Розраховано параметри молекул раніше синтезованих похідних 7-заміщених-8-ацилгідразино-3-метилксантину: молекулярну масу, коефіцієнт розподілу, молекулярну рефракцію, молярний об'єм, парахор, індекс рефракції, поверхневий натяг, густину, поляризованість. Одержані результати та встановлені раніше показники діуретичної активності піддані кореляційному аналізу. Найкращою є кореляція логарифму діуретичної активності із логарифмом густини.

Важливою проблемою сучасної медицини є фармакологічна корекція регуляторних механізмів видільної функції нирок, спрямована на вирівнювання змін водно-електролітного балансу в організмі хворої людини. Для корекції порушень діяльності нирок та з метою встановлення функціональноії рівноваги використовуються діуретичні засоби. Мета дослідження - вивчення особливостей впливу пропілового естеру N-[(2-оксоіндолініліден-3)-2-оксіацетил]-валіну (під умовною назвою "Індолінорен") на видільну функцію нирок при багаторазовому уведенні за умов спонтанного діурезу та водного навантаження і встановлення можливого механізму діуретичної дії. Досліди проведені на білих нелінійних щурах. Індолінорен уводили в умовно ефективній дозі 29,5 мг/кг внутрішньошлунково впродовж 7 діб за умов спонтанного діурезу та водного навантаження. Визначено показники видільної функції нирок. Індолінорен при багаторазовому уведенні як за умов спонтанного діурезу, так і за умов водного навантаження сприяє достовірному підвищенню діурезу, що пов'язано з підвищенням екскреторної функції нирок - натрійурезу і, в меншій мірі, калійурезу. Встановлено суттєве підвищення екскреції сечової кислоти (в 1,7 та в 2 рази на 5 на 7 добу відповідно), що може свідчити про наявність урикозуричної дії у індолінорену. Висновки: встановлено, що можливий механізм діуретичної дії індолінорену пов'язаний з пригніченням канальцевої реабсорбції, про що опосередковано свідчить підвищення натрійурезу та калійурезу на фоні одночасного підвищення сечовиділення. Встановлені урикозуричні властивості індолінорену, про що свідчить підвищення екскреції сечової кислоти, що потребує подальшого підтвердження.

Фармакофорне моделювання є одним з перспективних напрямів комп'ютерної підтримки розробки ліків (Computer-Aided Drug Design). Цей метод дозволяє встановити набір та взаємне розташування специфічних молекулярних фрагментів, які необхідні для прояву біологічної активності. Мета дослідження - фармакофорне моделювання похідних 1,3-тіазолу та 1,3,4-тіадіазолу для цілеспрямованого пошуку потенційних діуретиків. Для моделювання фармакофора, відповідального за прояв діуретичної активності в ряду досліджених сполук, використовували комп'ютерну програму MOE (Molecular Operating Environment). Фармакофорне моделювання ряду похідних тіазолу та тіадіазолу як потенційних діуретиків, активність яких встановлена in vivo, надало змогу виділити можливий фармакофор, що складається з ароматичного кільця, двох проекцій акцептора водневого зв'язку та однієї проекції донора водневого зв'язку. Точність класифікації активних і неактивних сполук даною моделлю становить 0,74, дана модель може надалі застосовуватись для in silico скринінгу молекулярних баз даних з метою ідентифікації віртуальних хітів. Порівнюючи узгодженість N-(5-метил-1,3,4-тіадіазол-2-іл)пропанаміду та ацетазоламіду з розробленою фармакофорною моделлю, визначено модулюючий вплив замісника в 5-му положенні тіадіазольного кільця на силу діуретичного ефекту in vivo. Одержані дані свідчать, що замісники з позитивним індуктивним і мезомерним ефектом у цьому положенні можуть сприяти кращій афінності досліджуваних молекул до їх біомішені (якою з найбільшою ймовірністю є карбоангідраза). Подальші модифікації фрагментів у 5-му положенні тіадіазольного скаффолду є перспективним напрямом для розширення бібліотеки потенційних діуретиків.