Впервые обобщены и систематизированы около 800 терминов из различных разделов медицины, относящихся к кисти - органу опорно-двигательного аппарата. Предложены термины анатомо-морфологические, диагностические, повреждений, консервативных методов лечения, способов регионарной анестезии и лечебных блокад, а также терминов синдромов, заболеваний, последствий травм и патологических состояний кисти. Приведены эпонимы устройств и методов оперативного лечения.

Індекс рубрикатора НБУВ: Р457.844.6

Рубрики:

Операції на променевозап'ястковому суглобі, кисті і пальцях

Шифр НБУВ: Ж26838 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Цель работы - повысить эффективность реконструктивной хирургии глубоких мягкотканных дефектов кисти путем использования перфорантного пропеллер-лоскута из бассейна локтевой артерии. В клинике в период с 2011 по 2014 г. с целью закрытия дефектов кожи и мягких тканей в области кисти прооперированы 7 пациентов, у которых выполнили пластику с применением кожно-фасциального лоскута на тыльном перфоранте локтевой артерии. Все пересаженные лоскуты прижились, и пациенты были выписаны с выздоровлением. Проведенная пластика позволила устранить послеожоговые рубцовые контрактуры в 2 случаях, раневые дефекты в области тыла кисти - в 2, раневые дефекты в области ладонной поверхности - в 2, раневой дефект ампутационной культи кисти - в 1 случае. Критических осложнений, сопровождающихся полной утратой пересаженных тканей, не зафиксировано. Из некритических осложнений отмечены: венозный застой - в 4 случаях, частичный краевой некроз - в 2 случаях. Последние были устранены своевременно. Выводы: по сравнению с другими методами пластики глубоких мягкотканых дефектов в области кисти и лучезапястного сустава описанная нами методика имеет ряд преимуществ. Приоритетное использование тыльно-локтевого перфорантного лоскута на дистальном основании позволяет повысить эффективность реконструктивной хирургии глубоких мягкотканных дефектов в области кисти.

Цель работы - повысить эффективность реконструкции дефектов покровных тканей кисти с учетом функционального и эстетического аспектов. В период с 2015 по 2018 г. под наблюдением находились 12 пациентов с дефектами мягких тканей кисти, которым была выполнена пластика лоскутом на первой тыльной метакарпальной артерии и его модификацией. Для оценки эффективности лечения оценивали уровень осложнений и эстетического и функционального состояния кисти через 6 мес после лечения с помощью опросника "Оценка уровня повседневной жизнедеятельности и качества жизни больных с пораженной кистью" (В. В. Азолов и др., 2004). Проведенное лечение способствовало восстановлению анатомической целостности и функции кисти. Согласно опроснику уровень повседневной жизнедеятельности и качества жизни больных с пораженной кистью через 6 мес после лечения составлял от 23 до 27 баллов (медиана - (26,0 +- 1,3) балла), что соответствует высокому уровню удовлетворенности результатом лечения. Выводы: одноэтапная реконструкция дефектов покровных тканей кисти с применением перфорантного лоскута на первой тыльной метакарпальной артерии позволяет повысить эффективность хирургического лечения (обеспечивает первичное закрытие дефекта мягких тканей и раннее восстановление функции кисти, а также восстановление утраченного кожного покрова без нарушения контуров кисти и деформации донорской области) и удовлетворенность пациента результатами лечения.

Розглянуто актуальну проблему ортопедії та травматології - поліпшення результатів лікування хворих з пошкодженнями сухожилків згиначів пальців кисті у І - ІІ зонах на основі біомеханічного експерименту, УЗД-дослідження, ретроспективного аналізу лікування хворих та удосконалення існуючих методів хірургічного лікування. Проаналізовано питання діагностики та лікування 102 хворих з ушкодженням сухожилків згиначів пальців кисті в І - ІІ зонах. Визначено тяжкість ушкоджень і виявлено особливості обтяження травми в результаті попереднього лікування у неспеціалізованих медичних закладах. Виявлено наступні основні ускладнення після первинного хірургічного лікування ушкоджень сухожилків згиначів пальців кисті: контрактури суглобів пальців (3,9 % - 53,9 %), рубцева трансформація шкіри (2,9 % - 21,6 %) та гнійно-некротичні ускладнення (3,9 %). Проведено біомеханічне дослідження розподілу зусиль у різних ділянках згинального апарата пальців кисті при стандартному навантаженні та доведено, що при збільшенні навантаження на палець більше допустимих норм, за умови функціонуючого сухожилка глибокого згинача, підвищується ризик його ушкодження. Розроблено методику УЗД-оцінки функціональної спроможності анулярних зв'язок в післяопераційному періоді. Дослідження та аналіз взаємозв'язку клінічних даних та УЗД досліджень дозволило провести оцінювання результатів лікування пацієнтів та обгрунтувати тактику лікування хворих. Для профілактики та лікування ускладнень у хірургії сухожилків згиначів пальців кисті у роботі запропоновано метод двоетапної пластики сухожилка глибокого згинача зі збереженням сухожилка поверхневого згинача. Оцінка віддалених результатів лікування проводилася за QuickDash та за J. Strickland. Застосування нової методики підвищило функціональні результати лікування в основній групі (17 % відмінних, 5 % добрих результатів) в порівнянні з контрольною групою (6 % відмінних, 32 % - добрих результатів). Найбільш значущими чинниками, що впливають на функціональний результат лікування є тяжкість, давність травми та ушкодження анулярних зв'язок.

Карпальний тунельний синдром (КТС) є найпоширенішою компресійною нейропатією. У пацієнтів з неефективним консервативним лікуванням при тяжких формах показаний реліз зап'ястного каналу (carpal tunnel release (CTR)), що дозволяє досягти покращення більш ніж у 90 % випадків. Крім адекватної малотравматичної тактики втручання, велике значення у відновленні функції серединного нерва (корекція нейропатичних порушень) має і проведення оптимального періопераційного знеболювання. Мета роботи - поліпшення результатів лікування хворих з КТС шляхом адекватного періопераційного анестезіологічного забезпечення декомпресії серединного нерва. Завданнями роботи було запропонувати мультимодальне періопераційне забезпечення декомпресії серединного нерва; вивчити динаміку больового синдрому; оцінити ефективність запропонованого підходу. Під спостереженням перебували 52 потерпілі з КТС. Втручання проводилося під мультимодальним знеболюванням - провідниковою анестезією. На початку операції в порожнину карпального каналу вводили розчин лідокаїну. За 20 - 30 хвилин до втручання вводився внутрішньом'язово декскетопрофен, внутрішньовенно - парацетамол. Внутрішньом'язове введення декскетопрофену повторювали через 12 годин. Для оцінки відновлення функції кисті та динаміки нейропатичних порушень у групах з малоінвазивним і відкритим стандартним втручанням був використаний Бостонський опитувальник BCTQ. Динаміку інтенсивності больового синдрому вимірювали за значеннями візуальної аналогової шкали (ВАШ) за 10-бальною оцінкою. Динаміка показників ВАШ свідчила про незначний біль навіть у групі з відкритим, відносно травматичним втручанням. Вірогідної різниці між показниками груп виявлено не було; больовий синдром під час проведення втручання та в перші 12 годин після нього оцінювався оперованими як слабкий біль. Додаткове знеболювання, тим більше з використанням опіоїдних анестетиків, було не потрібне. До 4 тижнів показники шкал Бостонського опитувальника BCTQ мали статистично невірогідні відмінності, а до 3 та 6 місяців практично не відрізнялися у групах. На всіх етапах спостереження значних статистичних відмінностей між групами не виявлено. Висновки: проведене мультимодальне періопераційне знеболювання у запропонованому обсязі дозволило досягти гарного знеболювального ефекту, зблизити результати нейропатичної та функціональної реабілітації у хворих різних груп.

Тунельний синдром зап'ястка посідає перше місце серед компресійних невропатій і в структурі тунельних синдромів верхньої кінцівки. Існуючі хірургічні методи його лікування потребують уточнення показань до їх проведення та оцінки ефективності. Мета роботи - виявити визначальні фактори для здійснення класичного або малоінвазивного втручання при тунельному синдромі зап'ястка, оцінити ефективність такого підходу. Під нашим наглядом перебувало 52 постраждалих із синдромом карпального каналу з безуспішним консервативним лікуванням; схожими електронейроміографічними та ультразвуковими ознаками грубих змін у структурах карпального каналу. Чоловіків було 19, жінок - 33 (36,5 і 63,5 % відповідно). У 28 пацієнтів (1 група) хірургічне втручання проводилося за класичною методикою з розрізу 5,0 - 5,5 см. Хірургічне лікування у 24 хворих було проведено з доступу до 2,5 см (малоінвазивне втручання). Вони склали 2 групу. Динаміка показників Бостонського опитувальника BCTQ і візуально-аналогової шкали свідчили про більшу тяжкість симптомів, функціональних і больових порушень кисті через 4 тижні в групі з розширеним доступом порівняно з групою мініінвазивного доступу. Однак до 3 і 6 місяців результати зближуються і практично не відрізняються. Схожі хороші результати свідчать про правильність обраної тактики й обгрунтованість індивідуального підходу у визначенні характеру та обсягу втручання.