Описано музично-художню типологію реквієму, його історико-культурну еволюцію протягом трьох століть. Розглянуто жанрові різновиди реквієму, драматургію та інтонаційну семантику у межах фактури та форми циклів В.Моцарта, Д.Верді, Й.Брамса. Висвітлено нові типи сучасних концепцій в опусах Б.Бріттена, Д.Кабалевського, Ю.Шамо, А.Шнітке, Е.Уеббера.

Описаны музыкально-художественная типология реквиема, его историко-культурная эволюция на протяжении трех столетий. Рассмотрены жанровые разновидности реквиема, драматургия и интонационная семантика в границах фактуры и формы циклов В.Моцарта, Д.Верди. И.Брамса. Освещены новые типы современных концепций в опусах Б.Бриттена, Д.Кабалевского, Ю.Шамо, А.Шнитке, Э.Уэббэра.

Проанализировано творчество И.С.Баха, в частности, его духовные кантаты как посредствующее звено между внутренним миром идей, образов, символов самих произведений и смыслом творчества музыканта в целом, между наследием Баха и жанром немецкой кантаты. Внимание уделено истории немецкой теологии, сущности учения Новой церкви, особому значению проповеди, а также хоралу в кантатах. Рассмотрена форма кантат как риторико-иерархическая система. Доказано, что при всех текстовых, вербальных ассоциациях основное развитие, толкование хорала как гомилетической материи происходит чисто музыкальными средствами, на уровне интонаций, тем. Кантата не является иллюстрацией, это музыкально-теологические произведение.

Рассмотрен романтический этап канонического жанра заупокойной мессы в контексте философско-религиозных проблем. Освещена трактовка смерти в европейском историко-культурном процессе. Проанализированы особенности формирования ведущего содержательно-смыслового комплекса реквиема на основе канонического латинского текста, жанрово-стилевая динамика реквиема в аспекте исторической эволюции XIV - XVIII ст.

Досліджено соціально-політичні та історико-художні умови розвитку реквієму, літургійної та жанрово-стильової побудови музичних аспектів католицької заупокійно-поминальної традиції. Визначено загальнотеоретичні передумови вивчення заупокійної служби шляхом аналізу богословських, філософсько-культурологічних і музикознавчих праць. Виявлено головні етапи розвитку реквієму як католицької меси та жанру. Запропоновано новітню історію реквієму, розроблено загальну типологію цього жанру. Вивчено його зразки у творчості сучасних українських композиторів на межі тисячоліть, що дозволило довести провідне значення авторських музично-стильових тенденцій поминальної традиції.

Уперше зразки лютеранської траурної погребальної музики розглянуто у вітчизняному музиконавстві як самостійний художній музично-історичний феномен. Розглянуто аспект лютеранської специфіки цієї музики у взаємодії з конкретною конфесіональною традицією. Наведено ідею культурологічного усвідомлення "Німецького реквіему" як реалізації християнської ідеї "смерті - підсумка" життєвого шляху людини за надособово-хоральним принципом її музичного втілення. Виявлено глибинні зв'язки типології "Німецького реквієму" з драматургією епіко-оповідального типу, а також з духом корпоративності німецької лютеранської общини та богослужбового акту. Уперше у вітчизняному музикознавстві у зазначеному контексті жанрової типології проаналізовано твори Г.Шютца, І.С.Баха, Р.Шумана, І.Брамса, Г.Ейслера, П.Хіндеміта, Е.Денісова.

Досліджено католицьку месу у контексті літературного оновлення, яке відбувалося протягом першої половини XX ст. і закріплене у документах Другого Ватиканського Собору 1962 - 1965 рр. Вперше феномен меси розглянуто у синтезі музичного, теологічного та соціального підходів. Вивчено трансформацію комунікативних аспектів меси, результатом якої став у літугійній практиці католицької церкви новий статус загалу віруючих і церковного композитора. Проведено диференціацію понять художньої меси-циклу та пов'язаної з літургійною практикою меси-ритуалу. Теоретичні й історичні положення роботи розкрито шляхом екскурсів у минуле меси та конкретизовано в процесі розгляду мес церковних композиторів Італії, Франції, Австрії та Німеччини першої половини XX ст., а також використано як інструмент аналізу самостійних художніх зразків мес-циклів О. Месіана, Е. Саті, І. Стравінського та П. Хиндеміта. Запропонована методика дозволяє представити музичний гештальт меси як компонент цілісності меси-ритуалу.

Виявлено взаємодію західноєвропейської та вітчизняної вокально-симфонічної музики й її вплив на сучасний етап розвитку кантатно-ораторіального жанру. Уточнено етапи становлення вітчизняного кантатно-ораторіального жанру за критерієм зміни векторів його розвитку, виявлено динаміку розвитку даних жанрів. Визначено культурно-історичні передумови крос-культурного синтезу у вокально-симфонічній музиці сучасних українських композиторів. З'ясовано, що дані передумови сприяють активізації синтезуювальних процесів на всіх рівнях. На підставі контекстного, інтонаційно-стильового та жанрового аналізу ряду творів висвітлено рівні, види, вектори синтезу в українській кантаті й ораторії.

На прикладі ораторії французького композитора українського походження М. Кузана досліджено творчість Т. Шевченка в музичній культурі постмодернізму. Використано інтегральний, міждисциплінарний підходи: філософське шевченкознавство, філософію музики, її семіотичний аспект та ідею етноцентризму.

Викладено когнітивний досвід моделювання структурно-семантичного інваріанта жанру ораторії. Його сутність складає триєдність біблійного сюжету (символіки), онтодіалогу (Богоспілкування) та сакрального часу (Вічності). Розглянуто втілення структурного хронотопу на прикладі "Іллі" Ф. Мендельсона в аспекті спадкоємності західноєвропейської традиції жанру.

Научно обосновано значение мессы в истории развития музыкального искусства. Рассмотрены генезис мессы и ее развитие в качестве ведущего духовного вокально-хорового жанра эпохи европейского Средневековья и Возрождения. Выявлены особенности композиции и музыкального языка оратории "Страсти по Матфею" митрополита Илариона. Доказано, что на формирование логики интонационного развития, композиционных и гармонических решений оратории оказали воздействие традиции западноевропейской музыки. Факторами влияния являются образы, темы и художественные приемы, которые взяты из византийского и русского церковных богослужений. Анализ музыки фильма П. Лунгина "Дирижер" выявил важное значение оратории "Страсти по Матфею" митрополита Илариона для понимания смысла произведения. Взаимодействие визуального и аудиального аспектов приводит к полифонии смыслов. Эта полифония обогащает понимание художественного произведения.

Проаналізовано втілення українського Его-концепту в творі І. Карабиця, що реалізує Сковородинський сенс життєтворчості - від "материнської землі", через життєві хвилювання, до веселості Серця і перебування у Бозі. Відзначено символіку ліричного тенора як архетипу національного співу й асоційованої з філософом флейти-сопілки.

Поетапно розглянуто періоди становлення й еволюції в українському музичному мистецтві кантатно-ораторіального жанру - від часів його зародження до сучасності. Досліджено естетичні та жанрово-семантичні ознаки вітчизняної кантатно-ораторіальної творчості в історичних умовах бароко-класицистських, романтично-постромантичних і модерних стильових ознак української музики XVIII - XX ст. Послідовно відтворено концепційні та стильові пріоритети українських кантат та ораторій, створених композиторами до 1991 р., у складних умовах бездержавності та жорсткого політичного диктату російської, а згодом радянської влади в культурно-мистецькому житті України.

Присвячено розробці теорії ораторії як складової загальної теорії жанрів західноєвропейської та вітчизняної культури. На ґрунті аналізу історичних шляхів розвитку ораторії сформовані уявлення про жанровий канон і жанрову картину світу, в якій втілено образ людини віри. Три дискурси - історико-культурний, теоретико-методологічний, жанрово-комунікативний (онтодіалог) -розкривають концепцію дослідження. Жанр ораторії, вийшовши з невеличких ораторій (приміщень), пізніше із-під "тіні" італійської опери, подолав складний чотирьохвіковий шлях. Нині він має багато різновидів, жанрів-супутників. Втім ораторія, балансуючи між релігійними (XVII XVIII ст.) і світськими впливами (XIX ст.), очолила один з найвищих щаблів жанрової ієрархії музичної культури в XX ст. З одного боку, вона стала найбільш затребуваним жанром "великого стилю" радянської доби, а з іншого - свідченням духовної рефлексії митців, які відродили в соціокультурних умовах XXI століття жанровий канон ораторії Ораторія постає об'єктом композиторської інтерпретації (в її зв'язках з контекстом західноєвропейської культури). Матеріалом для апробації слугували ораторії "Ієвфай" Дж. Каріссімі, "Ілія" Ф. Мендельсона, "Втрачений рай" А. Рубінштейна, "Київські фрески" І. Карабиця, "Адамів плач" А. Пярта. Як наслідок, виявлено жанровий канон ораторії, який у творчій практиці кінця ХХ - ХХІ століть отримав історичне відродження "духовно-молитовного" ядра та розмаїття композиторської інтерпретації.

Висвітлено дослідження побутування жанрової традиції реквієму в сучасному композиторському творчості Великобританії, яке показово в плані її еволюційної динаміки. Творчі інтерпретації жанру реквієму британськими композиторами останньої третини ХХ – початку XXI ст. розглянуто в аспекті системної взаємодії різних рівнів проявів жанрової традиції. Звернення сучасних британських авторів до реквієму пояснено об'єктивними факторами історичного контексту європейської музичної культури, які пов'язані з морально-етичними устремліннями музичного мистецтва сучасності, і в комплексі утворюють соціокультурний рівень жанрової традиції. Визначено, що для епохи рубежу ХХ – XXI ст., коли питання майбутнього людства стоять особливо гостро, реквієм бере на себе функцію музичного жанру, здатного осмислити дійсність, виявити її вузлові протиріччя, пов'язані з питаннями існування людини в сучасному світі і співіснування різних культур в "єдиному світі". Музично-лексичний рівень жанрової традиції реквієму реалізовано у творчості британських композиторів за допомогою використання структурно-семантичних, мелодійних, інтонаційно-ритмічних, тембрових і фактурних показників, які закріпилися за реквіємом в якості канонічних в ході його історичної еволюції. Індивідуально-авторський рівень жанрової традиції реквієму є надзвичайно суттєвим фактором її еволюції: він пов'язаний з різноманітністю творчих інтерпретацій композиторами Великобританії жанру заупокійної меси. Зазначено, що індивідуальний стиль композиторів 1970–2000 рр. формувався в зовсім іншому національно-культурному контексті, ніж творчість їх видатного попередника Б. Бріттена. Їх творчість орієнтована на "інші" мови музичної виразності, і багато в чому – на "чисте", без академічного інтелектуалізму, відродження національних традицій, а також на актуальну з останньої третини минулого століття естетику "нової сакральності". Якщо розуміти сакральність традиційно, як атрибут спілкування людини як члена християнської спільноти з Трансцендентним, то інтерес сучасних композиторів Великобританії до літургійного жанру заупокійної меси пояснюється з точки зору магістральних стильових тенденцій музичного мистецтва останніх десятиліть. Розглянуто реквієми Б. Чілкотта, Дж. Раттера і Дж. Тавенера в контексті художньо-естетичному, не в релігійному, і дані твори демонструють характерні риси "нової сакральності" як спеціального напрямку музичної творчості (звернення до літургійного жанру, використання в ньому канонічних літургійних текстів, орієнтація на концертне виконання).

Індекс рубрикатора НБУВ: Щ316.42-73(4/8)-83

Шифр НБУВ: РА453849 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Розглянуто питання становлення та розвитку ораторії у Франції та запропоновано визначення особливостей суто французького різновиду жанру. Процес становлення ораторії у Франції показаний у нерозривному зв’язку з історико-культурним та соціально-політичним контекстом кожної епохи. Досліджено твори, маловідомі у вітчизняному музичному просторі (з практичної та дослідницької точок зору). Водночас, у зарубіжному музикознавстві вони здобули висвітлення, позначене низкою стереотипних уявлень. «Священна трилогія» Г. Берліоза «Дитинство Христа» та «священна драма» Ж. Массне «Марія Магдалина» розглядаються з погляду принципів роботи з євангельським сюжетом на новому етапі розвитку жанру ораторії у XIX ст. Виявлена в процесі дослідження багатошаровість різдвяної та страсної тем завдячує широкому спектру джерел лібрето, а своєрідність їх прочитання пов’язана зі специфікою творчого методу кожного композитора (монтажний принцип у випадку Г. Берліоза, синтезуючі тенденції, притаманні Ж. Массне). Актуальність та новизна роботи зумовлені необхідністю введення до вітчизняного наукового обігу інформації щодо ораторіальних концепцій Г. Берліоза та Ж. Массне як важливих віх на шляху розвитку жанру у Франції, а також можливістю оновлення уявлення про динаміку розвитку творчості Г. Берліоза, про її вплив на композиторів молодшого покоління та творчі і біографічні зв’язки між Г. Берліозом і Ж. Массне.