджувати про зростання ролі процесу інформатизації в зміні основних параметрів соціального часу та диференціації соціального простору. Аналіз модусів соціального буття в інформаційному суспільстві дозволяє осмислити інформатизацію як соціокультурне явище, зумовлене процесами глобалізації. У такому суспільстві інформатизація постає не тільки як технологічне або інструментальне явище, а і як феномен культури, що найбільш яскраво виявляється на етапі постіндустріального суспільства. Суспільний розвиток йде від панування технологічно-економічних тенденцій до пріоритету глобальних інформаційних цінностей суспільства, котре визначається як конформаційне. Формування особистості здійснюється за суперечливих умов віртуалізації часо-просторових модусів індивідуального буття під впливом деперсоніфікованих соціальних комунікацій та маніпулятивних можливостей масивів інформації.

Висвітлено природничі, філософські та психологічні аспекти українознавства. Природу й українське природне довкілля розглянуто як визначні людиноформуючі геопсихічні структури. Увагу приділено аналізу життєдіяльності народів на території України, зокрема, різноетнічним поселенням різних часів у Середньому Придніпров'ї, а також періоду трипільської археологічної культури та Скіфії. Показано роль природного довкілля у формуванні української мови, етнопсихології та менталітету українців. Обгрунтовано природну психо-філософську концепцію, яка спрямована на утвердження українських стереотипів мислення.